Сторони в цивільному процесі за австрійським цивільним процесуальним кодексом 1895 р.: ознаки та правовий статус сторін

Постановка проблеми. Розвиток цивільного процесуального законодавства повинен відповідати стандартам правової держави, закріпленим у Конституції України, основоположним принципам цивільного законодавства тощо. Удосконалення цивільно-процесуального законодавства України передбачає комплексне реформування відповідно до вимог міжнародних стандартів і має забезпечити ефективний, дієвий механізм захисту порушених, невизнаних або оскаржуваних цивільних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Крім цього необхідно забезпечити ефективний доступ громадян до суду, реальну незалежність суддів та гарантоване право людини на справедливий судовий захист.

Ступінь розробленості проблеми. Визначення поняття сторін, характеристика їх основних ознак, прав та обов'язків, а також визначення правового статусу інших учасників процесу за Австрійським цивільним процесуальним кодексом 1895 р. були предметом наукового інтересу деяких польських, українських та російських учених, зокрема, таких: І. Бойко, В. Годлевський, А. Дольницький, К. Левиць- кий, Б. Тищик, Н. Тур, М. Штефан, А. Ваіазііз, К. О^іак, й. Маїес, 3. Тгиііег та ін.

Мета статті - з'ясування основних ознак сторін, аналіз прав та обов'язків сторін, визначення правового статусу сторін та інших учасників процесу за Австрійським цивільним процесуальним кодексом І895 р.

Виклад основного матеріалу. Як відомо, суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин - це учасники процесуальних відносин, які виникають у суді з приводу розгляду і вирішення цивільних справ. Усіх учасників цивільного процесу (Зігеіідепоззеп) прийнято класифікувати на певні групи залежно від їх відношення до справи, яка розглядається судом, та процесуальної ролі, котра визнається за ними у цій справі [1, с. 32]. Суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин можна поділити на три основні групи: 1) суд; 2) особи, які беруть участь у справі; 3) інші учасники цивільного процесу. Згідно з нормами австрійського Цивільно-процесуального кодексу 1895 р. запроваджувався тристоронній процес - позивач, відповідач і суддя [2, с. 3].

Сторонами - суб'єктами цивільного процесу - називалися особи, які змагалися перед судом (Streittheile). З одного боку - позивач/ позивачі (у кодексі 1895 р. вживався термін КІддег - з німецької буквально «скаржник»), з другого боку - відповідач/відповідачі (Beklagte) [3, с. 157-158]. Тобто, у процесі могли бути представлені дві сторони, які вважалися рівноправними. Важливим моментом австрійського Цивільно-процесуального кодексу 1895 р. був принцип співпраці між учасниками процесу з метою забезпечення належного розгляду справи, на чому, зокрема, наголошував австрійський правник д-р Йозеф Труттер [4, с. 182].

Становище сторін в австрійському цивільному процесі характеризувалося такими ознаками: 1) сторони вели процес від свого власного імені; 2) на їхнє ім'я виносилося судове рішення; 3) на них повною мірою розповсюджувалося судове рішення; 4) на них покладалися витрати судового процесу; 5) у випадку смерті чи втрати правоздатності, їхнє місце у процесі могли зайняти спадкоємці [5, с. 129]. Ролі позивача і відповідача не могли суміщатися. Якщо таке траплялося - наприклад, коли позивач ставав спадкоємцем померлого під час процесу відповідача, то процес припинявся [6, с. 227].

Ведучи мову про суб'єктів цивільно-процесуального права, необхідно зупинитися на понятті процесуальна правоздатність (Geriehtsfahigkeit). Зважаючи на те, що предметом австрійського цивільного процесу вважалося приватне право, поняття процесуальної правоздатності ототожнювалося з поняттям правоздатності до правових дій [7, с. 7]. За кожною особою в монархії Габсбурґів визнавалися природні права, які однак могли обмежуватися судом. Якщо права людини порушувалися, вона володіла правом захищати їх перед судом [8, с. 11]. За загальним принципом австрійського матеріального права, стороною в процесі виступав суб'єкт цивільного права, тобто особа, яка володіла правоздатністю (РагІегїдИідкеіІ) з погляду цивільного права [1, с. 11]. Під процесуальною правоздатністю (РгосезвІдИідкеіІ) розумілася здатність володіти правами та обов'язками, пов'язаними зі становищем сторони у процесі, тобто бути позивачем або відповідачем [10, с. 329]. Процесуальною правоздатністю наділялися фізичні та юридичні особи (у тій мірі, в якій за ними була закріплена цивільна правоздатність, тому для визначення меж процесуальної правоздатності необхідно було звертатися до норм матеріального цивільного права) [11, с. 139].

Цивільна процесуальна правоздатність згідно з австрійським законодавством передбачала права: 1) внесення скарги до суду; 2) укладення мирової; 3) участь у судовому процесі; 4) прийняття від опонента коштів відшкодування; 5) перенесення правоздатності на іншу особу, яка володіла законними підставами для такої правоздатності. Характерно, що цивільна процесуальна правоздатність не зникала і після смерті конкретної особи, адже існувала можливість захисту майнових інтересів спадкоємців [11, с. 251].

Особи, не здатні до самостійних правових дій, не могли самостійно брати участь у цивільному процесі (мова, наприклад, про душевнохворих; § 21 Цивільного кодексу) [12, с. 8-9]. Однак вимога процесуальної правоздатності не позбавляла будь-яку людину правової допомоги, адже § 19 Цивільного кодексу передбачав, що кожна особа, чиї права порушено, мала право у законний спосіб добиватися захисту своїх інтересів [12, с. 7]. Відмінність між дієздатними і недієздатними у цивільно-процесуальному праві полягала не лише в тому, що перші могли особисто здійснювати юридичні дії, а другі діяти лише через своїх представників. Дієздатні також могли мати своїх представників - повірених. Суть відмінності - дієздатні особи могли діяти як особисто, так й уповноважувати на це інших осіб, а недієздатним не надавалося такого права - їх замінювали законні представники, вибір яких не залежав від їхньої волі [12, с. 229].

Малолітні особи не потребували законного заступника у тих спірних справах, предметом спору якого вони могли вільно розпоряджатися. Не вважалися неважливими ті спори, в яких малолітня особа (до 20 років) позивалася або виступала відповідачем щодо предмета маєткового спору, маючи можливість покрити процесуальні видатки [9, с. 329]. З-поміж доходів малолітнього до уваги бралися гроші, отримані від родичів, предмети, що перебували у його вжитку, доходи, передані йому у розпорядження. Чинним вважався процес, у якому заслуховувалися покази малолітньої особи без огляду на предмет і вартість спору, бо тоді ця особа не розпоряджалася предметом спору (§ 377) [3, с. 729]. Згідно з нормами австрійського Цивільного кодексу 1811 р. цивільна процесуальна правоздатність, тобто здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати своїобов'язки в суді, поширювалася лише на тих осіб, які могли самостійно розпоряджатися своїм майном (§ 865) [15, с. 218]. Вихідною умовою законного цивільного процесу була правоздатність сторін процесу, що обумовлювалася § § 1-10 Цивільно-процесуального кодексу 1895 р. У кодексі йшлося, що здатною самостійно обстоювати свої права у суді виступала особа, котра володіла правом самостійно вступати в обов'язки (§ 1) [3, с. 114]. Малолітні громадяни країни володіли обмеженою процесуальною правоздатністю і могли виступати у процесі лише через своїх законних заступників - батьків, опікунів тощо (§ 2) [3, с. 118]. Такі заступники повинні були вже на початку процесу у письмовій формі подати інформацію про свій статус представника малолітньої особи (§ 4, 5 Цивільно-процесуального кодексу) [3, с. 123-128]. Порушення вимог до цивільної правоздатності виступало поміж причин неважності цивільного судового процесу (§ 477, пункт 5) [3, с. 900]. Процесуальна неправоздатність, принаймні однієї зі сторін (якщо така неправоздатність існувала з самого початку), автоматично робила цивільний процес нечинним. Способом ухилення неважності могла бути ситуація, коли неправоздатну особу репрезентував законний заступник (опікун, куратор) [7, с. 8].

Втім потрібно звернути увагу, що австрійське цивільне процесуальне право знало випадки, коли стороною в процесі виступала особа, яка не володіла правоздатністю з погляду матеріального права. Зазвичай такі винятки диктувалися мотивами забезпечення інтересів загального порядку або ж важливих господарських інтересів. Наприклад, позивачами у цивільних справах мали право бути не лише громадяни Австро-Угорщини, але за певних умов й іноземці. Цими умовами, зокрема, були відсутність відповідної заборони у міждержавних договорах, складення гарантії відшкодування коштів за судовий процес (§ 57) [3, с. 250]. Виявлення і вирішення зазначених моментів мало відбутися обов'язково до початку слухань. Грошовою гарантією могла бути готівка, цінні папери, ощадні книжки австро-угорських банків, іпотека (§ 1374 Цивільного кодексу) [13, с. 11-12]. За обставин, якщо іноземець не міг забезпечити видаткової гарантії, допускалася можливість складення ним присяги. Коли ж жодна із наведених умов не була виконана, скаргу вважали такою, що не була внесена (§ 60) [3, с. 261]. Гарантія покриття видатків не вимагалася у трьох випадках: 1) коли іноземець володів у Австро-Угорщині достатнім нерухомим майном; 2) у подружніх і векселевих спорах, а також коли іноземець подавав скаргу спільно з громадянином (громадянами) Австро-Угорщини; 3) коли за іноземцем визнано право бідності й останнє прописане у міждержавному договорі (§ 33 Цивільного кодексу) [12, с. 13].

Дієздатність сторін у процесі розумілася у вужчому значенні, ніж у матеріальному праві. Дієздатність - це здатність сторони на персональне, самостійне виконання різних процесуальних дій, як сторони процесу. В принципі всі правоздатні особи володіли правом на виконання процесуальних дій перед судом, причому за осіб, недієздатних з погляду матеріального права або не цілком дієздатних [14, с. 13-14]. Звернемо увагу на те, що процесуальне право більшості європейських держав досліджуваного періоду містило у собі спеціальне обмеження загальної дієздатності, яке полягало у тому, що процесуальне право не дозволяє сторонам персонально виконувати процесуальні дії перед окремими судами під загрозою анулювання цих дій. Це обмеження дієздатності стосувалося лише виконання сторонами персонально процесуальних актів перед судом. У всіх інших випадках сторони могли діяти як персонально, так і через своїх повірених (представників, адвокатів) і захищати своє право на суді, виконуючи процесуальні акти перед судами, визначеними чинним законодавством [14, с. 14].

Сторони зверталися до суду, який також брав участь у процесі, але це не дає підстави трактувати його суб'єктом цивільно-процесуальних відносин. Конституція І867 р. розмежувала судову та адміністративну владу, передбачивши створення трьохступеневої системи судів [15, с. 100]. Проте суд й надалі трактувався як орган державної влади, що було прописано у Законі про судочинство 1867 р. Суди були покликані допомагати сторонам у процесі, санкціонувати їхні дії, надаючи їм юридичного значення, виносити своє авторитетне рішення, розв'язуючи таким чином конфлікт між сторонами [3, с. 650].