Це можна проілюструвати на прикладі справи «Соптаг». Службовці компанії «Соптаг Products* залишили її та перейшли на роботу до компанії-конкурента «Universal Slide Fasteners». Обидві компанії конкурували в сфері виробництва застібок-блискавок. «Соптаг» обвинуватила своїх колишніх службовців у крадіжці комерційних секретів, що належать до способів виготовлення застібок-блискавок. Будучи найнятими в «Соптаг», ці службовці підписали договори про конфіденційність, обіцяючи не розкривати комерційних таємниць компанії. Пішовши з «Соптаг», вони використовували її комерційні таємниці на своїх нових робочих місцях у компанії «Universal Slide Fasteners*, порушуючи підписані ними договори. Однак компанія «Universal Slide

Fasteners* не знала про те, що ці службовці підписували такі договори при найманні, та про те, що її нові службовці використовували комерційні таємниці компанії «Соптаг». Суд ухвалив, що компанія «Universal Slide Fasteners* не може нести відповідальності перед «Соптаг» за оволодіння зазначеними комерційними секретами, тому що перша була невинною в крадіжці цих секретів.

Процедури та політика компанії в галузі інтелектуальної діяльності повинні здійснюватися й для того, щоб застерегти колишнього службовця, а також його нового роботодавця про те, що цьому колишньому службовцеві відомі службові та комерційні таємниці компанії. Такі процедури й політика спрямовані на прорив лінії захисту невинного одержувача таємниці шляхом обґрунтування того, що обвинувачувана сторона знала про існування статусу службової та комерційної таємниці.

Будь-яке розкриття службових і комерційних таємниць партнерові або третій стороні в ділових відносинах має відбуватися під завісою конфіденційності. Як правило, це досягається за допомогою висування до іншої компанії вимоги підписати угоду про конфіденційність. Відсутність узагалі будь-якої вимоги таємності стосовно перспективного ділового партнера може призвести до втрати компанією права на службову та комерційну таємниці.

В одному з реальних випадків компанія встановила прототип блоку для тестування й надала інженерні креслення цього блоку одному зі своїх клієнтів. Компанія не попередила клієнта про те, що сам прототип і креслення були конфіденційними, а також не позначила креслення знаком конфіденційності. Крім того, іншим людям, що не були залучені до ділових відносини, було дозволено бачити цей прототип без будь-яких обмежень. На основі свідчень суд дійшов висновку, що компанія не має жодних прав на службову та комерційну таємниці, наявні в технології та втілені в прототипі й кресленнях, тому що вона ніколи не обходилася з ними як з комерційно значущими секретами і не здійснювала ніяких заходів щодо захисту їхньої конфіденційності.

Процедури та політика в сфері інтелектуальної власності необхідні, аби впевнитися в тому, що відповідна конфіденційна угода була досягнута, перш ніж відбулося розкриття матеріалів, які належать до комерційної таємниці.

Для захисту комерційної таємниці необхідно щонайменше забезпечити таке:

наявність угод з працівниками, що, зокрема, передбачають обов'язок працівників не розголошувати комерційної таємниці роботодавця;

наявність відповідних угод або спеціальних положень у контрактах, які передбачають захист комерційної таємниці в договорах із замовниками, виконавцями, консультантами й іншими юридичними та фізичними особами, що складаються в договірно-правових відносинах між власником комерційної таємниці особами, котрі не є його працівниками;

наявність у власника комерційної таємниці інструкцій, що визначають принципи віднесення інформації до розряду конфіденційної, порядок роботи з конфіденційною інформацією та контролю за дотриманням установленого режиму роботи з конфіденційною інформацією.

У переважній більшості промислово розвинених країн подібні угоди є ефективним інструментом захисту комерційної таємниці. Такі угоди між працівником і роботодавцем складають або паралельно із встановленням трудових відносин, або від моменту, коли працівник дістає доступ до комерційної таємниці роботодавця.

Варто мати на увазі, що угоди такого типу звичайно укладаються з працівниками, які в перебігу виконання своїх трудових обов'язків на підприємстві мають або одержують доступ до технічної, комерційної чи фінансової інформації зі статусом конфіденційної або самі створюють таку інформацію.

Ключовим елементом процесу передачі та використання комерційної таємниці є договір про конфіденційність і нерозголошення, що дозволяє застосовувати різні підходи, і численні комбінації їх з урахуванням мети договору, позицій сторін, специфіки розголошуваної інформації і особливостей національного законодавства.

Визначальним критерієм необхідності висновку угоди про конфіденційність є той факт, що в процесі виконання трудових обов'язків або визначених у договорі робіт працівник дістає доступ до комерційної таємниці або синтезує інформацію, яку необхідно зберегти як конфіденційну.

Українське законодавство не встановлює жодних специфічних умов, що мають бути відбиті в угодах про конфіденційність. Роботодавці та працівники є вільними у визначенні будь-яких умов угоди, Що не суперечать законодавству.

Угода про конфіденційність може мати досить просту структуру й зміст. Проте, готуючи відповідні положення трудового договору та угоди про конфіденційність, варто брати до уваги чинне законодавство, зокрема загальні положення про угоди й договори.

Наведені в рекомендаціях умови мають містити основні положення, спрямовані на врегулювання відносин між роботодавцем і працівником задля забезпечення необхідних заходів, щоб захистити комерційну таємницю. При наймі працівника на роботу він, крім трудового договору, підписує цілий пакет самостійних угод, зокрема угоду про конфіденційність.

Першим кроком у створенні системи захисту комерційної таємниці на підприємстві є складання документа, що встановлює межі комерційної таємниці в усіх сферах діяльності організації, відповідальних осіб, терміни актуальності секретної інформації та засоби покарання в разі її розголошення. Після складання такого документа з усіх працівників підприємства потрібно взяти підписку про те, що вони з ним ознайомлені й зобов'язуються не розголошувати секретні відомості протягом установленого терміну актуальності інформації.

Наступним кроком є вироблення та реалізація заходів для запобігання витокові інформації. Вони можуть варіюватися залежно від роду діяльності підприємства та суворості охорони комерційної таємниці. Необхідно:

підготувати наказ про збереження інформації на загальнодоступному диску, що регламентує правила збереження інформації на електронних носіях і ступінь доступності інформації для менеджерів різних рівнів;

закріпити за всіма менеджерами, зайнятими в продажах, конкретну сферу діяльності, де вони обслуговують старих і шукають нових клієнтів. Усі відомості про потенційних клієнтів слід заносити в спеціальну базу даних, що зберігається в мережі. Щомісяця менеджери повинні готувати звіти про пошук нових клієнтів у надрукованому вигляді, ці звіти варто зберігати в кабінеті начальника відділу для забезпечення схоронності інформації при звільненні персоналу;

інтегровану програму з виписування рахунків, наявності продукції на складі тощо написати під інтерфейс, несумісний з «MS Windows», для того щоб забезпечити захист інформації від копіювання даних до інших програм «MS Office*, від будь-якого іншого копіювання інформації з бази даних тощо. Або забезпечити цей захист іншим програмним способом;

простежити за тим, щоб на робочих станціях продавців не були встановлені дисководи, аби запобігти копіюванню інформації з бази даних;

при звільненні менеджера або начальника відділу проводити здавання-прийняття справ. Причому передавати не тільки клієнтську базу, але й інформацію про всі неформальні відносини, встановлені з клієнтом. Крім того, менеджер, що звільняється, повинен не тільки в присутності спадкоємця зателефонувати своїм клієнтам і представити їм нову людину, але в деяких випадках навіть особисто об'їхати VIP-клієнтів і познайомити їх з новим менеджером;

при звільненні менеджера або начальника відділу конфіскувати в нього візитні картки інших організацій, отримані їм під час роботи на підприємстві, і телефонні записні книжки;

для працівників, яким були надані ноутбуки, створити спеціальні механізми синхронізації даних. На всі ноутбуки підприємства силами ІТ-відділу встановити системи захисту від злому та криптування інформації. У результаті навіть загублений або украдений ноутбук не стане джерелом витоку конфіденційних даних: розшифровка інформації, закритої з використанням сучасних криптотехнологій, звичайно, можлива, але потребує дуже серйозних матеріальних і технічних ресурсів і наразі під силу лише державним відомствам і дуже великим корпораціям.

Технічна документація, Що містить комерційну таємницю, виконана на паперових носіях, має дуже слабкий захист авторським правом. Тому необхідно подбати про те, щоб ці матеріали зберігалися в сейфі, доступ до якого мав би тільки один працівник, а ознайомлюватись з матеріалами дозволялося б тільки визначеному колу осіб з обов'язковою фіксацією в спеціальному журналі, хто саме, до яких матеріалів і в який час мав доступ. Записи про це допоможуть при розгляді справ у суді, особливо якщо працівник перейде на роботу до конкурента.

2. Запобігання передчасному розкриттю винаходів

Коли компанії втрачають змогу запатентувати винаходи, це відбувається, як правило, через одну причиною -- недотримання юридичних вимог, що висуваються до патентоздатності відповідно до чинного законодавства. Багато компаній не можуть дістати права на зроблений винахід лише через те, що не розробили правильної політики та процедур патентування.

Вимога новизни під час одержання патенту виявляє численні перешкоди для патентоздатності. Ці перешкоди фатальні для спроб запатентувати винахід, не дозволяючи видати патент або роблячи недійсним той, що його помилково надало патентне відомство.

Перешкоди для патентоздатності можна розподілити на дві групи:

- перешкоди, причиною яких є інші винахідники;

- перешкоди, причиною яких є компанія-розроблювач винаходу. Перша група підприємств не дозволяє компанії одержати патент, тому що винахід у минулому вже зробив хтось інший. У цьому разі компанія нічого не може змінити, тому що сам перебіг подій «ставить хрест» на патентуванні.

Однак компанія може запобігти виникненню перешкод другої групи. Ці перешкоди підконтрольні компанії й можуть виникнути через її необережність або через брак знань про те, як функціонує патентне законодавство.

Наприклад, Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» визначає, що одним з трьох критеріїв патентоздатності є критерій новизни. Винахід визнають новим, якщо він не є частиною рівня техніки. При визначенні рівня техніки до уваги беруть усі відомості, які стали загальнодоступними в світі до дати подання заявки, або, якщо заявлено пріоритет, -- до дати її пріоритету. Отже, новизна винаходу залежить від того, на який момент часу її визначають, які джерела інформації беруть до уваги і на якій території розкриття винаходу порушує новизну. Подібна норма є в патентних законах багатьох країн.

Першою перешкодою для патентоспроможності є друкована публікація, що описує будь-яку технологію й достатньою мірою є загальнодоступною для публіки, що цікавиться цією технологією.