Згідно з нормами австрійського Цивільно-процесуального кодексу 1895 р. суддя перетворювався на ключову особу процесу (принцип судового керівництва). У Законі про судочинство і приналежність звичайних судів у цивільних справах 1895 р. передбачалося, що у повітових судах рішення видає один суддя, у крайових - три судді, у вищих крайових судах - п'ять, а в найвищому суді у Відні - сім і більше суддів (§ 5-8) [16, с. 1116-1122]. Суддя керував усними дебатами, зокрема починав, скеровував і припиняв словесне змагання сторін. На відміну від попередньої цивільної процедури, яка застосовувалася у Галичині з 1784 р. суддя мав право допитувати учасників справи, збирати свідчення і оголошувати щодо них рішення. Головуючий здійснював нагляд за розглядом справи, аби вона була компетентно і вчасно розглянута (§ 180) [3, с. 462].

За умови, коли судові дебати переносилися (відтерміновувалися) на інший день, суддя визначав їхню дату і час. Допускалося обговорення цих технічних моментів судовою колегією. Водночас згідно з положеннями Цивільно-процесуального кодексу 1895 р. суддя володів правом зобов'язати сторони процесу подати у встановлений термін необхідні документи, на які вони посилалися, для ознайомлення з ними протилежній стороні (§ 181) [3, с. 464 ]. Обов'язково слід було вказати імена і місце проживання свідків, про яких йшлося під час дебатів. Якщо ж сторона свідомо намагалася затягнути розгляд, зволікаючи з поданням тих чи інших документів або усним поданням свідчень, суд міг не взяти до уваги подані матеріали [17, с. 725].

Згідно з положеннями Цивільно-процесуального кодексу 1895 р. головуючому у судових засіданнях надавалися права вимагати: 1) особистої присутності обох сторін на слуханні; 2) надання у повному обсязі документів, які були в їхньому розпорядженні і слугували доказами (плани, креслення, родоводи, малюнки і т. д.); 3) доставки до суду нотаріальних актів й урядових документів, на які посилалися сторони; 4) призначення огляду на місці у присутності сторін або експертів, а також допит свідків, покази яких могли слугувати з'ясуванню суті справи. Вказані у цій статті заходи моглибути реалізовані головуючим навіть до початку словесних дебатів, якщо існували побоювання, що існування для вирішення справи обставин у майбутньому не можна буде встановити, або ж їхнє встановлення буде утруднене. Однак, якщо обидві сторони не погоджувалися із проведенням вищезазначених заходів, суддя не мав права вимагати цього [18, с. 370].

Крім обов'язків і прав, до головуючого на судовому процесі законодавець висував і певні вимоги. Наприклад, суддя зобов'язувався ставити чіткі і зрозумілі питання задля вияснення суті справи, дбати, щоби подані докази були повними, а нові вимагати у тому випадку, коли існуючі не давали достатньої інформації. У ситуації, коли сторона в дебатах надавала пояснення, які не збігалися із змістом позовної заяви, головуючий зобов'язувався звернути на це увагу і врахувати цей факт (§ 182) [3, с. 465].

Аби бути певним у безсторонньому вирішенні справи судом, австрійські законодавці передбачили у певних ситуаціях можливість відкликання судді, переведення розгляду справи в інший суд, і навіть можливість суду самому клопотати про самоусунення від процесу з огляду на сумнів у безсторонності. Відкликання судді згідно з положеннями Закону про судочинство і приналежність звичайних судів у цивільних справах 1895 р. можна було домагатися у таких випадках, коли:

1) діяльність судді суперечила чинному законодавству;

2) існував сумнів у безсторонності судді до конкретної справи (§ 355 Цивільно-процесуального кодексу) [3, с. 711].

Сам закон забороняв судді братися за розгляд справи, коли:

1) він опосередковано виступав зацікавленою особою;

2) справа стосувалася його дружини, кровних родичів - до четвертого коліна (у справах шуринів (швагерів) - до другого коліна);

3) він брав участь в ухваленні рішення в суді нижчої інстанції, на яке подана апеляція (§ 586) тощо [3, с. 1044].

Аби відкликати суддю, необхідно було виконати норми § 274 Цивільно-процесуального кодексу - у письмовій або в усній формі вмотивовано зробити відповідну заяву до протоколу перед початком процесу. Відкликання судді, котрий уже розпочав розглядати справу, теж допускалося, але за умови, коли сторона, яка клопотала про відкликання, пізніше довідалася про причину, з якої даний суддя не може провадити процес [3, с. 624]. Питання відкликання судді вирішував апеляційний суд, а у випадках відкликання інших судових працівників вирішував безпосередньо керівник суду [11, с. 237].

Більшість європейських процесуальних кодексів ХІХ - початку ХХ ст. вимагали, аби сторони були репрезентовані в процесі своїми представниками. Тільки у справах, які належали до компетенції одноособових і мирових судів, сторони могли виступати персонально й особисто виконувати всі процесуальні акти [14, с. 11]. Представництво сторін у суді виявлялося у двох вимірах: офіційно-обов'язковому і добровільному. Обов'язкове представництво згідно з австрійським Цивільно-процесуальним кодексом 1895 р. здійснювалося всюди через повірених (адвокатів), а їхній статус визначався у § § 26-29 Цивільно-процесуального кодексу [3, с. 181-190].

Сторона процесу могла домагатися, аби до закритого розгляду суд допустив також не більше трьох її «осіб довіри» (§ 174) [23, с. 699]. У крайових судах, судових палатах і у Вищих крайових судах позивачі могли вести справу не інакше, як за допомогою адвоката [17, с. 721]. Проте за позивачем залишалося право прибувати на суд разом зі своїм адвокатом і давати додаткові словесні пояснення. Водночас послуги адвоката не були потрібні при судовому провадженні шлюбних справ у крайових судах (§ 27) [3, с. 181]. Так само позивачу не вимагалося наймати адвоката, якщо він сам був адвокатом або ж судовим службовцем (§ 28) [3, с. 181-182]. У повітових судах особи могли вести свої справи самостійно без допомоги адвоката, але якщо ціна позову не перевищувала 500 корон (золотих ринських), а на території юрисдикції повітового суду проживало більше, ніж два професійні адвокати, то позивач, який не бажав самостійно провадити справу, міг скористатися послугами адвоката [20, с. 89]. В усіх випадках, в яких не вимагалося посередництво адвоката, сторони процесу могли доручити ведення справи будь-якій правоздатній особі чоловічої статі (§ 29) [3, с. 187]. Водночас кодекс попереджував, що непрофесійні особи, котрі перетворюють ходіння по судах на промисел, могли бути відсторонені від процесу. Рішення суду у цьому питанні не підлягало оскарженню.

Адвокат (РьгэргесИег) не виступав урядовою особою при суді, оскільки не призначався владою і не отримував від неї за це заробітну плату [1, с. 171]. Правові відносини між адвокатом і стороною, на думку Андрія Яковлєва, були подібними до відносин між мандатором і паном за договором уповноваження, або ж до відносин за договором надання послуг. За свою працю адвокат мав право на грошову винагороду - гонорар, розмір якого встановлювався законом або договором [14, с. 12]. Хоча допомога адвокатів у цивільних процесах була важливою, проте законодавство, як ми уже наголошували, не могло нав'язувати сторонам таку допомогу, за яку до того ж доводилося платити [9, с. 331]. Водночас офіційний Відень був зацікавлений не тільки у створенні раціональної системи судочинства, але й у підготовці кваліфікованих адвокатів [20, с. 91].

Цивільно-процесуальний кодекс 1895 р. допускав право участі третіх осіб у спорі. Треті особи - це «суб'єкти цивільних процесуальних відносин, які вступили в цивільну справу після відкриття у ній провадження для захисту своїх суб'єктивних прав чи охоронюваних законом інтересів, відмінних від прав і охоронюва- них законом інтересів позивача та відповідача» [21, с. 208]. Третя сторона (інтервент) згідно з Кодексом 1895 р. зобов'язувалася подати до суду відповідну письмову заяву про правову основу своєї участі у процесі (§ § 80-81) [3, с. 312]. Якщо в котроїсь зі сторін виникало заперечення участі третьої сторони, остаточну ухвалу приймав суд. У випадку відмови зацікавлена особа могла внести рекурс і домагатися перегляду своєї участі у судовому процесі. За згодою обох сторін інтервент мав право перейняти на себе роль сторони процесу [4, с. 146-147].

Роль третіх осіб могла бути пасивною або ж активною на боці позивача чи відповідача, а також самостійною - незалежною від сторін. Пасивна участь третіх осіб спостерігалася у тих випадках, коли позивач чи відповідач самі залучали третю сторону до участі у процесі. Активна роль третьої особи передбачалася тоді, коли вона виступала як спільник котроїсь зі сторін. Коли третя особа мала інтерес, щоби суд вирішив справу на користь певної сторони, третя особа з власної ініціативи могла вступати в процес на боці позивача чи відповідача (залежно від інтересу) (§ 931) [12, с. 242]. Після вступу у процес така особа брала участь у всіх процесуальних діях тієї сторони, на чиєму боці вона виступала. Права третьої особи в процесі обмежувалися правами сторони-спільника, тому третя особа не могла вимагати більшого, ніж вимагав її спільник. Крім того, третя сторона повинна була діяти на користь, а не на шкоду свого спільника; дії на шкоду суд зазвичай відкидав. Аналогічно сторона-спільник не мала права шкодити третій стороні. Наприклад, вона могла відмовитися від позову, але це не впливало на права й інтереси третьої сторони, коли вона не погоджувалася на відкликання позову чи мирову [14, с. 23].

Самостійна участь третьої особи мала місце тоді, коли вона володіла правом самостійно долучатися до процесу, незалежно від позивача і відповідача. З аналізу архівних матеріалів випливає, що найчастіше такі випадки траплялися, коли мова заходила про успадкування якогось маєтку [21, арк. 2-5]. За таких обставин ця особа подавала окремий позов проти сторони, стосовно якої розпочато судове провадження, внаслідок чого вона сама ставала позивачем, а попередній позивач перетворювався на відповідача (таку роль зберігав і попередній відповідач) [14, с. 24]. Треті особи із самостійними вимогами могли і не вступати у цивільну справу, а почекати на її завершення і згодом самостійно звернутися до суду із позовом. За цих обставин потрібно враховувати, що розгляд цивільної справи за участю третіх осіб, котрі заявляли самостійні вимоги, давав можливість зекономити час і зменшити судові витрати [22, с. 99].

Висновки

цивільний судочинство право

Як вбачається з вищенаведено- го, сторонами в австрійському цивільно-процесуальному праві виступали особи, від імені яких вівся процес. Відносини між сторонами процесу визначалися принципом рівноправності, проте природна відмінність між «наступом» і «захистом» виражалася у їхньому процесуальному становищі. Беручи участь у процесі, позивач і відповідач використовували певний набір прав, що відповідали їхньому процесуальному становищу.

Література

1. Balasits A., Fierich F. X. Prawo procesowe cywilne. Cz^sc I. Rzecz o stronach i zastpcach / August Balasits, Franciszek Xawery Fierich. - Krakow: W Drukarni C.K. Uniwersytetu Jagiellonskiego, 1905. - 199 s.

2. Менцинський О. Про заочність в австрійському процесі цивільному / О. Менцинський // Часописъ правнича. Розвідки правничі секції історично-фільозофічної Наукового товариства імені Шевченка. - Львів. - 1898. - Рочникъ VIII. - С. 1-97.

3. Commentar zu den Civilprozessgesetzen vom 1. August 1895 / Von G. Neumann. - Wien: Manzsche Verlags- und Universitдtsbuchandlung, 1898. - 1323 s.

4. Trutter J. Das цsterreichische Civilprocessrecht in systematischer Darstellung / Dr. Josef Trutter. - Wien: Verlag von Moritz Perles, 1897. - 680 s.

5. Projekt do cywilnej procedury sqdowej (Ciqg dalszy) // Prawnik. - Lwow. - 1876. - Rok VII. - 26 kwietnia. - S. 129-130.