СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК КОЛІЗІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА В ГАЛУЗІ СПАДКУВАННЯ

Хороша Т.С.

Постановка проблеми. Спадкування є однією з найважливіших гарантій права приватної власності, оскільки забезпечує високий рівень культури приватного права і демонструє тим самим особливості тієї чи іншої правової системи в сучасному світі.

Актуальність вивчення особливостей еволюції колізійного регулювання спадкових відносин з іноземним елементом полягає в тому, що за останні роки все більше виникає колізій, конфліктів юридичного характеру в процесі правового регулювання спадкування. Незважаючи на процес уніфікації законодавств, все ще існують розбіжності між правовими нормами, що регулюють питання спадкування, в тому числі спадкування з іноземним елементом. Для дослідження колізійних питань спадкування з іноземним елементом в повному обсязі нами був проведений всебічний аналіз становлення колізійного законодавства.

Нові вимоги перед юридичною наукою ставить і сучасна правозастосовча практика, що викликає необхідність подальшого теоретичного аналізу та осмислення правового регулювання відносин щодо спадкування, ускладненого іноземним елементом. У сучасному міжнародному приватному праві (далі - МПрП) основним юридичним інструментом, який регламентує приватно-правові (сімейні, спадкові) відносини з іноземним елементом, служить колізійна норма. В цілому оновлення спадкового законодавства, зокрема, і колізійного законодавства, безумовно, безпосередньо впливає на необхідність дослідження інституту спадкування в рамках міжнародного приватного права. Дане дослідження може сприяти розвитку і вдосконаленню правового регулювання в сфері спадкування, надати нового імпульсу розвитку правових відносин у міжнародному цивільному обороті, в міжнародному житті.

Метою статті є аналіз основних етапів становлення і розвитку колізійного законодавства в галузі міжнародного спадкування. На сьогоднішній день окремі проблеми, пов'язані з регулюванням інституту спадкування з іноземним елементом, вивчаються в основному в рамках міжнародного приватного права. У науковій літературі з досліджуваної теми бракує монографічних робіт, а також дисертаційних досліджень. Актуальність і недостатня розробленість окремих питань у цій галузі відносин визначили вибір мети наукового дослідження.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Тема дослідження належить до числа мало вивчених. Безпосередньо вивченням колізійних питань у спадковому праві займалися такі автори, як А. А. Рубанов, Б. С. Антімонов, Л. П. Ануфрієва, В. Г. Буткевич, Ю. О. Заїка, В. М. Корецький, А. І. Муранов, М. О. Самойлов, С. Я. Фурса, Є. І. Фурса та інші.

Основні результати дослідження. Основоположним не тільки для історико-право- вого, а для будь-якого дослідження, є принцип історизму, який передбачає розгляд явища, що вивчається («спадкове право»), у його розвитку, внутрішньому постійному русі з урахуванням усіх причинно-наслідкових зв'язків, що утворюють те історичне середовище, у якому це явище існує. З цього приводу М. Дамірлі слушно зазначає, що «предмет дослідження не можна виривати з обстановки, що його оточує, будь-які знання про минуле необхідно розміщувати в сучасний їм контекст» [1, с. 45]. Керуючись цим принципом, ми намагалися визначити історичну зумовленість виникнення радянського спадкового права та його розвитку протягом тривалого періоду, його вплив на формування сучасного й майбутнього спадкового права. Це цілком логічно, адже поза історичним контекстом, який пов'язує явища та процеси сучасності з тими процесами і явищами, що їм передували, а також з тими, які виникнуть на їхній основі в перспективі, неможливо пізнати сучасність. Саме використання принципу історизму надало нам можливість простежити логіку змін у процесі розвитку суспільних відносин, з'ясувати, під впливом яких факторів та обставин держава вкладала той чи інший зміст в спадкове право.

Спадкове право пройшло довгий і складний шлях розвитку, відображаючи еволюцію умов життя суспільства. Згадку про спадкування можна знайти в самих перших письмових джерелах: глиняних табличках Шумеру, єгипетських папірусах і т. д.

Становлення спадкового права (і в т. ч. ускладненого іноземним елементом) бере свій початок ще з римського права. Як відомо, вже в Давньому Римі щодо спадкування розрізняли правонаступництво загальне, або універсальне, та часткове, або сингулярне [2, с. 14]. Римське право епохи раннього Риму визначало іноземців як ворогів. «Недруги» (hostes) - такий термін позначав як іноземця (alien), так і власне ворога (enemy) в Законах ХІІ таблиць. Проте, у міру того, як Рим ставав найбільшою торговою державою свого часу, права і привілеї jus gentium були поступово поширені і на іноземців. Але навіть тоді, коли римляни стали високоцивілізованим і освіченим народом, вони не розглядали іноземців як людей, з якими у них існує загальне право. Вважалось, що народи, з якими у римлян немає відносин дружби, гостинності і союзу, хоча і не є ворогами римлян, однак, якщо будь-яка річ, котра належить римлянам, опиняється в їх руках, то вони стають її власниками, а римські вільні люди стають їх рабами, і римляни застосовують до них те ж саме.

Основні інститути спадкового права, вироблені римським правом, були прийняті цивільним правом нових народів і складають досі основу спадкового права держав романо- германської правової системи. Більше того, римському праву сучасні законодавства зобов'язані і самим поняттям спадкування, як універсального спадкоємства, в силу якого на спадкоємця не тільки переходять усі майнові права та обов'язки спадкодавця, а й покладається відповідальність за борги спадкодавця. Проте говорити про виникнення колізійних норм в галузі спадкових відносин в Стародавньому Римі не можна. Це пояснюється тим, що у Стародавньому Римі при регулюванні конкретних суспільних відносин система права виходила з того, що вона є єдиною системою правових норм. Існування іноземного права нею тільки декларувалося.

Наступним великим етапом у становленні спадкового права, ускладненого іноземним елементом, можна визнати спадкове право стародавньої Русі. Загальновизнаним є факт існування відносин спадкування в стародавній Русі, проте немає єдності поглядів дослідників щодо співвідношення спадкування за заповітом та за законом. Згідно з однією позицією спадкодавець володів фактично повною свободою у виборі спадкоємців. Згідно з іншою позицією спадкодавець мав право лише санкціонувати у заповіті поділ спадкової маси тільки між тими особами, які були спадкоємцями за законом [3, с. 81].

Певні відомості щодо особливостей спадкування цього періоду можна отримати з договору з Візантією, який дійшов до нас у складі «Повісті временних літ», з тексту якого вбачається пріоритет спадкування за заповітом, відсутність якого тягне за собою спадкування за законом. Можна наголосити також на позиції П. П. Цитовича, який звертав увагу на те, що норми про спадкування стосувалися лише тієї категорії руських, які знаходилися на службі у імператора. Відповідно, мета цієї статті договору полягала в обмежені претензій Візантії щодо майна померлого руського, на яке вона могла претендувати як на майно варвара [4, с. 7-8].

Щодо становлення спадкового права в інших державах необхідно зазначити, що в середні віки продовжилася політика держав, яка мала свої корені ще з часів римського права і характеризувалась ворожим ставленням до іноземців. Ця політика знайшла своє віддзеркалення в законах багатьох держав. Згідно з droit d'aubaine власність іноземця-нере- зидента після його смерті переходила до феодала, а в більш пізній час - до держави.

Закони всіх європейських самоврядних міст також прийняли практику, «варварську і негостинну», як назвали її Г. Уітон та інші англійські юристи у XIX столітті.

Загальне право Англії також відображало значну недовіру до іноземців. Їм заборонялося володіти власністю - як купувати, так і успадковувати її і за законом, і за заповітом, а правовий статус іноземців-нерезидентів був навіть нижчий, ніж у незаконнонародже- них, які, у свою чергу, в загальному праві не мали права успадковувати навіть після матері.

Відомий англійський юрист і політичний діяч лорд Е. Кок зазначав, що спадкування іноземцями призведе до руйнування tempore belli, а потім чужоземці можуть закріпитися в серці королівства і приготуватися підпалити Співдружність. Таку заяву було зафіксовано в судовому прецеденті 1607 р. у справі Кальвінн. Г .Н. Буднєва і В. В. Зайцева відмічали, що незважаючи на те, що чотири книги «Інституцій» Кока вийшли в світ ще у XVIII столітті, це не просто праця, що зберегла своє значення як історичне джерело загального права до теперішнього часу, а авторитетний акт доктринального тлумачення права - навіть у XX столітті зустрічалися рішення з посиланнями на цю роботу [5, с. 122].

Цю позицію підтримували й інші автори. Так, за поясненням сера У Блекстоуна, автора знаменитих «Коментарів до законів Англії» (в 4-х т., 1765-1769), оскільки іноземці не присягали Короні, то безпека королівства могла б бути підірвана дозволом їм успадковувати або відсутністю обмежень в цьому праві.

Вперше про колізійне регулювання стало можливим говорити в середні віки у зв'язку з інтенсивним розвитком торгівлі між містами-державами. Перший раз колізійна проблема була поставлена Магістром Алдріком наприкінці XII століття (1170-1200 рр.). Більш системно міжнародне приватне право стало вивчатися в італійських університетах у XIII столітті - на початку епохи Відродження.

Джон Бессетт Мур відмічав, що за цивільним кодексом 1809 р. іноземці мали рівні майнові права з французами, тоді як в цей час в решті Європи подібні права іноземці могли одержати лише за наявності міждержавного договору, заснованого на принципі взаємності. Одним з проявів своєрідного націоналізму в Англії і решті держав загального права була доктрина про можливість обмеження прав іноземців нормами «про торгівлю з ворогом», яка знайшла своє втілення і в спадковому праві США. Причому тлумачення цих норм на практиці було досить широким: на початку Другої світової війни канадські суди застосували ці норми проти спадкоємців - громадян Польщі і СРСР, хоча Польща, а потім і Радянський Союз були союзниками Канади. Суди мотивували свої рішення необхідністю врятувати спадщину від захоплення фашистами.

Про регулювання питання про право успадкування іноземців в Російській імперії, до складу якої входила територія сучасної України до XVIII століття, достовірних відомостей немає. З упевненістю можна говорити про регламентацію даного питання, починаючи з 18 квітня 1749 року, коли з прийняттям Сенатського указу «Про передачу іноземцям маєтків, що відходять їм у спадок за попередньо вчинену ними у вірності присягу», право успадкування іноземців було визнано, хоча і з обмеженнями, викликаними передусім, політичними мотивами. Вперше більш-менш певне правило про право спадкування іноземними підданими рухомих і нерухомих маєтків, що залишаються в Російській імперії, було відображено в маніфесті від 1 листопада 1785 і мало відношення лише до австрійських підданих [6, с. 115].