Реформування національної системи пенсійного страхування як основа соціальної безпеки України

Розглядаються теоретико-практичні засади функціонування національної системи пенсійного страхування у контексті забезпечення соціального захисту населення та соціальної безпеки України в цілому. Особливостями існуючої пенсійної системи виділено її фінансування за рахунок внесків або податків на розподільних засадах, які мають обов 'язковий характер і регулюються державою у особі Пенсійного фонду України. Розроблено концептуальні підходи до реформування системи пенсійного страхування та підкреслено економічно і демографічно зумовлену необхідність переходу до індивідуально-накопичувальної моделі.

Ключові слова: система пенсійного страхування, соціальний захист населення, соціальна безпека держави, пенсійний фонд.

Постановка проблеми. Сьогоднішні реалії економічної ситуації в Україні підвищують важливість соціального захисту населення. Рівень розвитку та дієвість пенсійного забезпечення, виступаючи базовим елементом системи соціального страхування, протягом останніх років здійснює прямий вплив на стан економічної безпеки держави. Це зумовлено рядом чинників, однак основним є структурна невіддільність і нерозривний зв'язок пенсійної системи з економічною, соціальною та адміністративною сферами.

Модернізація економічної парадигми, як відображення глобалізаційних процесів, призвела до перегляду принципових положень організації вітчизняної пенсійної системи. Історично сформована ідеологія колективної відповідальності та солідарної взаємодопомоги замінюється практикою індивідуальних накопичень. Це спричиняє трансформацію як суспільного патерналізму стосовно форм і розміру надання соціальної підтримки членам суспільства, які цього потребують, так і перерозподіл фінансових потоків.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. У

розробку теоретичних положень соціального захисту населення значний внесок зробили вітчизняні вчені В. Базилевич, Б. Гаврилишин, Б. Зайчук, Т. Заяць, О. Коваль, Г. Ковальська, В. Колбун, Ю. Конопліна, Н. Кузьминчук, В. Куценко, Е. Лібанова, О. Макарова, О Мачульська, Б. Надточій, В. Новікова,

Л. Омелянович, Н. Рад, Г. Сулєйманова, С. Юрій та інші, які комплексно розглядають питання соціальної тематики, у тому числі пенсійного страхового забезпечення.

Дослідженню генезису теорії пенсійних систем присвячено праці таких закордонних учених- економістів, як: О. Астапович, В. Баскаков,

Н. Барр, У. Бирменхем, Л. Бертін, С. Валдес- Пріето, Р. Вон, Е. Гонтмахер, Е. Демарджик-Кант, Е. Джеймс, Р. Кокарев, Т. Малена, Р. Пуджоль, В. Роїк, Д. Рофман, Дж. Рутковскі, А. Санден,

O. Синявська, О. Соловйов, А. Хофлер,

P. Хольцман, Р. Хинц, В. Шварц, С. Чейре,

Л. Якобсон та ін. Однак відзначемо, що в Україні відсутній власний досвід функціонування обов'язкової та добровільної накопичувальної системи, а зарубіжна практика у вітчизняних соціально-економічних реаліях потребує критичного осмислення та розробки адаптаційного механізму для впровадження.

Постановка завдання. Мета статті полягає у аналізі теоретико-практичних засад

функціонування національної системи пенсійного страхування та розробці концептуальних підходів до її реформування.

Виділення нерозв'язаних раніше частин загальної проблеми. Загострення ситуації у соціальній сфері має об'єктивний характер, оскільки дотепер зберігається вплив негативних чинників, що призвели до погіршення стану економічного розвитку країни протягом кризового періоду 2008-2009 рр. Необхідність реформування пенсійної системи в Україні пов'язана також з прогресуючими темпами старіння населення і наслідками цього процесу для забезпечення соціального захисту та фінансової стійкості держави. Саме проблема взаємозв'язку та взаємовпливу соціальної й економічної безпеки України крізь призму системи пенсійного страхування, яка виконує одночасно захисну функцію для населення та інвестиційну для держави, потребує поглибленого дослідження та комплексного підходу до її розв'язання.

Викладення основного матеріалу дослідження. У контексті інтеграційних процесів, які відбуваються наразі в європейському економічному просторі, безумовним є підвищення значення соціальної безпеки, яка визначає специфічне ставлення особистості до динаміки суспільного прогресу. У сучасному суспільстві на перший план виступають потреби, інтереси, погляди, ідеали людини. Соціальна безпека визначається поліпшенням якості життя для задоволення потреб людей своєчасним і адекватним реагуванням держави і суспільства на кризові явища, модернізацію застарілих соціальних структур та інститутів і пристосуванням їх до нових умов, подоланням деформацій системи відносин [1, с. 19].

Узагальнюючи існуючі підходи до вивчення змістового навантаження соціального захисту, відзначимо, що це - гарантування соціальної безпеки кожному громадянину держави. Виходячи з цього, соціальну безпеку ми розглядаємо як такий стан і тенденції до його змін, при яких у державі забезпечується стабільність і стійкість процесів відтворення населення, належних умов життя особистості, що проявляється у:

- можливості постійно підтримувати на рівні не нижче мінімально допустимих норм основні показники, пов'язані з природним відтворенням населення, що дозволить забезпечити стійкий соціально-економічний розвиток у перспективний період;

- здатності зберігати високий рівень здоров'я населення і не допускати поширення соціально небезпечних захворювань;

- можливості забезпечити достойний рівень життя та якість життя населення, які відповідають сучасним світовим стандартам, що в остаточному підсумку дозволить зберегти популяцію населення і забезпечить стійке економічне зростання;

- підтримці та збереженні необхідних параметрів якості соціального середовища, що прямо впливає на безпеку особистості;

- здатності протистояти міграційному відтоку населення і в допустимих межах підтримувати міграційний процес [1].

Отже, соціальна безпека передбачає необхідність подолання соціальних негараздів, що забезпечує соціальний захист, який являє собою комплекс організаційно-правових і економічних заходів, спрямованих на забезпечення життя, здоров' я та добробуту населення за конкретних економічних умов. Метою соціального захисту, серед інших, є забезпечення рівня життя непрацездатних громадян не нижчого від прожиткового мінімуму, установленого державою. В Україні найпоширенішою формою соціального захисту, зважаючи на демографічну ситуацію, перш за все є пенсійне забезпечення.

Будь-яка пенсійна система спрямована на убезпечення літніх людей від бідності, вирівнювання розподілу витрат на споживання упродовж життя шляхом перенесення певної їх частини з більш продуктивного на менш продуктивний період і забезпечення життєвих потреб людей із винятково довгим життям. Ці різні завдання розв'язуються за допомогою трьох різних типів пенсій, які і виступають базисом напрямів реформування системи пенсійного страхування [2, с. 20]:

1) пенсії, спрямовані на убезпечення від бідності, формуються за рахунок обов'язкових внесків або податків, зазвичай на розподільних засадах, і є державними;

2) пенсії, спрямовані на вирівнювання споживання упродовж життя кожної особи, формуються за рахунок обов' язкових внесків на розподільних і накопичувальних засадах, можуть бути як державними, так і приватними;

3) пенсії, спрямовані на розширення можливостей індивідуального вибору, формуються за рахунок суто добровільних внесків на накопичувальних засадах і є приватними.

Відповідно існують 4 види пенсійних систем: розподільна (солідарна), що фінансується із пенсійних внесків; розподільна (солідарна), що фінансується із податків; індивідуально- накопичувальна обов'язкова; індивідуально- накопичувальна добровільна.

Узагальнення існуючих підходів до визначення дефініції «пенсійна система» дозволяє виділити запропонований О.П. Ковалем, який детермінує її як сукупність правових, фінансово-економічних і організаційних відносин та інститутів, що реалізують пенсійні схеми з метою надання громадянам матеріального забезпечення у вигляді пенсійних виплат [3, с. 10]. Ми згодні з зазначеним автором, що проблематику пенсійної системи структурно доцільно розглядати у двох аспектах - за змістовим наповненням і суб'єктною будовою.

Структуризація за змістовим наповненням передбачає виокремленні її складників, що відображає об'єктивну сторону сутності пенсійної системи. Суб'єктна її будова характеризується сукупністю інституцій, які забезпечимо функціонування системи. При цьому зазначити, що обидва вказані складники знаходяться між собою в об' єктивному та нерозривному діалектичному зв'язку, який унеможливлює функціонування кожної з них окремо.

Серед інститутів пенсійної системи провідне значення у організаційно-адміністративному регулюванні пенсійного забезпечення має Пенсійний фонд України (далі - ПФУ), функціонування якого спирається на страховий принцип. ПФУ, як організація, має організаційно- правовий статус, структуру органів управління, підзвітність та підконтрольність та певний ступінь транспарентності. Доцільно детальніше зупинитися на особливостях організації та функціонування ПФУ, оскільки він є тією ланкою, яка поєднує основних суб'єктів пенсійної системи України - державу, роботодавців і найманих працівників.

Організаційно-правовий статус ПФУ як страхового фонду визначений ст. 14 Закону України «Основи законодавства України про загальнообов' язкове державне соціальне страхування» у якості некомерційної самоврядної організації [4]. Тобто ПФУ є суб'єктом господарювання, діяльність якого не спрямована на одержання прибутку та здійснюється без втручання центральних органів влади. Однак Положення про ПФУ визначає статус останнього як центрального органу виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Віце-прем'єр- міністра України - Міністра соціальної політики України. Отже, спостерігаємо правову колізію, якапоступово вирішується по мірі реформи пенсійної системи.

Що стосується дефіциту бюджету Пенсійного фонду, то у 2013 році його заплановано в обсязі 21,8 млрд. грн. і кошти для його покриття передбачено у Державному бюджеті на 2013 рік. Розмір дефіциту бюджету ПФУ щорічно скорочується, так у 2012 р. становив 27,2 млрд. грн., у 2011 р. - 30,1 млрд. грн., у 2010 р.- 34,5 млрд. грн. [5]. Однак, видатки Пенсійного фонду за темпами зростання випереджали його власні доходи і приріст ВВП країни у цілому протягом останніх років. Дослідження структури видаткової частини бюджету ПФУ показує, що збільшення його видаткової частини зумовлено ростом обсягів пенсійних виплат. Сума видатків на пенсійні виплати у 2012 році становила 233695,9 млн. грн., що на 22 981,5 млн. грн. більше порівняно з 2011 роком. На зростання обсягу видатків вплинули додаткові витрати, пов'язані з реалізацією соціальних ініціатив Президента України, спрямованих на підвищення рівня соціального захисту, а також перерахунки розмірів пенсійних виплат, які проводилися згідно із нормами діючих законодавчих та нормативно-правових актів: збільшено пенсійні виплати відповідно до зростання розміру прожиткового мінімуму для непрацездатних осіб та у зв'язку із зростаннямсередньої заробітної плати в Україні порівняно з попереднім роком.