МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ВІДОКРЕМЛЕНИЙ СТРУКТУРНИЙ ПІДРОЗДІЛ

ЧЕРКАСЬКИЙ ФАКУЛЬТЕТ НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

«ОДЕСЬКА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ»

Кафедра спеціально-правових дисциплін

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни: «Кримінальне право»

на тему: «РЕЦИДИВ ЗЛОЧИНУ ТА ЙОГО ВИДИ»

Черкаси 2012

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Рецидив злочину як вид множинності злочинів

1.1 Історія рецидиву

1.2 Поняття рецидиву

1.3 Ознаки та види рецидиву злочину

РОЗДІЛ 2. Правові наслідки рецидиву злочинів

РОЗДІЛ 3. Боротьба з рецидивною злочинністю

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Досить часто трапляються випадки, коли одна особа вчиняє протиправні винні діяння умисно щодо одного об'єкту злочину не однозначно, крім того кваліфікація цього діяння підпадає під одну статтю і ту ж статтю чи однорідні статті. Тобто, має місце повторне правопорушення (повторність діяння). Такі випадки є досить частими у практиці кримінально-правової науки, особливо це стосується злочинів у сфері власності.

Характерною особливістю цього виду множинності злочинів є часові рамки, згідно яких винні діяння повинні не накладатися одне на одне. Це означає, що злочини, які утворюють повторність, повинні бути віддалені один від одного певним, хоч би незначним, проміжком часу. Проміжок часу між злочинами може бути нетривалим, однак завжди таким, щоб була можливість відрізнити один злочин від іншого.

Об'єкт дослідження курсової роботи є кримінальне законодавство України. Існують випадки, коли особа - злочинець здійснює новий злочин, не до кінця відбувши покарання за раніше вчинений злочин, тобто має не погашену судимість.

Згідно тверджень юристів- криміналістів рецидив злочинів має місце як тоді, коли особа вчинила злочин, була засуджена за нього, відбула покарання і до закінчення строку судимості або до її зняття знову вчинила умисний злочин, так і тоді, коли після засудження за нього і до повного відбування покарання знову вчинила умисний злочин.

Взагалі ж, питання повторності та рецидиву злочинів досить актуальні на сьогоднішній день і вимагають більш детального вивчення. До проблем, що стосуються саме цих кримінально-правових інститутів, звертаються нині більшість провідних науковців кримінального права.

Предмет дослідження рецидив злочинів та його види. Повторністю злочинів визнається вчинення двох або більше злочинів, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої частини Кримінального кодексу України.

Кожне із діянь, які становлять повторність, передбачену ст. 32 КК України, є самостійним злочином. Специфіка повторності як особливого виду множинності злочинів полягає у тому, що її утворюють тотожні або, у разі особливої вказівки законодавця, однорідні чи схожі за своїми ознаками злочини. рецидив кримінальний злочин відповідальність

Від повторності слід відрізняти продовжуваний злочин. Проте, вчинення особою двох чи більше самостійних продовжуваних злочинів, передбачених однією статтею КК, слід розглядати як повторність злочинів.

Мета курсової роботи передбачає виконання таких завдань: визначити теоретичні засади дослідження рецедивної злочинності, здійснити характеристику рецедивної злочинності, дослідити можливості попередження рецедивної злочинності.

Рецидивом злочинів визначається вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин

Виходячи з цього визначення, рецидив злочинів має місце як тоді, коли особа вчинила злочин, була засуджена за нього, відбула покарання і до закінчення строку судимості або до її зняття знову вчинила умисний злочин, так і тоді, коли після засудження за нього і до повного відбування покарання знову вчинила умисний злочин. Рецидив злочинів матиме місце також у тому випадку, коли особа, будучи засудженою за вчинений злочин, була звільнена судом від покарання або його відбування і під час перебігу строків судимості вчинила новий умисний злочин.

Повторність та рецидив злочинів враховуються при кваліфікації злочинів та призначенні покарання, при вирішенні питання щодо можливості звільнення від кримінальної відповідальності та покарання у випадках, передбачених Кримінальним кодексом України.

РОЗДІЛ 1. Рецидив злочину як вид множинності злочинів

1.1 Історія рецидиву злочину

Розвиток уявлень про феномен рецидиву злочинів у XIX ст. відбувався у межах класичної школи кримінального права. Під рецидивом (або повторенням) розумілося вчинення однією особою злочинного діяння у другий, третій і наступний раз, після суду та відбутого суб'єктом покарання за перший злочин. При цьому розкриття природи рецидиву в спеціальних виданнях та енциклопедичній літературі того часу відбувалося через перелік необхідних ознак, яким повинні обов'язково відповідати випадки вчинення саме рецидивних злочинів. Серед таких, зокрема, була вказівка на те, що рецидив передбачає вчинення того ж самого (тобто тотожного) або однорідного злочину. Вказане закріплювалося у п. З ст. 14 Статуту про покарання, що накладаються мировими суддями (1864 p.). Хоча при цьому названий нормативний акт й не визначав, що ж треба розуміти під однорідністю. Вся концепція класичної школи рецидиву злочинів зосереджувалася, власне, навколо повторення тотожних і однорідних злочинів, які його складали. Це розуміння сутності рецидиву було домінуючим у науці і практиці. І лише як окремий різновид, швидше - виняток (що так само знайшло законодавче закріплення в Уложенні про покарання кримінальні та виправні 1845 p.; у ред. 1885 p.) розглядалися факти утворення рецидиву також внаслідок вчинення й різнорідних злочинів. Так, згідно зі ст. 131 Уложення повторення - це скоєння не тільки того самого, а й іншого злочину. Отже, дореволюційне законодавство характеризується подвійним визначенням рецидиву злочинів. Треба зазначити, що у той час більшість наукових дискусій пов'язувалася з розглядом рецидиву як повторення тотожних або однорідних злочинів, оскільки саме через призму цих видів злочинів розкривалося філософське підґрунтя ідеї класицизму в кримінальному праві. [6]

У дореволюційній літературі вчинення особою повторного злочину вважалося проявом злої волі злочинця, його особливою схильністю до скоєння злочинних діянь. У зв'язку з цим рецидивіст вважався не звичайним злочинцем, а носієм злої волі особливої якості. Оскільки повторення злочинів розцінювалося криміналістами XIX ст. як один з елементів, що належав до суб'єктивної сторони злочинного діяння (волі злочинця), остільки виявлення особливої злісності ставало можливим лише у випадках повторення саме тотожних або однорідних злочинів. З цього приводу М.Сергієвський писав: є необхідним відоме співвідношення попереднього та нового злочинного діяння; повторне діяння повинно бути тотожним або, у крайньому разі, однорідним з першим, так як лише за цієї умови може припускатися особлива злочинність чи злісність волі того, хто вчинив злочини. Співзвучною щодо наведеного є також думка іншого видатного криміналіста С.Познишева, який зазначав: підстава виділення в особливу групу, яка має назву рецидиву, випадків, коли нове, а також попереднє діяння однорідні, та покарання за перше відбуте діяння, полягає у наступному. Однорідність діяння у поєднанні з іншою ознакою (відбуттям покарання) наочно виявляє особливу наполегливість та енергію злочинної волі, особливу стійкість відомих властивостей злочинця. Отже, головна ознака рецидиву злочинів знаходилася у площині суб'єктивного без будь-якого аналізу причин об'єктивного плану, а підставою для визнання особи рецидивістом визнавалося виявлення особливої злої волі. [8]

Подібна концепція породжувала й певне ставлення до рецидивістів і ступеня їх винності, впливала на погляди вчених про заходи боротьби з ними. Проте теорія класичної школи кримінального права не була однорідною, оскільки у ній мали місце три напрями. Сутність першого полягала у тому, що повторення злочинів розглядалося, з одного боку, як доказ крайньої небезпечності подібного суб'єкта для суспільства, а, з іншого, як таке явище, що обумовлює найенергійнішу та найтяжчу караність. Дане ставлення мало за мету залякування злочинця та позбавлення його можливості шкодити суспільству шляхом максимального збільшення покарання, зміни його роду аж до страти. Таким чином, ця вимога базувалася на розумінні сутності повторення як такого виду злочинності, носій якої, виявляючи звичку до злочину, є закоренілим та не виправним. До речі, цей напрям у XIX ст. був пануючим і таким, що цілком відповідав уявленням про злу волю рецидивістів. Згідно з другим напрямом вважалося, що повторення злочинного діяння є звичайним злочином, оскільки "в його природі містяться ті самі складові, які є й у вперше вчиненому злочині, за винятком незначно більшої винності із суб'єктивної сторони". Розглядаючи більш тяжку караність повторення як ніщо інше, як покарання двічі за одне й те ж, прихильники цього напряму вважали справедливим визнавати будь-яке повторення злочинів за звичайну обставину, що поряд з іншими збільшує винність і караність у межах максимуму для даного роду покарання з наданням суду права визнавати або ні існування у конкретному випадку повторення. При цьому не міг змінюватися ані рід покарання, ні встановлений законом максимум. Отже, хоча повторення й могло свідчити про злісність суб'єкта, але не завжди, оскільки бувають випадки рецидиву злочинів при обставинах, відмінних від тих, які існували під час вчинення попереднього злочинного діяння (наприклад, внаслідок крайньої нужди, необхідної оборони тощо). Третій напрям, визнаючи неабияке значення повторення для питань кримінальної політики і необхідність вжиття проти його розвитку найефективніших заходів, вважав рецидив у кримінальному праві.

Автор не зупиняється на розгляді уявлень щодо таких важливих ознак рецидиву злочинів, які потребують самостійного розгляду, як факт відбуття частини або всього строку покарання до вчинення нового злочину та проміжок часу між скоєнням попереднього і нового злочинів, що має правове значення для констатації наявності рецидиву злочинів (так звана давність рецидиву). визнання рецидиву більш винною та караною формою злочинності, явищем нейтральним. Таке ставлення пояснювалося тим, що будь-яке збільшення покарання у даному випадку є вторинною карою за злочин, вже погашений відбутим покаранням. Отже, протилежне буде відступом від правила: не можна карати за одне й те ж. Якщо покарання за попередній злочин не вплинуло та суб'єкт після його відбуття залишився з тими ж схильностями, причини цього слід шукати не у злочинцеві, а у організації покарання, яке не тільки не виробило у особи протилежних схильностей, а, навпаки, посприяло ще більшому її розбещенню. У зв'язку з таким підходом робився висновок про те, що повернення після відбуття покарання особи до злочинів є лише наслідком причин загальних, котрі знаходяться поза волею суб'єкта і полягають у несприятливих умовах, у які він був поставлений. На перший погляд, останній напрям не зовсім "вписується" у класичну теорію уявлень про рецидив злочинів. Прихильники наведеного підходу повертаються до тих самих концептуальних підстав, від яких вони начебто відійшли.