Свобода совісті і віросповідання - конституційне право людини

Новіков В.В.

Анотації

Досліджуються поняття та зміст інституту свободи совісті та віросповідання через призму прав і свобод людини та як конституційна основа свободи особи, аналізуються різні погляди вчених до його визначення. Звертається увага на системоутворюючу роль і значення цього інституту в системі прав людини. Робиться висновок про зміст свободи совісті, що включає в себе все різноманіття форм систем світоглядної орієнтації, що реалізовується одноособово чи колективно на принципах рівності. свобода віросповідання право

Ключові слова: свобода совісті, свобода віросповідання, права людини, релігійний світогляд, правовий інститут, свобода думки і релігії, правова держава.

Исследуются понятие и содержание института свободы совести и вероисповедания через призму прав и свобод человека и как конституционная основа свободы личности, анализируются различные взгляды ученых к его определению. Обращается внимание на системообразующую роль и значение этого института в системе прав человека. Делается вывод о содержании свободы совести, включающим в себя все многообразие форм систем мировоззренческой ориентации, реализуемой единолично или коллективно на принципах равенства.

Ключевые слова: свобода совести, свобода вероисповедания, права человека, религиозное мировоззрение, правовой институт, свобода мысли и религии, правовое государство.

Novikov V V. FREEDOM OF CONSCIENCE AND RELIGION IS A CONSTITUTIONAL HUMAN RIGHT

The paper examines the concept and content of freedom of conscience and religion through the prism of human rights and freedoms, as the legal basis of individual freedom. Emphasis on the role of the system-and the importance of this institution in the system of human rights. It is concluded that the content of religious freedom includes the diversity of forms of ideological orientation systems, realized individually or collectively, on the principles of equality.

Key words: freedom of conscience, freedom of religion, religious ideology, legal institution, freedom of thought and religion, human rights, rule of law.

Постановка проблеми. Свобода совісті і свобода віросповідання як найважливіші досягнення людства є невід'ємними компонентами загальнолюдських цінностей, основних демократичних прав і свобод людини.

Конституція України, прийнята 28 липня 1996 року, надає вищу юридичну силу фундаментальним правам і свободам людини, серед яких основоположним є право на свободу совісті та віросповідання.

Над теоретичною розробкою і правовим оформленням принципів свободи совісті і свободи віросповідання працювало багато юристів та філософів. Ці принципи формувалися в драматичних колізіях і протиборствах. Поступово, з часом історичного розвитку, в суспільній свідомості утвердилося розуміння необхідності релігійної терпимості, вільнодумства, правового захисту людей, які дотримуються різного світогляду [1, с. 21].

Однак внаслідок недостатньої наукової розробленості, відсутності доктрини і чіткого понятійного апарату цього інституту практична реалізація цих принципів зіштовхується із серйозними проблемами, як в Україні, так і в інших державах світу. Проблеми, що стоять перед українським суспільством, які так чи інакше пов'язані зі сферою свободи совісті (розшарування людей по відношенню до світоглядних цінностей, порушення прав людини у сфері свободи совісті та свободи віросповідання, посилення ксенофобії), роблять актуальним дослідження змісту свободи совісті і свободи віросповідання як прав людини.

Теоретико-правове поняття та зміст свободи совісті формувалося і трансформувалося впродовж тривалого історичного періоду, і слід зазначити, що цей процес остаточно ще не завершився.

Аналіз останніх досліджень і публікацій.

Питанням реалізації свободи совісті і свободи віросповідання та визначенню їх понятійного апарату були присвячені роботи багатьох вчених, які внесли вклад у справу теоретичного осмислення і правового забезпечення інституту свободи совісті і свободи віросповідання. Серед них слід відзначити роботи С. Авакьян, С. Алексєєва, М. Бабія, Л. Батуєва, Н. Бердяєва, В. Богданова, В. Забігайло, М. Кириченко, А. Ловінюкова, М. Лубської, Г. Лупарьова, С. Мозгового, Ф. Рудинського, П. Яроцького та ін. Визнаючи внесок вчених, констатуємо недостатню науково-теоретичну розробленість понятійного апарату в правових актах. Зокрема, недостатньо розробленими залишаються проблеми співвідношення свободи совісті і свободи віросповідання, світськості держави, що призводить до юридично некоректного трактування питань, що відносяться до понятійного апарату досліджуваного інституту.

Метою статті є дослідження понятійного апарату, що використовується в процесі правового регулювання реалізації інституту свободи совісті і свободи віросповідання.

Виклад основного матеріалу дослідження. Механічне складання понять "совість" і "свобода" не дає адекватного розуміння терміна "свобода совісті" як цілого.

Якщо поняття "свобода" закріпилося в юридичній науці, то термін "совість" не має однозначного правового трактування і не є елементом системи правового регулювання.

Сучасні філософи визначають совість як здатність особи здійснювати моральний самоконтроль, самостійно формулювати для себе моральні обов'язки, вимагати від себе їх виконання і здійснювати оцінку своїх поступків [2, с. 620].

Як категорія етики совість характеризує здатність особистості здійснювати моральний самоконтроль і оцінку своїх вчинків, самостійно формулювати для себе моральні обов'язки, вимагати від себе їх виконання. В той же час свобода совісті нерозривно пов'язана з поняттям індивідуальної свободи, яка є найважливішою складовою свободи особистості.

На думку Ф. Рудинського, індивідуальна свобода реалізується поза державними рамками і проявляється в системі соціальних зв'язків і відносин, що виражають такі важливі і невід'ємні від особистості блага, як недоторканність життя, гідність, совість, особиста безпека людини. Вона втілює індивідуальні здібності людини, забезпечує можливості самовизначення особистості [3, с. 464] і втілюється в конституційних правах людини.

З точки зору В. Танчера, свобода совісті - це право людини на визначення свого власного відношення до питань світогляду взагалі і релігії зокрема [4, с. 165].

На нашу думку, свобода совісті як свобода світоглядного вибору є основою свободи як такої, системоутворюючим правом у системі прав людини. Видається не зовсім коректним стверджувати, що одне право є важливішим за інше. Але без належного забезпечення реалізації свободи совісті вся система прав людини стає неспроможною.

Попрання свободи совісті супроводжується підвищенням ризику переходу до авторизації влади, до масових порушень прав людини, до зростання ксенофобії, нетерпимості, дискримінації та насильству на їх ґрунті. Ще одна проблема, яка не має однозначного і загальноприйнятого теоретичного тлумачення, пов'язана з використанням юридичних конструкцій "свобода совісті" і "право на свободу совісті". При цьому обидві конструкції застосовуються в законодавстві і правозастосовній практиці, причому нерідко як синоніми. Право на свободу совісті є юридичним її втіленням. У свою чергу, юридичне закріплення є лише однією з умов досягнення свободи совісті. Свобода совісті - це багатопланове явище, що зачіпає різні сторони життєдіяльності суспільства. Відповідно, існують численні підходи до розуміння свободи совісті.

Ф. Рудинський вважає, що "багатоаспектний характер цієї свободи зумовлює той факт, що вона може бути об'єктом вивчення різних суспільних наук: філософії, етики, політології, юриспруденції" [3, с. 639]. Цієї думки дотримувалися й інші дослідники [5, с. 120].

Наслідком різноманітності підходів до розуміння свободи совісті виступає неоднозначність її тлумачень, при цьому окремі інтерпретації цієї свободи можуть бути по відношенню до інших взаємовиключними.

В цілому принцип свободи совісті теоретично осмислювався і еволюціонував скоріше в якості категорії історичної та філософсько-етичної, ніж правової. Більше того, протягом тривалого історичного періоду більшість світоглядних питань тісно пов'язувалися з релігійним світоглядом і вирішувалися з позицій релігійного розуміння світу і моралі. Відповідно, поняття свободи совісті набуло більш вузького змісту, пов'язаного з відношенням індивіда до релігії. Зміщення акценту з філософських аспектів свободи совісті у бік правових відбувається по мірі трансформації правових і політичних систем.

Свобода совісті все більше почала розглядатися через призму прав і свобод людини, які знайшли своє позитивне вираження в юридичних джерелах. Подібна закономірність ілюструє перехід від природних прав до права позитивного, від прав суб'єктивних до об'єктивного права [6, с. 256]. Це свідчить про те, що право поступово перестає бути інструментом держави з управління соціальними процесами і все більше стає гарантом свободи кожної людини в суспільстві і державі. І свобода совісті відіграє тут важливу роль. Ця роль полягає в тому, що свобода совісті, яка є позитивно закріпленою свободою індивіда у світоглядній та поведінковій сферах, виступає юридичною основою свободи особистості в сучасній правовій державі і громадянському суспільстві.

На міжнародному рівні ідеали свободи віросповідання завоювали визнання у всьому світі, і ніяк не применшуючи їх значення, слід констатувати, що самостійні поняття, які закріплені Загальною декларацією прав людини та іншими міжнародними документами, такі як "свобода думки, совісті та релігії", змішалися в працях правознавців і, як наслідок, на сторінках юридичних документів.

Серед вчених немає згоди щодо свободи думки, совісті і релігії: чи існує тільки одна, глобальна свобода, яка розглядається в трьох різних аспектах, або слід розрізняти три самостійних види свободи? Більшість європейських вчених воліли до останнього варіанту, враховуючи конкретну мету релігійної свободи, але останнім часом схиляються до думки, що цей термін нерозривно пов'язаний зі свободою совісті "[7, с. 14].

Терміни "свобода думки, совісті та релігії" не є єдиними, загальноприйнятими. Так, у Декларації ООН про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігії або переконань (резолюція Генеральної Асамблеї ООН від 25 листопада 1981 року), Документі Копенгагенської наради конференції з людського виміру НБСЄ (від 29 червня 1990 року) використовується термін "свобода думки, совісті і релігії". У Підсумковому документі Віденської зустрічі представників держав-учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі від 15 січня 1989 року, Паризькій хартії для нової Європи від 21 листопада 1990 року використовується термін "свобода думки, совісті, релігії і переконань". А в Конвенції Співдружності Незалежних Держав про права та основні свободи людини (від 26 травня 1995 року) йдеться про "свободу думки, совісті і віросповідання".

Статтею 35 Конституції України від 28 червня 1991 року кожному гарантується "свобода світогляду і віросповідання", а в Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації від 21 квітня 1991 року використовується термін "свобода совісті і свобода сповідання релігії".