Позитивним аспектом вважається акцентування у Програмі на особливій ролі природно-заповідного фонду у процесі формування екомережі, що обумовленонайбільшою захищеністю природних комплексів саме в межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду. На виконання основної мети Програми передбачалося збільшення репрезентативності площі природно-заповідного фонду до 10,4% від загальної площі держави до 2015 р. Пріоритет у цьому аспекті мають території, що багаті на біорізноманіття, особливо старовікові природні угруповання, прируслові, гірські й байрачні ліси, цілинні землі, типові та унікальні екосистеми й ландшафти, середовища існування рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тварин і рослин, геологічні утворення, еталонні типи ґрунтів. Отже, значення Програми підсилюється тим, що нею вперше передбачено те, що природно-заповідний фонд є ключовим елементом екомережі.

З огляду на те, що строк дії Програми був закінчений, хоча фактично вона продовжує діяти, а концептуальні завдання, які були нею передбачені, не виконані у повному обсязі, погоджуємося з А.К. Соколовою [13, с. 82] та пропонуємо прийняти нову Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі. У новій Програмі мають бути враховані помилки, що були допущені при її реалізації, усунуті чинники, які стримують розбудову екомережі, поставлені конкретні цілі та запропоновані зрозумілі механізми втілення в життя концепції єдиної цілісної системи природоохоронних територій.

З метою вдосконалення нормативно-правової бази у сфері збереження, розширення, відтворення та охорони єдиної системи територій з природним станом ландшафту та інших природних комплексів і унікальних територій був прийнятий спеціальний закон - Закон України «Про екологічну мережу» від

24 червня 2004 р.[14]. Вказаний закон відіграє важливу роль у правовому забезпеченні екомережевих відносин. Складаючись із

25 статей, що вміщуються в чотирьох розділах, закон регулює суспільні відносини у сфері формування, збереження та раціонального, невиснажливого використання екомережі. Особливої уваги заслуговує те, що екомере- жа офіційно визнана як одна з найважливіших передумов забезпечення сталого, екологічно збалансованого розвитку нашої країни, охорони навколишнього природного середовища, задоволення сучасних і перспективних інтересів суспільства. Отже, Законом «Про екологічну мережу» окреслено глобальне завдання, що стоїть перед суспільством - забезпечення сталого розвитку та особлива роль у цьому процесі екологічної мережі.

Надаючи поняття екомережі, визначаючи принципи її формування, об'єкти та структурні елементи, загальні засади права власності на землі екомережі, характеризуючи особливості управління й режиму використання територій та об'єктів екомережі, цей Закон, передусім, спрямований на забезпечення правових основ захисту біологічного й ландшафтного різноманіття, забезпечення виконання екологічних вимог при користуванні землями екомережі, запобігання порушенню природного балансу екосистем, регулювання впливу господарської діяльності на природні процеси в межах екомережі. законодавство екологічний мережа акт

Правове регулювання окремих елементів екомережі визначається, у першу чергу, особливостями нормативно-правового забезпечення правового режиму окремих складових екомережі. До цієї групи належать такі законодавчі акти: Закон України «Про природно-заповідний фонд» від 16 червня 1992 р., Закон України «Про тваринний світ» від 13 грудня 2001 р., Закон України «Про рослинний світ» від 9 квітня 1999 р., Водний кодекс України від 6 червня 1995 р., Лісовий кодекс України від 21 січня 1994 р., Закон України «Про Червону книгу» від 7 лютого 2002 р. Ураховуючи особливості структури національної екологічної мережі України, а саме функціонування відновлювальних територій, до цієї групи класифікації відноситься й Закон України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 27 лютого 1991 р.

Варто зазначити, що цю групу правового регулювання екомережевих відносин не слід обмежувати лише вищезазначеними нормативно-правовими актами, оскільки кожен структурний елемент екомережі репрезентований внутрішньою, притаманною йому розгалуженою системою законодавчих і під- законних актів, що виражають особливості правового режиму такого елементу. Отже, у найбільш узагальненому вигляді правове регулювання окремих елементів екомережі представлене природно-заповідним законодавством, лісовим, водним, флористичним і фауністичним законодавством, а також законодавством про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення.

Сучасні реалії розвитку екологічного права вказують на практичну необхідність якісного вдосконалення та оновлення екологічного законодавства, що враховуватиме динаміку відносин «Людина - Довкілля» та на основі цього запропонує оптимальніші моделі гармонійного співіснування людини з навколишнім природним середовищем.

Зважаючи на динамічний характер розвитку законодавства про екологічну мережу, розгалуженість чинних нормативно-правових актів та їх хаотичного розташування в системі екологічного законодавства, пропонуємо кардинально вдосконалити зміст правового регулювання екомережевих відносин шляхом кодифікації підгалузевого законодавства й прийняттям нового та єдиного нормативно-правового акту - Кодексу України про екологічну мережу.

Пропозиція створення Кодексу України про екологічну мережу була висловлена А.К. Соколовою, яка зауважила, що при дослідженні проблем, які наявні в чинному законодавстві з окреслених питань, передусім, потрібно зосередитися на концепції його розвитку, де необхідно чітко виписати ключові положення, що регулюють спорідненні відносини у відповідних підгалузях, які на цей час або проти- річать одна одній, або не узгоджуються [13].

Прийняття кодифікованого нормативного акту у сфері формування, збереження й використання екомережі стане якісним правовим фундаментом, що сприятиме усуненню наявних законодавчих суперечностей, уніфікації термінологічного апарату та забезпеченню стабільності законодавства України про екологічну мережу.

На справедливе переконання А.П. Гетьмана, наявність нормативних приписів у великій кількості правових актів створює значні труднощі в їх практичному застосуванні, навіть для фахівців у галузі екологічного права [15, с. 41], а тому необхідність кодифікації обумовлена потребою усунення множинності актів, що регулюють екологічні відносини, звільнення від застарілих еколого-правових норм, ліквідації прогалин у законодавчому регулюванні охорони довкілля, забезпечення взаємоузгодженості правових засад екологічної безпеки, приведення національного екологічного законодавства до міжнародно-правових стандартів і стандартів ЄС [16, с. 50].

Чинний Закон України «Про екологічну мережу» вже не відіграє колосального значення у правовому забезпеченні відносин у сфері формування, збереження й використання екологічної мережі, через що не сприяє ефективній реалізації еколого-правових норм у досліджуваній царині.

Слушною є теза В.І. Андрейцева про те, що, визначивши принципи, об'єкти, склад екомережі, особливості управління та регулювання у сфері формування, збереження й використання, деякі механізми забезпечення дотримання її правового режиму, Закон України «Про екомережу» не деталізує особливостей конкретизації правового режиму територій та об'єктів, включених до екомере- жі [17, с. 262]. У зв'язку із цим, учений пропонує кодифікувати вказані суспільні відносини шляхом прийняття Ландшафтного або Природоохоронного кодексу України.

При сучасному процесі формування еко- мережі не викликає сумніву наявна багатоманітність суспільних відносин, що входять до її складу. Відповідно, кожен з елементів екологічної мережі регулюється абсолютно різними законодавчими й нормативними актами. Наприклад, найбільш урегульованими є суспільні відносини у сфері організації, охорони й використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду. Ці відносини, окрім Закону України «Про природно-заповідний фонд», знайшли відображення в ще понад десяток законів екологічного спрямування та багатьох підзаконних нормативно-правових актах. Аналогічно й землі лісового фонду, як складові екомережі, не регулюються виключно Лісовим кодексом, оскільки лісові правовідносини втілюються в низці законодавчих і підзаконних правових актів.

Водночас найменшу ступінь правової регламентації у структурі екомережі мають радіоактивно забруднені землі, що не використовуються та підлягають окремій охороні як природні регіони з окремим статусом. У Законі України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 20 лютого 1991 р. навіть немає й згадки про екологічну мережу, а, отже особливості правового режиму цих земель, як складової екологічної мережі, у законодавстві не знайшли достатнього правового забезпечення, а, на справедливе зауваження О.Б. Кишко-Єр- лі, положення окремих статей Закону «Про екологічну мережу» суперечать Закону «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» [18, с. 409].

Різний ступінь правового врегулювання однорідних за сферою суспільних відносин негативно позначається на всьому нормативно-правовому масиві єдиної екологічної мережі через: а) відсутність комплексного підходу до правового забезпечення всіх її складових елементів; б) наявність суперечностей між базовим Законом «Про екологічну мережу» та законодавчими актами, що регулюють правовідносини щодо конкретних елементів екомережі; в) ігнорування законодавцем особливостей правового режиму кожного структурного елемента, а саме специфіки їх використання, засобів охорони й збереження, управління тощо.

Усі складники екологічної мережі взаємопов'язані та взаємообумовлені, чим і пояснюється їхня інтеграція в єдину територіальну систему - екомережу. У такому аспекті нагальною є потреба в однаковому правовому забезпеченні цих складових, бо в іншому випадку спрацює «теорія падаючого доміно», коли негативні зміни в одному елементі неминуче призводять до змін в іншому, і так по лінійній послідовності, доки не занепаде вся система.

Отже, прийняття Кодексу про екологічну мережу має вирішити всі проблемні питання нинішнього стану формування екомережі не шляхом простого об'єднання й систематизації всіх нормативно-правових актів, що існують у цій царині в єдиному зведеному акті, а шляхом переробки їхнього змісту та внутрішньої узгодженості всіх ключових правових настанов.

Передбачаючи виникнення скептичних поглядів щодо прийняття кодифікованого акту у сфері формування, збереження й використання екологічної мережі у формі Кодексу України про екологічну мережу слід зазначити, що він не стане чимось надприродним, суттєво не змінить змісту правового регулювання екомережевих відносин і головної ідеї формування екомережі, а врахує сучасні потреби оновлення екологічного законодавства в аспекті його адаптації до законодавства ЄС.

На підтвердження вищезазначеного, у науковій літературі відстоюється позиція, що недоцільним є надання кодексу більшої юридичної сили порівняно з іншими законами, оскільки загальновизнаною є думка, відповідно до якої теорія кодексу нерозривно пов'язана з теорією закону, у відповідності до чого між кодексом і законом не існує ніякої сут- нісної відмінності. Відмінність між указаними документами полягає лише в їхньому обсязі, оскільки кодекс являє собою систематизовану сукупність законів [19]. Таким чином, Кодекс України про екологічну мережу впорядкує нормативно-правову базу в цій сфері й буде дієвим правовим інструментом комплексного врегулювання досліджуваних правовідносин як, наприклад, Кодекс України про надра, що впорядкував розгалужену систему законодавчих актів, які регулюють однорідні суспільні (гірничі) правовідносини.

Висновки