Студента групи 3420-5 Супруна Дмитра Валерійовича Запоріжжя 2011  План Вступ Школи кримінального права Розвиток науки кримінального права в Україні Висновок  Вступ Відновлення самостійної демократичної держави Україна у 1991 році, необхідність розробки власного кримінального закону, потреба позбутися пережитків тоталітаризму у правозастосовній практиці поставили перед наукою кримінального права України багато нових завдань. Вирішити їх впродовж 1991-2006 років, нама0галися 1385 авторів. Як наслідок за 16 років незалежності в світ вийшло майже 5 тисяч публікацій різних за обсягом та глибиною наукового аналізу. З 1991 року в Україні було захищено 234 дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата та доктора юридичних наук, в яких досліджувалися проблеми кримінального права, з них 144 присвячено особливій частині кримінального права України. Не зважаючи на значні кількісні показники, в Україні нерідко можна почути твердження про застій в юридичній науці. Тому на нинішньому етапі кримінально-правова наука потребує систематизації, узагальнення, глибокого осмислення зробленого, щоб з'ясувати, в якому напрямку розвивається наука, чи належним чином вона виконує свої функції в суспільстві, що зроблено, а що ще потрібно зробити. У дореволюційний та радянський період питання розвитку кримінально-правової науки в своїх працях висвітлювали: А.А. Герцензон, О.Ф. Кістяківський, І.С. Ной, Л.І. Спірідонов, Н.С. Таганцев, А.А. Піонтковскій, М.Д. Шаргородскій, О.Ф. Шишов та інші. Окремі питання розвитку кримінально-правової науки України досліджували: Д.С. Азаров, П.П. Андрушко, Ю.В. Баулін, П.С. Берзін, В.І. Борисов, В.С. Зеленецький, М.Й. Коржанський, П.С. Матишевський, А.А. Музика, В.О. Навроцький, В.В. Сташис, В.Я. Тацій, В.О. Туляков та інші.  Школи кримінального права Перед тим як розглядати розвиток науки Кримінального права в Україні потрібно обов'язково розглянути розвиток Кримінального права в світі. На мою думку найкращий спосіб стислого вивчення розвитку науки Кримінального права у світі через розгляд шкіл права. У зарубіжній науці кримінального права простежуються чотири основні теоретичні напрямки, або школи, на підставі яких пізніше виникли модифікації, що, як правило, характеризуються об'єднанням положень кількох шкіл. Цими напрямками є просвітницько-гуманістичний, класичний, антропологічний та соціо1логічний. Просвітницько-гуманістичний напрямок формувався при феодалізмі напередодні буржуазних революцій. Паростки нових кримінально-правових ідей містяться в роботах англійських просвітителів, глибокого розвитку вони набули в роботах французьких просвітителів, зокрема, в "Перських листах" (1721) і "Про дух законів" (1748) Ш.Л. Монтеск'є, а також у роботі італійського вченого Чезаре Беккаріа "Про злочини і покарання" (1764). Просвітителі-гуманісти, особливо Вольтер, викривали феодальні порядки в галузі здійснення правосуддя і виправдання їх церквою. Вони вимагали звуження сфери кримінально-правового регулювання за рахунок скасування відповідальності за більшість релігійних злочинів, а також численних злочинів щодо "образи величності", тобто монарха. Просвітителі-гуманісти виступали проти зловживань законодавця та суду. При цьому Ш.-Л. Монтеск'є сформулював важливе положення, що не можна визнавати злочинними думки, що закони мають карати одні тільки зовнішні дії. Просвітителі-гуманісти висунули важливу вимогу про рівність представників усіх станів перед законом, сформулювали положення про те, що ніхто не може бути покараний за діяння, не передбачені законом, і що повинні застосовуватися лише покарання, передбачені в законі. Вони виступали проти застосування катувань, жорстоких мір покарання, висували вимогу різкого обмеження смертної кари, обстоювали принцип відповідності покарання вині, тяжкості вчиненого. Мета покарання пов'язувалася з спеціальною і загальною превенцією. При цьому проводилася думка про запобіжну силу неминучості покарання, а не його жорстокості: "Краще запобігти злочину, ніж карати. В цьому головна мета будь-якого хорошого законодавства"'. Ідеї просвітницько-гуманістичного напрямку знайшли втілення в КК Франції 1791 p., потім у КК Франції 1810 p., пізніше -- і в законодавстві інших країн. Класична школа кримінального права є спадкоємицею просвітницько-гуманістичного напрямку і відображає, перш за все, інтереси буржуазії, яка домоглася політичної влади. Класична школа кримінального права характеризується нормативізмом, прагненням до логічного конструювання юридичних понять поза зв'язком із соціальною дійсністю. Виходячи з положень суб'єктивного ідеалізму, класична школа пов'язує підставу кримінальної відповідальності з абсолютною свободою волі людини, можливістю довільного вибору поведінки, в тому числі злочинної. Покарання розглядається як відплата за заподіяне злочином зло і як таке, що не переслідує ніяких утилітарних цілей. У докладній розробці інститутів кримінального права представники класичної школи вбачали засіб зміцнення законності. Перш за все, треба назвати ім'я німецького вченого-правознавця Ансельма Фейербаха, який одним із перших розробив вчення про кримінальний закон, об'єктивні та суб'єктивні підстави відповідальності, склад злочину. В цілому, він створив струнку систему буржуазної науки кримінального права, виклавши її у своїх роботах "Перегляд основних положень і понять чинного кримінального права" (1799--1800). і "Підручник чинного в Німеччині кримінального права" (1801). Положення класичної школи кримінального права знайшли відображення в КК Франції 1810 p., Баварському кримінальному уложенні 1813 p., автором проекту якого був А.Фейєрбах. З урахуванням набутого досвіду були прийняті кримінальні кодекси багатьох інших буржуазних країн. В останній третині XIX століття формується новий напрямок в науці кримінального права -- так звана антропологічна школа, оформлення якої пов'язують з опублікуванням у 1876 p. італійським тюремним лікарем-психіатром Ч. Ломброзо книги під назвою "Злочинна людина в її відношенні з антропологією, юриспруденцією та тюрмознавством". Ч. Ломброзо твердив, що злочинність є явищем природним і вічним, пов'язаним з органічним виродженням, що негативно впливає на психіку злочинця, об'єктивна її причина пов'язана з особою злочинця, з антропологічними його ознаками (стигматами), які можуть мати анатомічну, фізіологічну та психологічну природу. Залежно від того, яка ознака превалює, пропонувалось виділити різні групи злочинців: а) природжені (як правило, невиправні, їх близько 40%); б) душевно хворі; в) звичайні (злочини чинять під тиском внутрішніх причин, збігу моральних слабкостеи, а також під тиском умов зовнішнього середовища); г) такі, що чинять злочини через пристрасті (наявність неврозів, часте впадання в стан афекту, їх 5--6%); д) випадкові. Заперечення свободи волі та обумовлення неминучості вчинення особою злочину її біологічною неповноцінністю і природженими властивостями вело до постановки питання про непотрібність інститутів вини, осудності, покарання. Пропонувались натомість заходи медико-корекційні, ізоляційні, елімінаційні (кастрація, стерилізація, смертна кара, заслання на безлюдні острови, довічне ув'язнення тощо), можливість застосування заходів безпеки ще до вчинення конкретного кримінальне караного діяння, коли не вина особи і тяжкість вчиненого нею протиправного діяння обумовлювали б підставу і міру відповідальності за вчинене, а встановлені спеціалістами властивості особи, які свідчать про ЇЇ небезпеку для публічного порядку. Вказувалось на спадковість біологічних ознак, що обумовлюють вчинення злочину. Ці положення мали реакційний і антинауковий характер і означали, по суті, відмову від законності у боротьбі зі злочинністю. Філософську основу антропологічного напрямку склали погляди вульгарних матеріалістів і позитивістів. Антинауковість та реакційність положень антропологічного напрямку обумовили те, що у період його виникнення вони не були перетворені в законодавчі акти, хоча у подальшому знайшли відображення в неоломброзіанських доктринах і певною мірою сприйняті законодавством і практикою окремих держав. Ідеї лоброзіанства про наявність злочинних рас були підхоплені фашистськими Німеччиною та Італією, які цілеспрямовано знищували під час другої світової війни "біологічно неповноцінні раси і національності". В останній третині XIX століття виникає ще один напрямок у науці кримінального права -- соціологічний, близький за своїми вихідними методологічними положеннями до антропологічного. "Соціологи" створили факторну теорію злочинності, пояснюючи злочинність впливом численних факторів індивідуального (походження, біологічні та психологічні властивості особи тощо), соціального (алкоголізм, проституція, безробіття, погані житлові умови тощо), а інколи й фізичного характеру (пора року, час доби, стан погоди тощо). У поясненні причин злочинності "соціологи" близькі до "антропологів". Так, Ф. Ліст писав: "Біологічне і соціологічне вивчення злочину не тільки не суперечать, а й взаємно доповнюють одне одного; тільки взаємодія Їх робить можливим і забезпечує нам пояснення злочинності з точки зору її причинності"'. "Соціологи" проповідують теорію "небезпечного стану", відповідно до якої люди стають потенційними злочинцями за наявності загрозливого поєднання факторів злочинності. Встановити це, на їх думку, можна до вчинення злочину. До носіїв такого стану пропонувалося застосовувати "заходи безпеки", які за своєю репресивною сутністю мало відрізнялися від покарання, -- ізоляцію, заслання, вислання, позбавлення прав тощо. Мета таких превентивних заходів -- убезпечити суспільство. "Соціологи" пропонували також застосовувати ці заходи як доповнення до покарання за злочинну діяльність з метою посилення репресії, вони підтримували ідею винесення невизначених вироків. Пропозиції "соціологів", зокрема ідея застосування "заходів безпеки", знайшли певне втілення в законодавстві невдовзі після їх появи. Так, у 1885 р. у Франції приймається закон, який передбачає в якості доповнення до покарання такий захід, як релегація, тобто довічне заслання в колонію. Першим кримінальним кодексом, котрий широко врахував положення соціологічної школи, був КК Норвегії 1902 p. І у подальшому вплив цього напрямку на кримінальне законодавство був значним. Вказуючи на близькість соціологічного напрямку до антропологічного, треба зазначити, що він не пориває остаточно з положеннями класичної школи. Він пропонує паліативні заходи щодо зменшення зростання злочинності ліберального характеру (умовне засудження, умовно-дострокове звільнення, заміна короткотермінового позбавлення волі штрафом тощо). Розвиток науки кримінального права в Україні Попри безумовні досягнення, наука кримінального права незалежної України характеризується рядом недоліків, одним з яких є відсутність спеціальних наукознавчих досліджень як на емпіричному так і на теоретичному рівнях. Можно констатувати існування кримінально-правової науки України як окремої та самостійної, хоча вона й далі продовжує долати окремі негативні ознаки, успадковані від радянської науки. Так, поступово відбувається відмова від діалектичного матеріалізму як єдиного фундаментального методу наукового пізнання, від інших соціалістичних постулатів, зокрема, про вторинність інтересів особи. На сучасному етапі свого розвитку наука кримінального права України відрізняється від радянської науки. Разом з тим яскраво виражається наступність - наша наука не відмовляється від досягнень радянської науки, адже значна частина вчених досягла успіхів у науковій роботі саме в радянський період. Проте розвиток вітчизняної кримінально-правової науки відбувається в умовах фактичної самоізоляції, так як теоретичні розробки зарубіжних колег в дослідженнях практично не використовуються (за винятком кримінально-правової науки Російської Федерації), переклади наукових праць іноземних вчених в Україні майже не ведуться. Стан науки відображає стан суспільства.