У VII-VI ст. до н.е. у грецьких містах-державах ще збереглася найдавніша форма суду - суд у народних зборах. В Афінах народні суди (дикастерии) зберегли до V в. древню назву - “гелиея фесмофетов”. Геліея - давня назва народних зборів у грецьких містах-державах. Відбувається воно від слова геліос - сонце, тому що народні збори відбувалися тільки вдень і закінчувалися з заходом сонця. Будучи зібрано архонтом під його головуванням, воно називалося «геліэей архонта» і займалося політичними справами; скликане басилєем під його головуванням, воно називалося «телиэей басилея» і займалося релігійними справами; скликане під головуванням полемарха, воно називалося «геліэей полемарха» і займалося військовими справами, нарешті, «геліэея фесмофетов» під головуванням фесмофетов займалася судовими справами. Геліэя в часи Солона втратила яке би те ні було реальне значення тому, що її витиснула «экклесия». Солон, описуючи положення, що було до нього, протиставляє «демосові» - городянам, що брали участь у народних зборах, «бідняків». Очевидно в часи Солона фактично скликалися для обговорення державних питань тільки один вид народного собрания-экклесия, у якому найбідніша частина громадян не могла брати участь.

«Геліэя фесмофетов» з повновладного народного судилища перетворилася тепер у просте оточення, у людей, що є присутнім на суді шести фесмофетов.

Цей присутній на суді фесмофетов народ не приймай ніякої участі в розгляді діли і винесенні вироку. Суд діяли архонти-фесмофети. Вони не були зв'язані народним схваленням, однак, як можна думати, нерідко змушені були вважатися з ним. Компетенція геліэї фесмофетов з часом усе більш і більш звужується. Її діяльність у VI в. до н.е. тісно зв'язана з найбільш демократичної з мір, проведених Солоному, із установленим «правом апеляцій на рішення аристократичних посадових осіб у цю останню загальнонародну установу -- геліэю фесмофетов. До розбору апеляцій на рішення посадових осіб, імовірно, і вводилися з реформи Солона всієї її функції.

Місто Спарта було засноване в Х ст. до н.е. на лівому березі р. Еврот. Сусіди називали його Лакедемон. В архаїчну епоху, до початку VII ст. до н.е., спартанська община перебувала в стадії військової демократії й розвивалась, як й інші дорійські племінні утворення. В кожній із трьох її філ були свій базилей, народні збори, рада старійшин.

Держава Спарта займала територію, що знаходилася на півдні півострова Пелопоннес, але поступово спартанці захопили всю Ла-коніку. Корінне населення, ахейці, опинилися під владою спартан-ців. Верхівка місцевих жителів злилася з родовою знаттю спар-танців, увійшла до общини переможців. Завоювання Лаконії су-проводжувалося масовим пограбуванням корінного населення.

Поява приватної власності на землю і рабів сприяла процесу класоутворення. Поділ жителів за родами, філами поступово за-мінявся на територіальний. Утворилося п'ять областей. Спартан-ські села із центрів родових общин перетворювалися на дрібні адміністративні центри. Розбагатіла знать із спартанців і ахейців, здобуваючи все нове майно у вигляді землі, худоби, грошей, пере-творювалась у панівний стан. Розвиток товарно-грошових відно-син створив грунт для закабалення й експлуатації общинників. Процес класоутворення і формування держави тут протікав так само, як і в Афінах до реформ Солона. Однак ситуація ускладню-валась аграрним перенаселенням. У VII ст. до н.е. нестача родю-чих земель стала відчуватися особливо помітно.

Почалася війни з метою захоплення Мессенії, розташованої в центрі півострова. В результаті першої та другої мессенських війн під владою Спарти опинилася дуже велика територія з багато чисельним населенням: 200 тис. рабів-ілотів; 32 тис. періеків (особисто вільних, але позбавлених політичних прав); 10 тис. спартитів (чоловіків-воїнів).

Розбагатіла спартанська знать стала ігнорувати колишні зви-чаї й традиції, її самоправність набула широких масштабів. Де-мос та аристократія відокремились і протистояли один одному. Спартанська община була на межі розвалу, легендарний Лікург охарактеризував її як «хворе тіло, вражене всілякими хворобами».

Спартанці в Мессенії уярмили населення, більшість якого на-лежало до дорійців. Переможці й переможені говорили одною мо-вою, мали одну релігію. Перебуваючи в меншості, в оточенні численного населення, яке ненавиділо поневолювачів, спартан-ці жили в постійному страху, майже ніколи не знімали військові обладунки, не розлучалися зі зброєю. Наслідками військових успі-хів здебільшого користувалася знать. У VII ст. до н.е., аби від-вернути невдоволення простих спартанців, вона пішла на прове-дення в державі серії радикальних перетворень. Правителі Спар-ти кілька разів зверталися за допомогою й порадою до Лікурга, який обіймав посаду царевого опікуна. Він був особисто знайо-мий з Гомером, мав славу неперевершеного державного діяча й організатора.

Формально вищим органом державної влади вважалися народ-ні збори (апелла), які приймали закони й обирали посадових осіб. Однак після реформ Лікурга вони перестали самостійно розроб-ляти закони і навіть втратили право законодавчої ініціативи. Ви-ступати на зборах могли лише вищі посадові особи -- царі, ефори, геронти. Рядовим громадянам це заборонялося. Апелла могла прийняти або відхилити пропонований їй законопроект. Резуль-тати голосування визначали призначені «обліковці» на слух. Цей спосіб підрахунку голосів ще античні автори вважали, примітив-ним. Якщо збори приймали неправильне рішення з точки зору ца-рів і геронтів, їх дозволялося розпустити, а рішення відмінити. Прийняті зборами закони не дозволялося обнародувати.

Таким чином, народні збори у Спарті протягом декількох сто-літь відігравали пасивну роль. Однак включення Спарти в бороть-бу за першість серед грецьких держав мало своїм наслідком ожив-лення апелли. Наприкінці IV ст. до н.е. всі важливі рішення ста-ли прийматися лише народними зборами.

Важливе місце в системі державних закладів посідала рада старійшин (герусія). Цей релікт родового суспільства в інших по-лісах був скасований за непотрібністю ще в стародавні часи. До складу герусії довічно обиралися народними зборами громадяни не молодше 60-ти років з числа глав знатних сімей. До герусії входили два царі і 28 геронтів. Вони попередньо обговорювали проекти законів і рішень. Герусія була головним судом за дер-жавними справами і тяжкими кримінальними злочинами. За її вимогою і наполяганням могли бути скинуті царі. Геронти нікому не підкорялися і ні перед ким не звітувалися.

Найбільша влада зосереджувалася в руках ефорів. Вони скла-дали колегію із 5 чоловік, яка щороку обиралася народними збо-рами за рекомендацією герусії. Ефором міг стати будь-який спар-танець. Ім'ям першого ефора називався рік. Колегія ефорів фактично володіла вищою владою в країні, аж до права суду над царями і членами ради старійшин, відала всіма питаннями внут-рішньої і зовнішньої політики, скарбницею. Практично вони були не підзвітні навіть геронтам. Ефори стежили 'за вихованням під-ростаючого покоління в агелах, спостерігали за поведінкою, мо-ральністю спартанців у побуті, під час сиссітій, в гімназіях, були присутніми на військових заняттях. Вони мали своїх інформато-рів. їм підпорядковувалися гар мости, в їхньому розпорядженні пе-ребували озброєні піші й кіннотні загони, а також особливий кор-пус із трьохсот вершників. Державні чиновники називалися ага-турами.

Арістотель відзначав, що через бідність ефори піддавалися підкупу. Вони підтримували інтриги і розлади між царями, у ви-падку відсутності в царя чоловічого потомства самі підшукували йому нову дружину. Один раз на вісім років ефори робили астро-логічні розрахунки і якщо розміщення зірок здавалося їм неспри-ятливим, це було приводом для них добиватися усунення неба-жаних їм царів.

Ефори головували на засіданнях ради старійшин, особливо у тих випадках, коли герусія виконувала роль верховного суду. Во-ни могли притягнути до суду геронтів, царів, накласти на них штраф, до їхніх повноважень входив розгляд скарг і позовів з майнових спорів громадян. Ефори захопили владу в Спарті не відразу, спочатку як контрольний орган вони повинні були спо-стерігати за діями царів, обмежувати їхній вплив на державні справи і лише з часом відтіснили на другий план царів і раду ста-рійшин.

Наявність у Спарті не одного, а двох царів було результатом об'єднання верхівки ахійської та дорійської знаті. Царський титул передавався у спадок по чоловічій лінії. Царі мали великі маєтки. Вони брали участь у спільних трапезах спартанців. Раз у дев'ять років вони проходили релігійні випробування.

У мирний час царі виконували функції жерців. Вони розгляда-ли судові справи з питань шлюбно-сімейного права, спадщини, всиновлення. Під час військових походів, коли царі оголошувалися командуючими, їхня влада була абсолютною. Однак і тут ефори спостерігали за їхніми діями, керували поділом військової пожи-ви. За прорахунки в командуванні чи інші упущення ефори могли притягнути царя до судової відповідальності. Щомісяця царі да-вали клятву ефорам і геронтам дотримуватися законів і звичаїв країни. Спарта була закритою державою. Купцям заборонялося за-возити до неї свої товари. Приїзд посла супроводжувався складни-ми попередніми узгодженнями.

За формою організації влади, суспільним ладом Спарта посі-дає особливе місце серед давньогрецьких полісів. Низький рівень техніки, вкрай відстала економіка, обтяжена пережитками родо-вого ладу, постійний страх перед можливим повстанням ілотів обумовили створення системи закладів та інститутів, покликаних зберегти, зміцнити корпус повноправних спартанців. Знамените «спартанське виховання» являло собою могутній засіб обробки гро-мадської думки, що позначилося на всьому життєвому устрої спартанців, вплинуло на їхню культуру і психологію. Воно доповнюва-лося свідомим ізоляціонізмом і насаджуваною ксенофобією.

За зовнішніми ознаками Спарта -- монархія, оскільки на чолі держави стояли два царі. Та влада фактично належала ефорам і раді старійшин, то Спартанська держава була різнови-дом античної олігархії.

Закостеніла, архаїчна влада Спарти, її відсталий політичний лад мали своїм наслідком економічний і культурний занепад. В іс-торії Спарти не було знаменитих учених, скульпторів, письменни-ків. Прославилися лише полководці.

Кожна нова військова перемога Спарти ослаблювала її, приумножувала кількість вдів і сиріт. Знаменитий історик Фукідід (460--400 рр. до н.е.), який відвідав Спарту в останній чверті V ст. до н.е., виніс сумне враження. На фоні розкоші й величі афінського зодчества віку Перікла Спарта здалася невиразним провінційним селищем.

Тривалий час у Спарті діяв звичай. Закони закріплювали безправне становище ілотів і майно спартіатів. Відомі закони Лікурга, які були спрямовані проти деспотії. Відповідно до цих законів, будинок повинен бути побудований скромно. У будинку ніхто не міг прикрашати своє житло ліжком на срібних ніжках і з розкішним покривалом. Заборонялися золоті та срібні монети. Гроші наказувалося чеканити з великих і важких монет, щоб утруднити їх накопичення. На думку законодавців, ці міри повинні були відбити у людей охоту краси, грабувати і забарювати. Гроші, придбані нечесним шляхом, не можна було сховати.

Норми кримінального права вказували лише на ті діяння, вчинення яких було караним. У якості покарання застосовувалась страта (скинення в провал зі скелі, задушення), антимія - позбавлення прав за боягузтво на війні тих, хто втік з поля бою, або здалися в полон, вигнання, грошові штрафи.

Судові функції виконували ефори, Герусія або Рада старійшин з кримінальних справ і державних злочинів. На війні в якості суддів виступали царі.