З цього випливає, що для визнання особи правоздатною потрібно, щоб вона народилась живою. Цивільна правоздатність як суспільно-правова якість визнається за всіма громадянами, які мають бути рівними перед законом. Вона закріплюється в цивільному законодавстві як рівна для всіх і кожного, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, мови, релігійних поглядів, роду і характеру занять, місця проживання тощо[10, c. 109].

У випадках встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. У таких випадках не йдеться про виникнення у зачатої дитини правоздатності, а акцентується увага на захисті інтересів можливого спадкоємця чи іншої уповноваженої особи. При цьому ніяких прав на майно чи спадщину ненароджений мати не може. Захист його інтересів відбувається шляхом охорони можливої частки, що належатиме йому за умови його народження[10, c. 111].

Якщо ж дитина народиться мертвою, то вона не буде вважатися спадкоємцем. Жоден громадянин упродовж свого життя не може бути позбавлений цивільної правоздатності, але може бути обмежений у ній. Цивільне законодавство України встановлює, що фізична особа може мати: особисті немайнові права; майно на праві власності; право користування житловими приміщеннями; право на підприємництво;право заповідати та успадковувати майно; бути стороною в договорі.

Як бачимо, зміст цивільної правоздатності визначається законом, але перелік цих прав не є вичерпним. Фізична особа вправі самостійно змінити своє ім'я, якщо воно їй не подобається, при досягненні 16 років. Але зміна фізичною особою імені не впливає на її цивільні права та обов'язки і не є підставою для їх припинення або зміни.

У цьому разі фізична особа зобов'язана сповістити про таку зміну своїх боржників та кредиторів. Допускаються два види обмеження цивільної правоздатності - добровільний і примусовий. Одним із прикладів добровільного обмеження цивільної правоздатності можна визнати випадок, коли особа, яка стала ченцем, добровільно відмовляється від деяких цивільних прав. Примусове обмеження цивільної правоздатності допустиме лише тоді, коли воно передбачене законом (обмеження волі, виправні роботи, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, адміністративний нагляд, позбавлення права керувати транспортним засобом тощо). Такі обмеження є реакцією держави на протиправну поведінку особи або заходом профілактики та лікування небезпечних захворювань[14, c. 129].

Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Обсяг цивільної дієздатності виникає не одразу після народження, а поступово, в міру досягнення певного віку, і залежить від психічного здоров'я фізичної особи. Цивільний кодекс України встановлює обсяг цивільної дієздатності, який може бути обмежений виключно у випадках і в порядку, встановлених законом. Виходячи з цього, розглядають такі види цивільної дієздатності: повну дієздатність; неповну дієздатність; часткову дієздатність; обмежену дієздатність; визнання особи недієздатною.

За Цивільним кодексом України повна дієздатність настає з досягненням повноліття - вісімнадцятирічного віку. При народженні дитини неповнолітньою жінкою також настає її повна цивільна дієздатність. Чинним законодавством передбачається можливість надання повної цивільної дієздатності також особі, якій виповнилося 16 років і яка працює за трудовим договором або бажає займатися підприємницькою діяльністю, а також особі, яка записана матір'ю, батьком дитини до досягнення нею (ним) повноліття[2].

Неповну дієздатність мають фізичні особи у віці від 14 до 18 років (неповнолітні). Вони мають право самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами. Вони також самостійно здійснюють права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом, укладають правочини за згодою своїх батьків усиновлювачів) або піклувальників.

Неповнолітній сам несе відповідальність за невиконання договору, укладеного зі згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника. Якщо у неповнолітнього немає майна, достатнього для відшкодування збитків, додатково (субсидіарно) відповідають батьки, або піклувальники. За шкоду, заподіяну іншій особі, неповнолітня особа несе відповідальність на загальних підставах[11, c. 87].

Часткова дієздатність характерна для осіб віком до 14 років (малолітні), які виступають як самостійні суб'єкти цивільних відносин і мають право: самостійно вчиняти дрібні побутові правочини (правочин вважається дрібним побутовим, якщо задовольняє побутові потреби особи відповідно до її фізичного, духовного чи соціального розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість); здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.

Правочин, який вчинено малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, може бути згодом схвалений її батьками або одним із них, з ким вона проживає, або опікуном. Правочин вважається схваленим, якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні. У разі відсутності схвалення правочину він є нікчемним. Діти не несуть відповідальності за завдану ними шкоду[19, c. 213].

Обмежена дієздатність може бути визначена судом особі, яка страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

Фізична особа може бути визнана недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, а відтак над нею встановлюється опіка, що призводить до втрати можливості укладення правочинів. Односторонні правочини (наприклад, заповіт, видача довіреності укладені до визнання особи недієздатною, втрачають чинність. У разі одужання чи значного покращання здоров'я особи, яку визнано недієздатною, суд поновлює її в дієздатності.

2.2 Обмеження дієздатності фізичної особи та визнання її недієздатною

До обмеження дієздатності фізичної особи можуть призвести дві підстави: 1) якщо вона страждає на психічний розлад, який суттєво впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними; 2) якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище (ч.ч. 1,2 ст. 36 ЦК)[2].

Порядок обмеження дієздатності здійснюється у судовому порядку і є можливим лише щодо повнолітніх осіб. Цивільна дієздатність останніх вважається обмеженою з моменту набрання законної сили рішенням суду про це. Правові наслідки обмеження у дієздатності: над обмеженою у дієздатності фізичною особою встановлюється піклування, вона самостійно може вчиняти лише дрібні побутові правочини; якщо вчинення правочинів щодо розпорядження майном виходять за межі дрібних побутових, то це можливим лише за згодою піклувальника; одержання та розпорядження заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів здійснюється піклувальником; особа самостійно несе відповідальність за порушення нею договору, укладеного за згодою піклувальника, і за шкоду, завдану нею іншій особі[9, c. 91].

Порядок обмеження цивільної дієздатності фізичної особи визначається Цивільно-процесуального кодексу. У рішенні суду про обмеження у дієздатності не зазначається строк такого обмеження. У разі одужання фізичної особи, цивільна дієздатність котрої була обмежена, або такого поліпшення її психічного стану, який відновив у повному обсязі її здатність усвідомлювати значення своїх дій, та (або) у разі припинення фізичною особою зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, суд поновлює її цивільну дієздатність (ст. 38 ЦК)[2].

Підставою визнання фізичної особи недієздатною - хронічний, стійкий психічний розлад, нездатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ст. 39 ЦК). Позбавити дієздатності можна і малолітню особу, бо вона має часткову дієздатність, і неповнолітню особу, яка має неповну цивільну дієздатність[2].

Якщо внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу вони не здатні усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Це можливо і щодо фізичної особи, яка до цього вже була обмежена у дієздатності внаслідок психічного розладу, котрий суттєво впливав на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними за умови, що її психічний стан значно погіршився, а психічний розлад набув характеру стійкого, хронічного.

Суддя у порядку підготовки справи до розгляду за наявності достатніх даних про психічну хворобу фізичної особи призначає для визначення її психічного стану судово-психіатричну експертизу (ст. 258 ЦПК). Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду про це. Якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів щодо психічного стану, особи може визначити у своєму рішенні день, з якого вона визнається недієздатною [16, c. 210].

Правові наслідки визнання фізичної особи недієздатною: над недієздатною фізичною особою встановлюється опіка; вона позбавляється права на вчинення будь-якого правочину; правочини від імені недієздатної фізичної особи й у її інтересах вчиняє опікун, який одночасно несе відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою.

У рішенні суду не зазначається, на який час фізична особа визнається недієздатною, бо згодом, під впливом певних обставин (лікування тощо) стан психічного здоров'я такої особи може покращитися. Якщо буде встановлено, що внаслідок видужання або значного поліпшення її психічного стану у фізичної особи поновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій і (або) керувати ними, суд поновлює цивільну дієздатність фізичної особи, яка була визнана недієздатною, і припиняє опіку. Це можливо за позовом опікуна чи органу опіки та піклування.

2.3 Процедура та наслідки визнання фізичної особи безвісно відсутньою; оголошення її померлою

З місцем проживання тісно пов'язані такі інститути цивільного права як визнання фізичної особи безвісно відсутньою та оголошення її померлою. Ці інститути вносять визначеність в цивільні, сімейні та інші правові відносини. Суб'єктом таких відносин є фізична особа, про місцезнаходження якої іншим суб'єктам правових відносин протягом тривалого часу нічого не відомо. Ця невідомість є об'єктивною перешкодою в реалізації іншими учасниками правовідносин своїх суб'єктивних прав або виконання юридичних обов'язків.

Щоб усунути юридичну невизначеність, яка спричинена тривалою відсутністю фізичної особи, закон передбачає створення особливого юридичного статусу для такої особи - визнання її в судовому порядку безвісно відсутньою. Безвісна відсутність - засвідчений у судовому порядку факт довготривалої відсутності фізичної особи в місці свого проживання, якщо не вдалося встановити місце її перебування[12, c. 162].