При цьому варіативність правових конструкцій не є єдиною проблемою. Головна проблема полягає в тому, що поняття свободи совісті і пов'язане з ним правове регулювання відносин було зведено майже до виключно свободи віросповідань (тобто свободі, що стосується лише індивідів, які вважають себе віруючими), і більше того - до проблем діяльності релігійних організацій (тобто колективної форми реалізації права на свободу віросповідань).

В результаті законодавство про свободу совісті стало сприйматися як спеціальне релігійне.

Пріоритет віддається релігійним організаціям, а не людині, яка стає придатком конфесій. Право особи на свободу совісті залишається в системі права лише як декларація, фактично перебуваючи поза правовим полем.

Слід зазначити, що в розробці принципу свободи совісті брали участь не тільки світські вчені, а й теологи. Визнаючи певні заслуги останніх, слід констатувати наявність деякого конфесійного відбитку на понятійному апараті відносно визначення свободи совісті, яке формувалося на основі християнських вчень.

Вузькість визначень поняття і змісту свободи совісті є причиною термінологічних невідповідностей законодавства (і не тільки українського) міжнародним нормам, на що раніше вказували вчені.

Так, А. Ловінюков зазначав, що "досить сильне панування традицій, які історично зв'язали поняття свободи совісті з правом сповідувати релігію або вести атеїстичну пропаганду, не дозволили законодавцям вийти за рамки цих уявлень" [8, с. 28].

На необхідність дати "змістовне, але гранично коротке визначення свободи совісті" вказував і Ю. Розенбаум, однак в силу панування тієї ж традиції він не зміг вийти за рамки, які прив'язують це поняття до релігії. Зокрема, він свободу совісті визначав як дозволене і гарантоване законами держави право громадян вільно і самостійно визначати своє відношення до релігії, здійснювати дії, які витікають з цього відношення, при умові дотримання законності. [9, с. 92].

Винятком в плані відсутності прив'язки до поняття релігії є визначення свободи совісті, яке дано Ф. Рудинським: "У широкому сенсі слова свобода совісті - це можливість для кожної людини здійснювати вчинки відповідно до своїх уявлень про справедливе і несправедливе, про добро і зло, якщо ці уявлення не суперечать моралі, яка прийнята у конкретному суспільстві, у певному середовищі" [10, с. 6].

Слід відзначити і визначення філософа В. Савельєва, який вважає, що свобода совісті - це забезпечення в суспільстві таких демократичних прав і свобод, які реально гарантують особистості можливість проявляти свої переконання у суспільстві [11, с. 97].

С. Авакьян дає такі визначення: "Свобода совісті - свобода морально-етичних поглядів людини (тобто що вважати добром і злом, чеснотою або підлістю, добрим чи поганим вчинком, чесною або безчесною поведінкою тощо). Свобода віросповідання - можливість вірити в існування якоїсь незвичайної (божественної) істоти, яка допомагає нам вибрати істинний шлях, який утримує від поганих вчинків" [12, с. 606-607].

Однак внаслідок відсутності визначення чітких правовікритеріїв у зазначеній сфері спроби дати правові визначення інституту свободи совісті і віросповіданню на знаходять підтримки серед науковців.

У теоретико-правовому сенсі підходи до проблеми реалізації свободи совісті включають два взаємопов'язані значення: як суб'єктивного права і як об'єктивного права, тобто правового інституту.

Тому Д. Белявський справедливо вважає, що правовий аспект свободи совісті необхідно розуміти у двох сенсах: суб'єктивному та об'єктивному. У першому сенсі це можливість індивіда самостійно визначати свої світоглядні позиції, робити духовний вибір. У другому сенсі - невід'ємне право кожної людини, яке закріплює можливість здійснення духовного вибору, визнається і гарантується державою. [13, с. 7].

Таким чином, в сучасному науковому середовищі немає єдиного загальноприйнятого теоретико-правового визначення свободи совісті.

Підходи до визначення поняття свободи совісті, як правило, взаємопов'язані з підходами до її змісту.

Виходячи з чинного законодавства, зміст свободи совісті можна визначити як складну правову категорію, що регулюється нормами права і складається із взаємопов'язаних між собою структурних елементів: право сповідувати будь-яку релігію; право здійснення релігійних обрядів; право змінювати релігію; право не сповідувати ніякої релігії; право пропаганди релігії; право вести атеїстичну пропаганду; право на благодійну діяльність; право на релігійну освіту; культурно-просвітницька релігійна діяльність; рівність перед законом усіх громадян, незалежно від їх ставлення до релігії.

Право кожної людини на свободу совісті, є системоутворюючим в системі прав людини. Без його реалізації інші права людини втрачають більшу частину реального змісту, залишаючись декларацією.

Реалізуючи це право, людина усвідомлює себе, знаходить сенс і визначає своє місце в житті. Від того, як людина визначить свій сенс, залежить її сьогодення і майбутнє. Таким чином, свобода совісті включає в себе все різноманіття форм систем орієнтації (в тому числі релігійної орієнтації), реалізованих одноособово чи колективно на принципах рівності.

Таким чином, свобода совісті - право на задоволення світоглядної потреби, що надає сенс існування.

Свобода совісті як суб'єктивне право кожної людини є виміром свободи світоглядного вибору і включає в себе право формувати, обирати, мати, змінювати, відстоювати і поширювати переконання, право дотримуватися переконань і право відмовлятися від них, а також право діяти (не діяти) відповідно до переконань за умови правомірної поведінки.

Розгляд проблеми співвідношення свободи совісті і свободи віросповідання уявляється вкрай важливим, тому що дуже часто як у наукових працях, так і в системі законодавства зустрічається їх ототожнення і підміна. Загалом ці поняття близькі, хоча не ідентичні.

О. Брянцева вважає, що свобода совісті та віросповідання є однією фундаментальною свободою, але розглянутою в двох різних аспектах, які діалектично пов'язані між собою і невіддільні один від одного, співвідносяться як загальне і приватне, утворюючи єдиний правовий інститут [14, с. 6-7].

На нашу думку, свобода совісті включає в себе все різноманіття форм систем світоглядної орієнтації, і має на увазі наявність єдиного правового інституту. Свобода віросповідання не тільки є складовою частиною інституту свободи совісті, але й поглинається ним. У контексті цієї проблеми не менш актуальною є проблема співвідношення особистості і колективної волі.

Аналіз реальної ситуації показує, що свобода совісті кожного залежить від відносин держави з Церквою і релігійними організаціями, з цього формується державна релігійна політика. Формально проявляється турбота про реалізацію прав віруючих, а насправді реалізуються корпоративні інтереси конфесій. Конфесії отримують від держави "спеціальні" пільги в обмін на політичну підтримку.

Більш коректною видається позиція, що виключає протиставлення індивідуального та колективного: 1) свобода совісті включає в себе все різноманіття правоправних проявів систем орієнтації (без прив'язки до понять "релігія", "віросповідання"); 2) свобода совісті включає індивідуальну або колективну форму; 3) колективна форма є похідною від індивідуальної (в рамках реалізації права на об'єднання). З кожним роком конфесійний вплив на людську цивілізацію, збільшується, тому немає підстави говорити про зменшення потреби кожної людини в орієнтації і самоусвідомленні. Змінам піддаються лише форми реалізації цієї специфічної потреби внаслідок розвитку цивілізації. Старі форми еволюціонують або відмирають, поступаючи дорогу новим формам.

Можна припустити, що розвиток форм систем орієнтації нерозривно пов'язаний з еволюцією людства в цілому. Звідси витікає необхідність рівноправності нових форм (в тому числі перспективних, тих, що виникнуть у майбутньому) по відношенню до вже існуючих. Тим паче, що існуючі на цей час форми були свого часу новими. Наприклад, християнство у свій час було "новим" по відношенню до "традиційного" язичництва.

Розвиток цивілізації зумовлює зміну співвідношення між наукою і релігією у суспільстві, між знанням і вірою кожної людини. Усвідомлення різноманіття відносин і поваги до співвідношення знання і віри в різних людей в суспільстві є головним аспектом свободи совісті в реаліях сучасності.

У юриспруденції ці принципи повинні знайти відображення в праві кожного на свободу совісті. Від реалізації цього системоутворюючого права залежать: здатність індивіда самореалізуватися в особистість; можливість подолати суперечності між тенденціями, зумовленими розвитком природи людини та випереджаючим розвитком цивілізації; здатність держави до сталого розвитку без соціальних вибухів і потрясінь.

Таким чином, на наш погляд, поняття інституту свободи совісті і віросповідання слід визначити як сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері прав людини приймати або не приймати, вільно обирати, змінювати, розповсюджувати і висловлювати будь-які світоглядні системи і не бути підданим переслідуванням з боку держави.

Висновки

В міру трансформації правових і політичних систем теоретико-правове поняття та зміст свободи совісті сприймає загальнонаукову тенденцію до розширення, звільняючись від прив'язки до понять "релігія", "віросповідання". Свобода совісті стала розглядатися через призму прав і свобод людини, виступаючи як юридична основа свободи особи.

Свобода совісті включає в себе все різноманіття форм систем світоглядної орієнтації, світоглядних свобод. Свободу віросповідання слід розглядати не тільки як складову частину свободи совісті, але й як ту, що поглинається нею.

Свобода совісті - це системоутвчорююче право у системі прав людини, яке є невід'ємним правом кожної людини на задоволення світоглядних потреб. Усвідомлення різноманіття відносин і поваги до співвідношення знання і віри у різних людей в суспільстві є головним аспектом свободи совісті в реаліях сучасності. Свобода совісті є стрижнем ідентичності людини, тому можна сказати, що це - право бути людиною. Вільний світоглядний вибір є основою вільного політичного вибору, правової демократії і соціальної держави.

У глобальному контексті свобода совісті є необхідною умовою подолання роз'єднаності людства, міжнародної інтеграції і вирішення комплексу глобальних проблем.

Література

1. Бурьянов С. Правовые основания, сущностное содержание и гарантии свободы совести / С. Бурьянов // Государство и право. - № 2. - 2001. - С. 21-26.

2. Философский энциклопедический словарь / под. ред. Л. Ильичева. - М., 1983. - 620 с.

3. Гражданские права человека в России: современные проблемы теории и практики / под ред. Ф. Рудинского. - М. : ЗАО ТФ "МИР", 2006. - 739 с.

4. Танчер В. Основи наукового атеїзму / В. Танчер. - К. : Вид-во. Київського у-ту, 1968. - 468 с.

5. Кириченко М. Свобода совести в СССР / М. Кириченко. - М. : Юридическая литература, 1985. - 200 с.

6. Алексеев С. Самое святое, что есть у Бога на земле. Иммануил Кант и проблемы права в современную эпоху /

С. Алексеев. - М. : НОРМА, 1998. - 612 с.

7. Моран Г. Что такое религиозная свобода? Что должен гарантировать закон? / Г Моран // Религия и право. - 1997. - № 2. - С. 14-21.

8. Ловинюков А. Закон СССР 1990 года о свободе совести и религиозных организациях / А. Ловинюков // Советское государство и право. - 1991. - № 4. - С. 26-32.

9. Розенбаум Ю. Советское государство и церковь / А. Розенбаум. - М. : Юридическая литература, 1985. - 285 с.

10. Рудинский Ф. Институт свободы совести по советскому государственному праву: автореф. дисс. ... канд. юрид. наук / Ф. Рудинский. - Новосибирск, 1963. - 24 с.

11. Савельев В. Свобода совести: история и теория / В. Савельев. - М., 1991. - 97 с.