Становлення інституту громадянства Європейського Союзу

Кулабухова А.В., здобувач

Анотація

Стаття присвячена аналізу історичних передумов та факторів, що вплинули на юридичне закріплення інституту громадянства Європейського Союзу і посприяли його подальшій еволюції.

Ключові слова: громадянство Європейського Союзу, громадянство, Європейський Союз, права людини в Європейському Союзі, європейська інтеграція, європейська єдність.

Аннотация

Статья посвящена анализу исторических предпосылок и факторов, которые повлияли на юридическое закрепление института гражданства Европейского Союза и поспособствовали и его дальнейшему развитию.

Ключевые слова: гражданство Европейского Союза, гражданство, Европейский Союз, права человека в Европейском Союзе, европейская интеграция, европейское единство.

Annotation

Kulabukhova A.V. THE INSTITUTE CITIZENSHIP EUROPEAN UNION

The article analyzes the historical background and the factors that influenced the legal consolidation of the European Union citizenship and contributed to his further development.

Key words: citizenship of the European Union, citizenship, European Union, human rights in the European Union, European integration, European unity.

Постановка проблеми. Реалізація заходів із забезпечення європейської інтеграції потребує ретельного наукового вивчення усіх правових аспектів, пов'язаних із функціонуванням Європейського Союзу та правовим становищем фізичних та юридичних осіб, що перебувають під його юрисдикцією. З огляду на перспективу вступу України до ЄС очевидною є перспектива зміни правового статусу громадян України та наділення їх додатковими правами, що випливають з інституту громадянства Європейського Союзу як унікального політико-правового феномену. Крім того, у процесі проведення конституційної реформи надзвичайно важливо врахувати особливості регулювання прав і свобод фізичних та юридичних осіб, а також специфіку становища громадян вказаного інтеграційного об'єднання.

Навряд чи можна зрозуміти суть будь-якого правового інституту без знання історичної логіки його появи і розвитку. Відтак, у процесі дослідження правової природи громадянства ЄС потрібно дослідити і встановити історичні передумови та фактори, що вплинули на юридичне закріплення інституту громадянства ЄС і посприяли його подальшій еволюції.

Аналіз останніх досліджень. На сьогоднішній день в українській науці відсутні праці, присвячені дослідженню історичних засад становлення та розвитку інституту громадянства Європейського Союзу на монографічному рівні. Загалом же варто вказати, що науковці акцентують увагу переважно на вивченні окремих аспектів природи громадянства ЄС та конкретних правах його громадян. При цьому важливий внесок у розробку теоретичних засад вказаної проблематики здійснили такі українські вчені, як І. Андрусевич, О.В. Журавка, В.І. Муравйов, О.М. Поліванова, О В. Святун, О.Я. Трагнюк, В. Яковюк, С.А. Янковський. У зарубіжній доктрині варто відзначити Ю.А. Атаніязову, Т.А. Васильєву, Е. Вейнера, П. Грейга та Г. де Бурку, А.А. Керопяна, С.Ю. Кашкіна, Ю.А. Лепешкова, І.А. Смірнова та ін. Проте проблематика зародження ідеї загальноєвропейського громадянства, її юридичного закріплення та еволюції є недостатньо розробленою у вітчизняній теорії.

Метою статті є історико-правове дослідження становлення та еволюції громадянства ЄС. Для досягнення цієї мети необхідно вирішити взаємопов'язані завдання: 1) встановити історичні передумови та фактори, що вплинули на юридичне закріплення інституту громадянства Європейського Союзу і посприяли його подальшому розвитку; 2) визначити головні етапи становлення та розвитку інституту громадянства Європейського Союзу та запропонувати їх періодизацію.

Виклад основного матеріалу. Інститут громадянства ЄС у своїй основі ґрунтується на загальнотеоретичній правовій конструкції громадянства та ідеї єдності народів Європи.

На думку багатьох істориків, інститут громадянства як такий зародився ще за часів античності в праві Стародавньої Греції (Афін, Спарти) та Стародавнього Риму близько V - IV ст. до н.е. [1, с. 103, 129]. Він визначав особливий, привілейований стан особи, що характеризувався, насамперед, наявністю особистої свободи, права на участь в управлінні державними справами на народних зібраннях, а також здійсненням правосуддя, правом на приватну власність тощо. Саме громадяни в давніх рабовласницьких державах складали фундамент публічної влади і були тією політично активною частиною населення, яка безпосередньо впливала на розвиток держави.

Так, у вказаних державах чітко розмежовувався правовий статус громадян та іноземців (у Стародавньому Римі - перегринів), які мали майнову правоздатність, однак були позбавлені політичних прав та були зобов'язані сплачувати податки. Крім того, з огляду на рабовласницький характер Стародавнього Риму правове становище особи характеризувалося трьома взаємопов'язаними статусами, а саме статусами свободи, громадянства і родини. Лише особа, що мала всі ці статуси, була наділена повною правоздатністю. В публічному праві це означало можливість брати участь в народних зборах і обіймати державні посади. У приватному праві вони надавали право на шлюб та на участь у майнових правовідносинах. Таким чином, індивід не мислився поза соціумом і користувався соціальними можливостями виключно як член держави. Отже, у стародавніх державах соціально-політичний аспект рабовласницького громадянства значною мірою визначав сутність громадянства і як правового явища. Громадянство мало характер привілею, поширювалось на забезпечені верстви населення і було ознакою причетності тієї чи іншої особи до державної влади.

У більш сучасному трактуванні, як зазначає Є.А. Лукашева, інститут громадянства сформувався значно пізніше в результаті Великої французької революції наприкінці XVIII ст. [2, с. 118]. Саме в цей час концепція громадянства як статусу особи, що має право активно брати участь в політичному житті суспільства, формувати державні органи та здійснювати контроль за їх діяльністю, та народу як спільноти рівноправних громадян протиставлялася концепції підданства як особистої залежності від монарха, що склалася в епоху абсолютизму. Замість традиційних форм визначення групової належності (родина, корпорація, регіон) основним джерелом ідентифікації особи стає держава. Згодом вказана концепція була рецепійована багатьма державами.

У середині ХХ ст., а саме по завершенні ІІ Світової війни, концепція громадянства зазнала певних змін внаслідок відмови від принципу абсолютного державного суверенітету з огляду на необхідність забезпечення миру та гарантування безпеки людства і, відтак, поширення норм міжнародного права на сферу прав людини, що довгий час розглядалася «виключною справою держави». Посилення співробітництва держав, викликане потребою спільного і якомога ефективнішого вирішення актуальних проблем державно-правового розвитку політичного та економічного характеру, на європейському континенті привело до формування наднаціональних структур (Європейського співтовариства вугілля і сталі, Європейського економічного співтовариства, Євратому, а згодом Європейського Союзу). Поглиблення процесів європейської інтеграції, що призвели до конвергенції держав-членів, актуалізували питання про необхідність забезпечення єдності їх народів, що зумовило виникнення нової концепції міждержавного громадянства.

Ідея юридичного закріплення єдиного міждержавного громадянства висловлювалася ще далеко задовго до заснування ЄС та передуючим йому Співтовариствам. Так, у багатьох проектах об'єднання європейських держав (В. Пенна, Б. Беллерсона, Ш. де Сен-П'єра, Ж.-Ж. Руссо тощо), висловлених в епоху Нового часу, піднімалося питання єдності їх народів у контексті все більш актуального завдання забезпечення миру в Європі [3, с. 33-46]. Досить прогресивними на той час були пропозиції І. Канта, який у своїй праці «До вічного миру» (1795 р.) обґрунтовував важливість не лише єдності європейських держав, але й глобалізації правових інститутів та прав людини. Зокрема, він доводить важливість визнання права «всесвітнього [європейського] громадянства»: «Ідея права всесвітнього громадянства є не фантастичне або безглузде уявлення про право, а необхідне доповнення неписаного кодексу державного і міжнародного права до публічного права людини взагалі, і тому до вічного миру» [4, с. 110-111]. Крім того, окремими філософами (наприклад, А. Сен-Сімоном) відстоювалася думка щодо необхідності запровадження наднаціональних інституцій, які виступлять гарантами забезпечення мирного співіснування держав, деякі з яких будуть формуватися шляхом прямого волевиявлення громадян Європи, що забезпечить основу правової єдності континенту [3, с. 38-39].

Висловлені ідеї мислителів Нового часу отримали подальший розвиток у працях філософів та європейських революціонерів більш пізнього часу, перерісши навіть у пан'європейський рух у І половині ХХ ст., та дали потужний інтелектуальний поштовх для практичного їх втілення у середині минулого століття. громадянство юридичний європейський союз

У процесі пошуку найбільш прийнятних форм об'єднання європейських держав після завершенні ІІ Світової війни було розроблено низку політичних та економічних проектів, які прямо чи опосередковано стосувалися правового статусу громадян держав, що бажали інтегруватися. Окремими фахівцями обґрунтовувалася важливість створення міцного союзу європейських держав, що ґрунтується на ідеї правової єдності їх громадян. Зокрема, британський соціолог Т.Х. Маршалл одним з перших у 1949 р. обґрунтовував необхідність запровадження загальноєвропейського громадянства, оскільки громадянство - це «найкращий статус для повного об'єднання народів у співтовариство». Д. Хельд розглядав єдине громадянство як «окрему концепцію універсального поєднання інтересів народу і суспільства з індивідуальними аспектами їх політичного життя» [6, с. 315]. Однак інститут європейського громадянства не отримав юридичного закріплення передусім з огляду на небажання або неготовність більшості європейських держав обмежити свій суверенітет у сфері прав людини.

Тож у проектах інтеграції західноєвропейських країн, реалізованих шляхом заснування Європейського співтовариства вугілля і сталі 1951 р. та Європейського Співтовариства з атомної енергії і Євратому 1957 р, вказаний інститут не отримав закріплення, оскільки держави досягли згоди лише щодо інтеграції в економіці. Однак вони вже тоді погодилися започаткувати «якомога тісніший союз між європейськими народами». Проте держави погодилися надати лише певні соціально-економічні права фізичним особам в межах вказаних об'єднань, оскільки це було необхідним для уникнення перешкод у розбудові спільного ринку. Зокрема, установчі договори гарантували право на вільне пересування працівників в межах територій держав-членів та встановлювали принцип заборони дискримінації за національною ознакою (ст. 48 Договору про заснування Європейського економічного співтовариства 1957 р. [6]). Хоча право на вільне пересування гарантувалося лише економічно активним індивідам та членам їх сімей, при чому як громадянам держав-членів, так і іноземцям, згодом воно було поширене й на інші категорії осіб і стало одним із найважливіших прав громадян ЄС.