Початком існування радянської влади на українських землях, як відомо, вважається грудень 1917 року. Розробка Цивільного кодексу, яка розпочалась у РСФРР влітку 1921 року, обмежувалася на початку лише розділом, що стосувався зобов'язального права. Перший Цивільний кодекс УСРР 1922 року, прийнятий постановою ВУЦВК від 16 грудня 1922 року, набрав чинності з 01 лютого 1923 року [7]. Він повністю відповідав положенням Цивільного кодексу РСФРР в редакції 1922 року та був побудований за його принципами. Спадковому праву була присвячена частина четверта кодексу «Спадкове право», яка охоплювала 20 статей (416-435). Згідно зі статтею 418 Цивільного кодексу УСРР 1922 року коло осіб, які могли бути спадкоємцями, обмежувалось прямими низхідними (діти, онуки, правнуки) родичами, другим з подружжя, який пережив спадкодавця, а також непрацездатними та незабезпеченими особами, які фактично перебували на утриманні померлого не менше одного року до дня його смерті. Частки всіх спадкоємців були рівними. Спадкоємцями могли бути тільки особи, які були живими на момент смерті спадкодавця, а також діти, зачаті при його житті та народжені після його смерті. Такий розподіл спадщини між спадкоємцями був направлений на обмеження можливості сконцентрувати в одних руках «великі багатства». Щодо спадкування іноземцями в кодексі була лише одна примітка: «права громадян іноземних держав, з якими УРСР уклала ту чи іншу угоду, регулюються цими угодами».

Якщо в Конституції УСРР 1929 року про спадкування взагалі не йшлося, то в наступному Основному Законі - Конституції СРСР від 05 грудня 1936 року цьому питанню була присвячена окрема стаття. На початку січня 1932 року було прийнято Постанову НКЮ УСРР «Про порядок, як оформляти визнання громадянам права пожиткоємців у полісах чужоземних товариств особистого страхування» [8]. Незважаючи на те, що цей нормативний акт не вносив зміни у чинне на той період спадкове право, однак він регулював відносини у сфері страхування та порядок отримання спадкоємцями грошових коштів у разі настання страхового випадку. Відповідно до цієї Постанови страхова сума виплачувалась на підставі свідоцтва про право на спадщину спадкоємцям за законом чи за заповітом на загальних підставах. Прийняття цієї Постанови є свідченням співпраці Радянського Союзу із іноземними державами навіть у період тоталітаризму.

Значних змін щодо регулювання спадкування з іноземним елементом в період Другої світової війни та в післявоєнний час не відбулося, і регулювання цих відносин зазнало змін лише в наступному періоді історії України, коли, починаючи з кінця 1950-х рр. ХХ ст., розпочалася друга масштабна кодифікація радянського права, у тому числі й українського.

Як зазначає А. М. Кондратова, «спадкове право з внесеними до нього у 1945 р. змінами діяло без будь-яких істотних доповнень або вилучень аж до прийняття Верховною Радою СРСР «Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік» від 1962 року» [9, с. 173].

Наприкінці 1961 року, а саме 08 грудня, Верховна Рада СРСР прийняла Закон СРСР «Про затвердження Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік». Як і проект, введений в дію з 01 травня 1962 року вже Закон - «Основи цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік» - став предметом аналізу з боку науковців.

Надалі був прийнятий Цивільний кодекс УРСР 1963 року [10]. Спадковому праву, як вже зазначалося, в Цивільному кодексі 1963 року був присвячений сьомий розділ і, відповідно, статті 524-564. Закладені там норми суттєво змінили процес регулювання спадкових правовідносин. Зазначене стосувалося насамперед розширення кола спадкоємців за законом і за заповітом. колізійний правовий угода спадкування

Тут варто виділити положення Цивільного кодексу 1963 року, стаття 570 якого була присвячена питанням спадкоємства з іноземним елементом. Зокрема в ній встановлювалось: «Відносини по спадкоємству визначаються за законом тієї країни, де спадкодавець мав останнє постійне місце проживання. Здатність особи до складання і скасування заповіту, а також форма заповіту і акта його скасування визначаються за законом тієї країни, де заповідач мав постійне місце проживання в момент складання акту. Проте заповіт або його скасування не можуть бути визнані недійсними внаслідок недодержання форми, якщо остання задовольняє вимоги закону місця складання акту або вимоги радянського закону. Спадкоємство будівель, що знаходяться в СРСР, в усіх випадках визначається за радянським законом. Тим же законом визначаються здатність особи до складання або скасування заповіту, а також форма останнього, коли заповідається будівля, що знаходиться в СРСР».

До прийняття нового законодавства періоду незалежної України відносини спадкування, ускладнені іноземним елементом, регулювалися Основами цивільного законодавства Союзу РСР і Республік від 1991 р., де розділ VII був присвячений правоздатності іноземних громадян і юридичних осіб - «Застосування цивільних законів іноземних держав і міжнародних договорів».

Розпад Радянського Союзу та інші події, пов'язані з катастрофою радянської системи, призвели до кардинальної зміни як українського права в цілому, так і міжнародного приватного права. На сучасному етапі розвитку української державності в умовах підвищення мобільності населення вибудовується вектор розвитку або прогресивної зміни національних особливостей регулювання спадкування з іноземним елементом у напрямку уніфікації міжнародних стандартів у цій галузі.

Щодо норм вітчизняного права як джерела спадкового права у МПрП зазначимо, що такими є норми Книги 6 ЦК України «Спадкове право», які є нормами матеріального права. Процедурні питання оформлення спадщини, і в т. ч. іноземцями, регулює Закон

України «Про нотаріат», а також підзаконний нормативно-правовий акт - «Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України».

Колізійні питання спадкування регулює Закон України «Про міжнародне приватне право» [3], метою прийняття якого було врегулювання приватно-правових відносин, які хоча б через один із своїх елементів пов'язані з одним або кількома правопорядками, - іншими, ніж український. Колізійним спадковим нормам в зазначеному законі присвячено розділ X «Колізійні норми щодо спадкування» (ст.ст. 70-72).

Відомо, що істотною особливістю регулювання спадкових відносин з іноземним елементом є те, що норми спадкового права у МПрП України не містять прямої відповіді на питання, як вирішити справу. Вони мають, так би мовити, відсильний характер, який полягає у визначенні законодавства, яке необхідно застосувати у конкретній ситуації. На такій парадигмі МПрП розвивалось довгий час і розвивається досі.

Вирішення того чи іншого питання у конкретному спадковому правовідношенні, ускладненого іноземним елементом, здійснюється в декілька етапів. Спочатку застосовується колізійна норма, яка визначає, правопорядок якої держави підлягає застосуванню до правовідносин з іноземним елементом. Далі у визначеному правопорядку відшуковується відповідна норма матеріального права і знаходиться відповідь на конкретне питання. При цьому у кожному конкретному випадку не можна забувати про норми, які містяться у міжнародних договорах.

Основними колізійними питаннями спадкування за Законом України «Про міжнародне приватне право» є загальне правило щодо визначення права держави, яке застосовується до спадкових відносин, заповідальної здатності особи, форми заповіту, а також можливості реалізації автономії волі. Відповідно до ст. 70 цього закону спадкові відносини регулюються правом держави, у якій спадкодавець мав останнє місце проживання, якщо спадкодавцем не обрано у заповіті право держави, громадянином якої він був. Вибір права спадкодавцем буде недійсним, якщо після складання заповіту його громадянство змінилося [3]. Таким чином, бачимо, у випадку, якщо спадкодавцем є особа, яка на момент смерті проживала на території України і залишила після себе спадщину, а спадкоємцем є особа - громадянин іншої держави, застосовуватись повинно вітчизняне законодавство.

Аналогічні конструкції передбачаються і в інших країнах, таких як Великобританія, Франція, США. У країнах, де керуються законом громадянства спадкодавця, таких як Німеччина, Австрія, також застосовується диференційований підхід до спадкоємства рухомого і нерухомого майна [11, с. 223]. Так, наприклад, у ч. 2 ст. 25 Вступного закону до Німецького цивільного уложення йдеться про можливість вибрати своїм волевиявленням німецьке право щодо нерухомості, що перебуває у Німеччині. Конструкція норми ст. 4 Закону передбачає положення, згідно з яким декларований у ст. 25 того ж Закону принцип громадянства взагалі втрачає будь-який сенс. Зокрема, ст. 4 передбачає під поняттям «іноземне право, що підлягає застосуванню» відсилання в першу чергу до колізійного права відповідної держави. Цей підхід перш за все показує зокрема, що на тлі явного прагнення німецького правопорядку в певному сенсі узурпувати вирішення питання про вибір права, що підлягає застосуванню до спадкування з іноземним елементом, для «руйнування» єдності принципу універсальності спадкового статуту достатньо багато можливостей, насамперед, через успадкування нерухомості.

Висновки

Таким чином, аналіз становлення та розвитку вітчизняного спадкового права дає змогу дійти висновку про його походження з часів Давнього Риму. На підставі проведеного аналізу можна стверджувати, що формування давньоруського спадкового права йшло незалежно від візантійського, своїм шляхом. Щодо становлення спадкового права в інших державах, то воно проходило в залежності від того, чи було запозичене тією чи іншою державою стародавнє римське право. У сучасні часи, враховуючи необхідність пожвавлення торгового обігу, воно значно покращилось, проте норми як матеріального права, так і колізійні норми щодо спадкування у різних державах істотно різняться. Як вітчизняне спадкове право, так і спадкове право іноземних держав, включає у свій склад матеріально-правові норми та норми колізійні. Отже, спадкування у міжнародному приватному праві не регулюється єдиними універсальними формулами, а, навпаки, вкрай диференційоване і нерідко визначається політичними мотивами. У багатьох країнах світу передбачається можливість прямо або опосередковано підпорядкувати спадкування нерухомості національному праву, незалежно від використовуваної в міжнародному приватному праві відповідної держави колізійної прив'язки.

У зв'язку зі зростаючим міграційним потоком громадян в різні країни світу, зі створенням інтернаціональних сімей, варто піддати більшому регулюванню питання реалізації громадянами України на території іноземних держав спадкових прав і навпаки. Таким засобом може служити підписання угод з питань успадкування між усіма країнами світу. Дані питання є невід'ємними частинами життя будь-якої людини, тому Україна, як захисник майнових прав та інтересів своїх громадян, повинна сприяти вирішенню колізійних моментів спадкового права, і прагнути до єдиного тлумачення норм спадкових правовідносин.

Список використаної літератури

1. Дамирли М. А. Методология историко-правовой науки в контексте соотношения истории и современности / М. А.Дамирли // Методологічні проблеми історико-правових досліджень: матеріали XXIII Міжнародної історико-правової конференції 24-26 вересня 2010 р., м. Алушта / ред. колегія: I. Б. Усенко (голова), А. Ю. Іванова (відп. секр.), Л. П. Гарчева та ін. - Київ, Сімферополь СМД, 2011. - С. 37-47.

2. Алешина А. В. Коллизионные вопросы наследования по закону в международном частном праве: дис. на соискание степени кандидата юрид. наук : 12.00.03 «Гражданское право; коммерческое право; международное частное право» / А. В. Алешина. - Санкт-Петербург, 2006. - 192 с.

3. Про міжнародне приватне право: Закон України від 23. 06. 2005 р. № 2709-ГУ / Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради України. - 2005. - № 32. - Ст. 422.