Успіхи у поглибленні економічної інтеграції держав-членів у 60-х рр. ХХ ст. актуалізували питання про необхідність поступової політичної інтеграції на шляху формування «як ніколи тіснішого союзу народів Європи». Реалізувати цю мету неможливо було без безпосередньої участі громадян. Проте на відміну від більшості держав, де на конституційному рівні закріплено і гарантовано, що джерелом влади є народ, громадяни держав-членів не мали жодних політичних прав на рівні Співтовариств і залишалися суттєво дистанційованими від процесу ухвалення рішень, що стосувалися функціонування цих інтеграційних утворень. Таке становище в теорії було охарактеризовано як «проблема дефіциту демократії». Відтак, подальший розвиток Співтовариств потребував їх зближення із громадянами держав-членів.

Важливою подією у процесі становлення інституту громадянства ЄС стали домовленості, досягнуті на Паризькому саміті 9-10 грудня 1974 р. У Заключному комюніке були закріплені конкретні пропозиції, що безпосередньо стосувалися громадян. Зокрема, передбачалося запровадження уніфікованого зразка паспорта громадян держав-членів у межах так званого «паспортного союзу» та скасування внутрішнього митного контролю (п. 10); створення спеціальної робочої групи, покликаної визначити умови та часові рамки, упродовж яких громадяни держав-членів могли би отримати спеціальні права як громадяни Співтовариства (п. 11); введення механізму прямих виборів до Європейської асамблеї (Європейського парламенту) та надання їй законодавчих повноважень, «яка й буде розглядатися символом європейської єдності» (п. 12) [7]. Отже, вказані зміни стосувалися проблеми політичної ідентифікації зі Співтовариствами та були важливі для практичної реалізації ідеї єдності громадян.

Значний внесок у становлення громадянства ЄС здійснив прем'єр-міністр Бельгії Л. Тиндеманс, який вважається «батьком європейського громадянства» [8], оскільки він вперше в історії євроінтеграції виразно обґрунтував ідею «Європи громадян» або Європи для громадян, важливості громадян для Співтовариств у контексті їх майбутнього розвитку. Зокрема, у Доповіді про Європейський Союз 29 грудня 1975 р., адресованій Європейській Раді [9], він зазначив: «Європа - це не лише форма співпраці держав. Це відновлення дружніх відносин народів, які бажають іти разом уперед, адаптуючись до нових змін, та які будуть охороняти цінності, що є їх спільною спадщиною. Це неможливо забезпечити лише на рівні національних держав. <...> Європа має бути ближчою до громадян». З цією метою політик запропонував запровадити низку прав, які би надавалися безпосередньо громадянам: право на визнання та захист їх прав на рівні Співтовариств, у тому числі право на подання скарги до Суду Правосуддя проти інституцій; право на вільне пересування в межах територій держав-членів; право на рівну плату за послуги транспортних та комунікаційних компаній, якими користуються особи; право на медичний захист в межах територій держав-членів; право на вільне пересування студентів, освітній обмін та уніфікацію освітнього законодавства держав-членів; політичні права громадян тощо. З метою посилення міжлюдських контактів було запропоновано заснувати спеціальну агенцію. Таким чином, Л. Тиндеманс акцентував на людському вимірі європейської інтеграції та важливості надання спеціальних прав громадянам на рівні Співтовариств.

Деякі з вказаних пропозицій, а також досягнуті державами політичні домовленості отримали подальше юридичне закріплення в юридично обов'язкових актах у подальшому, а саме в Акті про вибори до Європейського Парламенту від 20 вересня 1975 р., Єдиному Європейському Акті від 17 лютого 1986 р., Директиві про право на проживання в межах держав-членів 90/364/ EEC тощо.

Першим нормативним актом, що офіційно запровадив громадянство ЄС, є Договір про Європейський Союз у редакції Маастрихтського договору від 7 лютого 1992 р. [10] Цей унікальний для міжнародної практики інститут був введений із метою «посилити захист прав та інтересів громадян держав-членів» (ст. B), слугувати символом європейської єдності, а також посилити зв'язок між Європейським Союзом та громадянами дер- жав-членів, надавши йому більшої легітимності. За Договором, кожен громадянин держави-чле- на автоматично визнавався громадянином Європейського Союзу (ст. 8) та набував додаткових прав, частина з яких уже діяла в рамках Співтовариств. Так, було закріплено право на вільне пересування і проживання в межах територій держав-членів, яке стосувалося усіх громадян держав-членів, а не лише економічно активних (ст. 8а); гарантувалося активне і пасивне право на муніципальних виборах в країні проживання в сукупності із вже існуючим виборчим правом у Європейському парламенті (ст. 8b); повною новацією було право на дипломатичний і консульський захист на території третіх держав (ст. 8с); було розширено право на відправку петиції до Європейського Парламенту та на звернення до Євроомбудсмена (ст. 8d).

Однак не всі держави-члени радо підтримали ідею реформування Співтовариств та запровадження інституту громадянства ЄС. Зокрема, на загальнонаціональному референдумі в Данії 2 червня 1992 р. громадяни проголосували проти ратифікації Маастрихтського договору, зокрема, через негативне сприйняття концепції загальноєвропейського громадянства в контексті національного суверенітету. У зв'язку з цим на Європейській раді, що відбулася 10-11 грудня 1992 р. в Единбурзі були прийняті «Рішення стосовно деяких проблем, порушених Данією щодо Договору про Європейський Союз» [11]. Зокрема, вказувалося: «Громадянство Союзу надає лише додаткові права і захист та не замінює національне громадянство. <...> Питання набуття національного громадянства вирішується виключно державою-членом відповідно до її законодавства». Це уточнення відкрило дорогу для позитивного голосування данців на другому референдумі 18 травня 1993 р. Згодом в Амстердамському договорі 1997 р. воно отримало юридичне закріплення.

Із набранням чинності Маастрихтського договору його положення в частині громадянства держав-членів почали поступово деталізуватися і розвиватися в межах так званого вторинного законодавства ЄС і прецедентній практиці (див. Директиву Ради ЄС 93/109/ЕС, що визначає принципи права участі в процедурі виборів Європейського парламенту для громадян Союзу, які мешкають в державі-члені, що не є державою їх національного громадянства від 6 грудня 1993 р.; Директиву 2004/38/ЕС Європейського Парламенту та Ради про право громадян Союзу і членів їхніх родин вільно пересуватися та проживати в межах територій держав-членів від 29 квітня 2004 р. тощо, а також рішення Суду Правосуддя у справах С-184/99 Grzelczyk від 20 вересня 2001 р.; С-200/02 Chen від 19 жовтня 2004 р.; С-145/04 Spain v. United Kingdom від 12 вересня 2006 р. тощо). Так, у рішенні у справі С-184/99 Grzelczyk від 20 вересня 2001 р. Суд наголосив на тому, що громадянство ЄС є основоположним статусом особи в Європейському Союзі (п. 31).

Наступним важливим етапом розвитку інституту загальносоюзного громадянства варто вважати Лісабонський договір від 13 грудня 2007 р. [12], у якому зроблено сильний акцент на подолання проблеми дефіциту демократії та, відповідно, розширено політичні права громадян ЄС. Зокрема, важливою новацією стало запровадження права громадської (законодавчої) ініціативи (ч. 4 ст. 11 Договору про ЄС 1992 р. та ч. 1 ст. 24 ДФЄС), через яку громадяни отримали право брати участь у законодавчій процедурі ЄС, а відтак, впливати на зміст рішень, що є важливими та актуальними для функціонування об'єднання. Крім того, з урахуванням залучення національних парламентів у законодавчий процес громадяни держав-членів отримали право опосередковано впливати на союзні рішення. Третьою важливою новацією у контексті загальноєвропейського громадянства стало розширення законодавчих повноважень Європейського парламенту - єдиного виразника політичної волі громадян на рівні ЄС.

Висновки. Проведений огляд становлення та еволюції ідеї європейської інтеграції дозволяє зробити такі висновки. Ідея загальноєвропейського громадянства розвивалася поступово, відповідно до усвідомлення урядами європейських країн об'єктивної потреби в зміні бачення змісту концепції державного суверенітету за умов європейської інтеграції, призначення як національної держави, так і створюваних інтеграційних інститутів. Можна виділити чотири основні історичні етапи, упродовж яких були сформовані і юридично закріплені норми, що визначають сучасну концепцію громадянства ЄС: І етап - зародження ідеї європейської єдності громадян як умови мирного співіснування (Новий час - 1951 (1952) р.); ІІ етап - формування передумов запровадження інституту громадянства ЄС шляхом закріплення окремих економічних і політичних прав на рівні Співтовариств (1951 (1952) - 1992 (1993) рр.); ІІІ етап - юридичне закріплення інституту громадянства ЄС та його розвиток у праві ЄС/Співтовариств (1992 (1993) - 2007 (2009) рр.); IV етап - модернізація інституту громадянства ЄС у бік посилення політичних прав з метою зменшення проблеми «дефіциту демократії» в Європейському Союзі (2007 (2009) р. - наш час).

Література

1. История государства и права зарубежных стран : [учебник для вузов] / под ред. Н.А. Крашенинниковой,

2. О.А. Жидкова. - 2-е изд., стереотип. - М. : Изд. группа НОРМА- ИНФРА-М, 1999. - 480 с.

3. Права человека : [учебник] / отв. ред. Е.А. Лукашева. - 2-е изд, перераб. - М. : Норма: ИНФРА-М, 2012. - 560 с.

4. Історія європейської інтеграції від Римської імперії до Європейського Союзу : [монографія] / за ред. І. В. Яковюка. - К. : Ред. журн. «Право України», 2012. - 208 с.

5. Максимов С.І. Кантівський Проект правового світового порядку і сучасність / С.І. Максимов // Актуальні проблеми сучасного міжнародного права : зб. наук. ст. за матеріалами І Харк. міжнар.-прав. читань, присвяч. пам'яті проф. М.В. Яновського і В.С. Семенова (27 листопада 2015 р.). - Х., 2015. - С. 109-114.

6. Яковюк І.В. Правові основи інтеграції до ЄС: загальнотеоретичний аналіз : [монографія] / І.В. Яковюк. - Х. : Право, 2013. - 760 с.

7. Treaty establishing European Economic Community of 1957 [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www. ab.gov.tr/files/ardb/evt/1_avrupa_birligi/1_3_antlasmalar/1_3_1_ kurucu_antlasmalar/1957_treaty_establishing_eec.pdf.

8. Final communiquй of the Paris Summit of December 9-10, 1974 [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www. cvce.eu/content/publication/1999/1/1/2acd8532-b271-49ed-bf63- bd8131180d6b/publishable_en.pdf.

9. Canil A. Leo Tindemans: The European Citizenship Father / A. Canil [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://www. andreacanil.eu/europa/leo-tindemans-the-european-citizenship-father.

10. European Union. Report by Mr. Leo Tindemans, Prime Minister of Belgium, to the European Council. Bulletin of the European Communities, Supplement 1/76 [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://aei.pitt.edu/942/1/political_ tindemans_report.pdf.

11. Treaty on the European Union of February 7, 1992 [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://europa.eu/eu-law/ decision-making/treaties/pdf/treaty_on_european_union/treaty_ on_european_union_en.pdf.

12. Edinburgh European Council, 11 and 12 December 1992. Conclusions of the Presidency, Part B // Official Journal. - 1992. - № C-348. - P. 1.

13. Основи права Європейського Союзу: нормативні матеріали / [М.В. Буроменський, ТМ. Анакіна, Т.В. Комарова та ін.]; за заг. ред. М.В. Буроменського. - Х. : Право, 2015. - 328 с.