Розвиток інтеграційних теорій у зарубіжній історіографії другої половини ХХ - початку ХХІ ст.

Л. M. Ямпольська

Аналіз сучасного перебігу європейських інтеграційних процесів неможливий без урахування історії розвитку ідеї об'єднаної Європи та основних теоретичних підходів, які були започатковані та розвивалися впродовж кількох сторіч європейської історії. Тому вивчення різних форм існування «європейської ідеї» має важливе значення для розуміння сутності сучасних теорій та концепцій створення Євродому, а також практичних заходів щодо їхньої реалізації, починаючи з другої половини 1940-х рр. У сучасних умовах, коли на Європейському континенті відбувається пошук стратегічних шляхів розвитку, трансформації внутрішньої структури та географічного розширення «на схід», теоретичне визначення майбутнього Європейського Союзу є актуальним завданням для наукового співтовариства, політичних еліт і пересічних громадян Європи.

Вирішення цієї проблеми започатковане в працях європейських науковців Ф. Тоді [1], Н. Мусиса [2], С. Ґо- ці [3] та ін., що вийшли в світ на початку ХХІ ст. і присвячені огляду спільних політик ЄС та загальній оцінці інтеграційних процесів на Європейському континенті. Історія розвитку зарубіжних інтеграційних шкіл, зокрема федералізму та функціоналізму, з акцентом на правових аспектах, проаналізована в працях російських дослідників В. Шемятенкова [4], Р Бугрова [5], В. Вербицького [6], Н. Овчаренко [7], М. Стрежньової [8]; українських науковців О. Білоруса [9], І. Грицяка [І0], В. Копійки, Т. Шинкаренко [11], Д. Лук'яненка [І2] та ін. Проте, попри узагальнюючий характер, ці дослідження мають і певні недоліки: надання переваг окремим концепціям в історичному розвитку регіональної інтеграції, поверховий компаративний аналіз інтеграційних студій, односторонній (суто економічний чи суто політичний) підхід до дефініції явища «інтеграція», ігнорування його залежності від духовно-ідеологічних стереотипів окремих націй.

Метою статті є спроба пошуку більш врівноваженого підходу до впливу інтеграційних теорій на реалії перебігу процесів євробудівництва у другій половині ХХ - на початку ХХІ ст. Завданнями дослідження є аналіз зарубіжних інтеграційних теорій вказаного періоду, а також спроба інтерпретації поняття «європейська інтеграція» в межах розвитку досліджуваних концепцій.

Сутність методології інтеграційних теорій полягає в тому, що з усієї сукупності явищ певного ступеню обґрунтованості виділяється один чи декілька аспектів, на яких базується певна формально-логічна система - теорія. Сума теорій, здатних до конкуренції між собою, дозволяє всебічно зрозуміти предмет дослідження, оскільки Європейське економічне співтовариство (Європейський Союз) є сукупністю юридичної, політичної та економічної систем і перебуває в процесі безперервного розвитку [4, 320]. Одним із аспектів методології є ідентифікація предмета дослідження. З нашого погляду, доцільно виділити чотири основних підходи до проблеми дефініції явища «європейська інтеграція». 1. Європейське економічне співтовариство і Європейський Союз розглядаються як міжнародні організації, оскільки інтеграційні інститути в Європі створені національними державами, котрі відіграють провідну роль у процесі їхнього функціонування. 2. Європейську інтеграцію можна розглядати як різновид регіонального процесу, оскільки в її основі лежить територіальна прив'язка, яка визначає особливості інтернаціоналізації виробництва, торгівлі та інвестицій. 3. Поняття європейської інтеграції визначається як найвищий рівень національних політичних систем і процесів - наднаціональне утворення. 4. Євроінтеграція визнається унікальним загальносвітовим явищем, яке відчуває вплив зовнішнього світу і впливає на його еволюцію. Ці чотири альтернативи визначають «полюси» європейських досліджень і загальних інтеграційних теорій. Серед теорій європейської інтеграції, які вплинули на інтерпретацію самого поняття, найбільшої уваги заслуговують такі, як федералізм, функціоналізм, неофункціоналізм, міждержавний підхід та інституціоналізм. Дещо відокремлено стоять суто економічні інтеграційні теорії. економічний федералізм функціоналізм інституціоналізм

Концепція найбільш впливового напрямку - федералізму - була реставрована після закінчення Другої світової війни в ідеї Сполучених Штатів Європи екс- прем'єром Великої Британії В. Черчіллем у вересневій промові 1946 р. в Цюріхському університеті, з нагоди присвоєння звання почесного доктора наук. Нагадавши про «серію страшних націоналістичних сварок», які привели Європу до Другої світової війни, він закликав «відновити європейську сім'ю» - «федеральну систему», яку можна було б назвати Сполученими Штатами Європи [13, 44].

Теоретики федералізму, що почав формуватися у другій половині 40 - 50-х рр. ХХ ст. і визначив характер перших інтеграційних угруповань у Західній Європі, - В. Гатц (Німеччина), А. де Гаспері (Італія), Ж. Монне (Франція), виходили з того, що федеративна система є ідеальною для яскравого конгломерату західноєвропейських держав, які заплуталися в тенетах «національного егоїзму» [14, 403]. Ідейним підґрунтям традиційної федералістської концепції став принцип, що передбачав підпорядкування національних і регіональних органів управління спільним наднаціональним структурам, за якого територіальні одиниці повинні передати центральному уряду частину своїх повноважень, зберігаючи певну автономію.

Об'єднана Європа як кінцева мета діяльності європейських федералістів ґрунтувалася на історичній і культурній єдності народів, необхідності забезпечення миру та демократії, вирішенні економічних і політичних проблем, які перебували поза межами компетентності національної держави. У федералістській інтерпретації термін «інтеграція» мав, здебільшого, політичний відтінок і передбачав делегування права прийняття рішень органам управління, функціонери котрих не репрезентували інтереси країн, громадянами яких були [11, 16]. Спроби практичної реалізації концепції класичного федералізму в 1950 - 60-х рр. виявили свою неспроможність. Колапс проектів Європейського оборонного та політичного співтовариств 1954 р., планів Фуше в 1960 і 1962 рр. довели передчасність політичної інтеграції та непідготовленість більшої частини пересічних громадян і частини політичної еліти держав-членів ЄЕС до сприйняття наднаціональних структур.

Проти «егоїзму держав» виступили представники іншого політично-філософського напрямку - функціоналізму, підвалини якого закладалися в 50-х рр. ХХ ст. Його засновник, англійський науковець Д. Мітрані, вважав первинною для міжнародного співробітництва не форму співтовариства, а функції, котрі йому належить виконувати. Особливістю його вчення було положення про те, що «транснаціональні організації, на відміну від національних держав, краще забезпечують людські потреби» [15, 32]. Функціоналісти зазначали, що міжнародні організації не є самодостатніми, а швидше слугують засобами для досягнення завдань, продиктованих людськими потребами, тому мусять бути гнучкими, тобто модифікувати свої завдання (функції) відповідно до обставин [16]. Ці ідеї були використані прихильниками трансатлантичної інтеграції та відновлення преференційної зони на рівні Співдружності націй в американських і британських політичних колах упродовж другої половини ХХ ст.

Неофункціоналізм як ідейно-політичний напрям поглибив теорію функціоналізму в середині 1950 - 60-х рр. Американський політолог Е. Хаас у праці «Об'єднання Європи: політичні, соціальні та економічні сили 1950 - 1957 рр. » (1968 р.) обґрунтував особливості підходу, в межах якого не залишилося місця для самостійної ролі держави. Національні держави виступали як вектор діяльності різних суспільних груп за інтересами, а політика розглядалася як «ринок», де групи інтересів конкурували між собою за право внеску в механізм прийняття рішень і впливу на результат цього процесу [17, 47].

Основною складовою неофункціоналістських теорій стала концепція «переливання», що лежала в основі теоретично обґрунтованого «методу Монне» (економічна інтеграція повинна передувати політичному об'єднанню, принцип наднаціональності як основа інтеграційного процесу передбачав передачу частини національних повноважень на наднаціональний рівень) [14, 395]. Логіка «переливання» обумовлювала неминучість не тільки поширення інтеграції на нові сфери, але й її якісний розвиток - «поглиблення», тобто перехід до більш високих форм інтеграційного будівництва. Концепція «переливання» передбачала розвиток у тих галузях, які виявлять найбільш продуктивні результати, що вплинуло на формування інтеграційної концепції «Європа за вибором», що отримала свій розвиток у межах ЄЕС упродовж 80 - 90-х рр. ХХ ст.

Хвиля націоналізму, що прокотилася в межах ЄЕС наприкінці 1960-х рр., сприяла виробленню міждержавного підходу в студіюванні європейської інтеграції. Його теоретик, американський політолог С. Хоффман, у праці «Європейські есе», що вийшла на початку 1970-х рр., а також у публікаціях 1980 - 90-х рр. «Європейське співтовариство і 1992 рік» [18], «Криза європейської ідентичності переглянута» [19] зробив акцент на недооцінених можливостях міждержавного співробітництва. Визначивши державні інтереси як «конструкції» політики інтеграційних союзів, він підняв проблему збереження національного суверенітету, відстоювання основних важелів управління за національними державами. Сам інтеграційний процес мав виконувати лише контролюючу функцію. Політика урядів Великої Британії стосовно перспектив валютної, зовнішньополітичної та оборонної політики Євросоюзу певною мірою корелю- валася з цим підходом.

Найближче до міждержавного підходу перебувала теорія інституціоналізму, заснованого на принципі раціонального вибору, що визначав відносну самостійність і активну політичну роль державних і загальноєвропейських інститутів, здатних приймати рішення і структу- рувати політичні ситуації [20]. Складові концепції інституціоналізму перекликалися з макроекономічною теорією неолібералізму. Засновники цього напрямку англійські науковці К. Армстронг і С. Балмер у праці «Конвергенція та Єдиний європейський ринок» (1998 р.) визначили інститути ЄС як «сукупність формальних і неформальних інституцій, втілених у них нормах і символах, а також інструментів політики та політичних процедур» [21, 52].

Слід зазначити, що на інтерпретацію поняття та розвиток процесу «європейська інтеграція» значною мірою вплинули й суто економічні концепції провідних західноєвропейських вчених - Е. Гартога [22], Б. Баласси [23], В. Ренке, В. Гатца, Д. Робінсона, Дж. Вайнера [6], В. Гальштейна, Л. Тіндеманса [24], що дало змогу дослідити різноманітні підходи науковців, політичної еліти в країнах-членах ЄЕС (ЄС) стосовно визначення особливостей участі окремих країн у європейських і міжнародних інтеграційних угрупованнях.

Наголошуючи на поліваріантності трактування явища «інтеграція» в європейській економічній думці другої половини ХХ ст., слід зауважити, що більшість економістів відносили його виключно до сфери міжнародних відносин (у радянській економічній науці тлумачення цього явища до середини 1980-х рр. було або зовсім відсутнім, або копіювало дефініції західноєвропейських і американських шкіл).