Кодифікація - це техніка, що дозволяла реалізувати задуми школи природного права, завершити багатовікову еволюцію правової науки, чітко виклавши, на відміну від хаосу компіляцій Юстиніана право, що відповідає інтересам суспільства. Це право і повинно застосовуватись судами. Кодифікація поклала край численним юридичним архаїзмам, правовому партикуляризму, різноманітності звичаїв, що заважали практиці. Всім цим кодифікація відрізнялась від офіційних чи приватних компіляцій попередніх епох, що могли вносити в право іноді корисні, але лише часткові зміни, які ні за обсягом проблем, ні за масштабами застосування не могли задовольнити запити школи природного права.

Для того, щоб кодифікація відповідала цим запитам, були необхідні дві умови. З одного боку, кодифікація повинна творитись освіченим сувереном, що непідвласний путам минулого, і що хоче закріпити - навіть на шкоду привілеям старого порядку - нові принципи справедливості, свободи і достоїнства індивіда. З іншого боку, потрібно, щоб така кодифікація була реалізована в великій країні, яка має вплив на інші. Все це означає, що кодифікація могла увінчатись успіхом і відновити діючі системи лише в тих умовах, в яким вона і була впроваджена (у Франції в період Революції і особливо в епоху Наполеона). Прусське земельне уложення 1794 р. не мало успіху, тому що не було виконане перше з вказаних вище умов. Австрійське Громадянське уложення 1811 р. мало дуже обмежене значення в силу відсутності другої умови.

Ціллю кодифікації повинно було стати викладення принципів оновленого публічного права, такого, що відповідає умовам і реаліям XIX ст. На місце usus modernus вона повинна була поставити usus nissimus Pandectarum. Однак занепад універсалізму і націоналізм XIX ст. надали кодифікації іншого характеру. Кодекси розглядались не як нове викладення публічного права, а як просте узагальнення. Нове видання «приватного звичаю», зведеного до національного рівня, являло собою спробу надання праву «національного духу» - це відбивало загальний контекст розвитку західноєвропейського суспільства у XIX ст. Проте європейською драмою була не кодифікація, а відмова від кодифікації французького типу в Німеччині, а також позиція, яку зайняли університети після кодифікації.

Отже, становлення романо-германської правової системи пройшло складний шлях розвитку. Починаючи з епохи раннього середньовіччя в континентальній Європі відбувалось поступове злиття норм римського права і варварських правових звичаїв. Цей процес мав тривалий характер, розтягся на все середньовіччя, захопив Новий час і завершився лише на початку XIX ст. після прийняття наполеонівських кодексів, які стали першоосновою сучасної романо-германської правової системи.

1.2 Тенденції змін в романо-германській правовій системі

Романо-германське право - живе право, а це передбачає постійні видозміни. Деякі зміни, що направлені на трансформацію системи, виникають спочатку в одній країні чи групі країн а лише потім або сприймаються сім'єю в цілому, або не сприймаються нею. Тому завжди існує розрив між правовими системами, що входять в правову сім'ю. Вони виявляються як би зміщеними по відношенню одна до одної. Право якоїсь країни, в якій проведений відомий експеримент або сприйняті нові тенденції, може опинитися в деякий момент трохи попереду щодо інших країн. І в кожен з цих моментів постає питання, чи не підірвано єдність сім`ї. Все залежить від того, чи сприймуть інші країни зміни, що внесені в право даної країни, чи ні, чи відмовиться сама країна від свого експерименту, щоб повернутися в рамки традиції, чи ні.

При розгляді джерел і структури правових систем Європейського континенту ми зможемо звернути увагу на ті відмінності, які, таким чином, постійно підривають в очах юристів глибоку єдність романо-германської правової сім`ї. Вкажемо на декілька фактів, що ілюструють цей безперервний рух, цей постійний розрив, який характеризує і обумовлює саме життя даної системи.

Розглянемо непостійні історичні фактори, що породили ці відмінності. Навіть в самому викладанні права в університетах склалися різні школи: гальська школа, з її тенденцією до історизму, відрізнялась від італійської школи, яка орієнтувалася на застосування правових норм на практиці; іберійська школа виділялася своєю консервативністю, а германська - стала основою для виникнення школи пандектистів. Ці регіональні тенденції могли, здавалось, стати постійною загрозою для єдності європейського континентального права. Та все ж ця єдність збереглася, і відбулося це завдяки школі природного права.

Тріумф школи природного права і ідей кодифікації знову висунув питання про те: чи візьмуть інші країни приклад з Франції в такому експерименті, як наполеонівська кодифікація; чи стануть кодекси Наполеона причиною роз'єднання європейського континентального права. Але за деяким виключенням, право всіх країн Європейського континенту сприйняло французьку форму кодифікації. Таким чином, стало очевидним, що відмінність кодексів, подібно відмінності законів і звичаїв минулого, зовсім не веде до розпаду романо-германської правової сім`ї.

В той же час розрив, який все ж мав місце в плані часової розбіжності у питанні кодифікації у Франції і Німеччині, залишив деякі сліди. В той період, коли французькі юристи займалися тлумачення своїх кодексів, німецькі юристи продовжували роботи над текстами римського права на теоретичному рівні (в рамках університетів). В Німеччині значне становище зайняла школа пандектистів, завдяки якій було досягнуто значно вищого рівня систематизації норм римського права, ніж раніше. Німецьке «Цивільне уложення» було прийняте в кінці XIX ст. на основі праць пандектистів. Звідси і відмінність методів і стилю французького і німецького цивільних кодексів. Ці відмінності, як ми бачимо, - продукт історичної випадковості, оскільки сумнівно, що тут причиною було постійне протистояння французького і німецького права. І вже зовсім невірно було б робити на цій основі висновок про принципову відмінність між латинською і німецькою концепціями права. Такий висновок суперечив би і історії, і тому факту, що правові системи інших «германських» країн (Австрії, Голландії, Швейцарії, країн Скандинавії) завдяки меншому тяжінню до абстрактності більш близькі до французького, аніж до німецького права.

Чи можна говорити про групу латинських правових систем (в яку наряду з французьким правом входить право Італії, Іспанії і Португалії), що відрізняються від систем німецького права? Подібна думка не має одностайної підтримки. Право різних латинських країн Європи, звісно, схоже між собою, хоча б завдяки єдиній термінології. Але між ними існують і відмінності з багатьох питань.

Важливі відмінності між Францією, Іспанією, Італією і Португалією існують у сфері конституційного і адміністративного права, в режимі майнового, сімейного права та в цивільному процесі.

Кожна з правових систем континенту є по-своєму оригінальною. Та не слід переоцінювати існуючі між ними відмінності. Їх схожість є значною, особливо якщо розглядати системи в цілому. Тому ми спокійно можемо говорити про романо-германську сім`ю, відмовившись від пошуків в ній підгруп. Вони можуть бути знайдені, але лише на рівні однієї або декількох окремих галузей права.

2. Теоретичні засади романо-германської правової системи

2.1 Загальні поняття та структура правової системи

Термін «правова система» виражає конкретно історичний, реально існуючий комплекс взаємозалежних юридичних засобів і явищ держави. Він сприяє створенню ніби узагальнюючої конструкції правового змісту, яка функціонує легітимно.

Термін «правовий тип (сім'я)» - це узагальнююча теоретична модель правового змісту, яка має штучний характер. Вона є результатом наукової класифікації (типології). Тип (сім'я) правових систем відображає загальні та особливі риси конкретних національних правових систем, подібність і відмінність яких визначаються відповідно до позначених критеріїв».

Кожний тип правової системи складається із підтипів - груп правових систем, що характеризуються великою подібністю між собою. Наявність певних рис, які відрізняють одну групу правових систем від іншої у рамках конкретного типу, дозволяє розглядати їх як відносно самостійні.

Під правовою системою взагалі розуміється сукупність внутрішньо впорядкованих, взаємопов'язаних, соціально однорідних юридичних явищ, за допомогою яких публічна влада здійснює регулятивно-організуючий вплив на суспільні відносини, поведінку людей і їх об'єднань.

Це комплексна категорія, що виражає всю правову організацію суспільства, цілісну правову реальність. За влучним висловом французького дослідника права Ж. Карбоньє: «Правова система - це місткість для різноманітних юридичних явищ». Він також зазначає, що юридична соціологія звертається до поняття «правова система» для того, щоб охопити весь спектр явищ, що вивчаються нею. Якщо б вираз «правова система» був лише простим синонімом об'єктивного (чи позитивного) права, то його значення було б сумнівним.

Цінність поняття правової системи полягає в тому, що воно дає додаткові аналітичні можливості для комплексного аналізу правової сфери життя суспільства. Це новий, більш високий рівень наукової абстракції, інший зріз правової дійсності і, як наслідок, інший погляд на неї. Перевага названого підходу в тому, що, будучи гранично широким, він покликаний показати в цілісному вигляді загальну панораму правового простору - той складний юридичний світ, в якому постійно знаходяться і діють учасники соціальних відносин.

Право домінує у правовій системі, навіть грає в ній роль консолідуючого фактора «центру тяжіння». Всі інші її елементи є фактично похідними від права. І будь-які зміни в ньому породжують зміни у всій правовій системі чи в багатьох її частинах. Однак ми вважаємо, що правова система не може бути охоплена поняттям права навіть в широкому розумінні.

Правова система безперервно змінюється, однак її складові частини зазнають змін з різними швидкостями, і жодна з них не змінюється настільки ж швидко, як інша. В той же час існують деякі постійні, довго існуючі елементи - принципи системи, які були присутні в системі завжди і будуть такими ж протягом ще довгого часу. Вони надають необхідну форму і чіткість правовій системі в цілому.

Щодо питання типології правових систем існують різні підходи, кожний з яких заслуговує на увагу.

Однією з найбільш популярних виявилася класифікація правових сімей, наведена Р. Давидом у книзі «Основні правові системи сучасності» (1953 р.). Вона ґрунтувалася на поєднанні двох критеріїв: ідеології (яка включає релігію, філософію, економічні і соціальні структури) та юридичної техніки (яка включає джерела права як основний елемент).

Натомість німецькі вчені К. Цвайгерт і Г. Кьотц поклали в основу класифікації правових систем критерій «правового стилю». «Стиль права» складається, на думку цих авторів, із п'ятьох чинників: 1) походження і еволюція правової системи; 2) своєрідність юридичного мислення;

3) специфічні правові інститути; 4) природа джерел права і засоби їх тлумачення; 5) ідеологічні чинники.

Російський вчений А.Х. Саїдов позначив таку групу критеріїв: 1) історія правових систем; 2) система джерел права; 3) структура правової системи - провідні інститути і галузі права.

Слід також віддати належне українським теоретикам права - авторам підручників з «Теорії держави і права», які спеціально присвячували розділи «правовим системам світу» і запропонували свої критерії типології правових систем світу.