КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Юридичний факультет

Кафедра історії держави і права

РЕФЕРАТ

З дисципліни «Історія українського права»

На тему: «Судова реформа 1760-1763 рр.»

Виконав: студент 3-ьої групи 1-го курсу

юридичного факультету

Запоточний Олександр Анатолійович

Викладач: Карпічков Віталій Олександрович

Київ - 2015

Вступ

Після Хмельниччини стару польсько-литовську систему судочинства, засновану після реформи 1564-1566 рр., на землях Української гетьманської держави було скасовано - гродські , земські і підкоморські суди канули в лету. Вже до 1650 року була фактично сформована нова система.

Її нижчою інстанцією були сільські суди, де отаман самотужки судив козаків, а війт (із 2 3-ма помічниками) посполитих; у містах залежно від їхньої категорії діяли магістратські або ратушні суди. Далі сотенний суд (у складі сотника, городового отамана, писаря, хорунжого, війта та бурмистра). Ще вище полковий суд у складі полковника, полкового судді, судового писаря. При розгляді кримінальних справ обов'язковою була присутність всієї старшини полку). Верховна судова влада належала Генеральному військовому суду, Генеральній військовій канцелярії, та власне гетьману. Генеральна військова рада також в особливих випадках мала повноваження суду.

Проблемою цієї системи було те, що на місцях вона значно залежала від адміністрації. Це породжувало зловживання та корупцію. Ускладнювало ситуацію і постійне втручання Генерального військового суду та Генеральної військової канцелярії, що дублюючи функції місцевих судів, явно не полегшували їх роботу. Особливий безлад відбувався в полковій канцелярії, яка мала поділити всі справи, що надходила між трьома судами, часто допускалися помилки, Генеральна військова канцелярія була завалена скаргами. Наступною проблемою була потреба вищих станів українського суспільства у запровадженні спеціальних станових судів, на зразок колишніх земських, особливо це прагнення посилилось у XVIII ст., коли з аморфної маси представників української шляхти, старшини, бунчукових та значкових товаришів поступово викристалізовується стан, як його називав, Грушевський «українського нобілітету».

В Березневих статтях 1654 року гарантувалася повна незалежність УГД від царського уряду у сфері судочинства. Проте з наступом московського самоджержавництва на українську державність втручання царських урядовців у судову систему Гетьманщини ставало дедалі системнішим. Після смерті Івана Скоропадського, незважаючи на запеклий опір наказного гетьмана Полуботка, апеляційні повноваження перетягла на себе Перша Малоросійська колегія. За гетьманства Данила Апостола наступ російського судочинства було призупинено, проте після смерті Д.Апостола (1734), у так званий період Правління гетьманського уряду, коли вищою апеляційною установою була не лише «Канцелярія Правління гетьманського уряду», а й Сенат Російської імперії. До полкових судів приставляються російські чиновники. В умовах наступу на автономію Гетьманщини знаходить ідея поширення російської судово-процесуальної та правової системи. Станом на середину 1740-х рр. за відсутності гетьмана перспективи української системи судочинства, як і перспективи української державності загалом були доволі туманними.

Судова реформа 1760-1763 рр.

Після вступу на посаду гетьмана брата фаворита цариці Єлизавети Петрівни, Кирила Розумовського, який відбувся 1750 року намітились значні зміни у судовій системі. Гетьман, як надзвичайно освічена людина, активно брався за реформування в усіх сферах, які намагався вирішувати з позицій ідей Просвітництва.

Першим кроком на шляху до реформування судової системи УГД гетьманський указ від 7 жовтня 1751 р. Гетьман наказав, щоб Генеральний військовий суд розглядав лише тяжби щодо “персон” старшини, передусім “о бране”, “бою”, прообразу честі. Тому в решті приватно-правових справ всі вони підлягали юрисдикції полкових судів. Усі спори і позови до генеральної старшини у цих питаннях спочатку розглядали ці суди, для чого вони мали сюди без затримки викликатися. Полковників, а у випадку їхньої відсутнос- ті полкову старшину, зобов'язали оголошувати про це у полках, щоб відповідачі не могли пиняти на своє незнання. Проте, за невеликою кількістю осіб, передусім генеральною старшиною і полковниками, збереглися деякіпривілеї. Зокрема, скарги на них можна було подавати виключно до ГВС, у Глухів, при тому що далеко не кожен посполитий мав час і гроші покидати господарство івирушати в таку далеку дорогу. Це положення засвідчило непослідовність та половинчастість змін.

Власне судова реформа почалася 17 листопада 1760 р. Виданням гетьманського універсалу про реорганізацію ГВС . Значна частина завдань покладалась на Генеральну військову канцелярію (ГВК), вона ж займала керівну роль у процесі реформування. Указ передбачав створення «вищої колегії ГВС» у складі 2 генеральних суддів та 10 виборних делегатів від кожного). До виборів цих представників допускалися всі землевласники та держслужбовцями, обраними могли стати представники полкової старшини, бунчукові товариші та сотники, що проживали на території полку. Ця колегія головувала на засіданнях суду, саме від її рішення залежав вирок чи постанова. Делегати обиралися строком на 1рік. Перші вибори відбулись до 10 грудня 1760 року. Наступним кроком було введення 10 січня 1761 року обов?язкової присяги для членів ГВС, а згодом усіх суддів. 5 лютого 1761 р. К. Розумовський звернувся з ордером до ГВС з приводу розгляду апеляцій на рішення ГВК. Суд гетьмана ставав касаційною інстанцією щодо рішень ГВС, а отже було законодавчо закріплено становище суду гетьмана , як найвищої судової інстанції. Для розгляду касаційних скарг колегія ГВС зобов'язувалася подавати гетьману відомості щодо змісту справи та короткі викладки резолютативної частини судового декрету. До реформи у ГВС було 4 асесори при двох суддях, натомість по ній 10 депутатів від полків виконували у ньому асесорські функції. Виборність генеральних суддів Радою старшин зумовила перехід від призначення асесорів гетьманом до їхньої виборності полковими зборами. Ці збори мали відбутися до 10 серпня, щоб з 1 вересня 1761 р. суд розпочав роботу. Фактично до участі у виборах до- пустили лише старшину. Кожний з обраних до ГВС депутатів під час слухання справ, що надходили з його полку, а також щодо нього особисто, усувалися на час розгляду справи від членства у суді. Подібне правило стосувалося і тих членів Колегії, які брали участь у розгляді справ за нижчою інстанцією, якщо потім така справа вирішувалася як апеляційна у ГВС. Саме рішення виносилося шляхом голосування, коли голоси (“воти”) подавалися по черзі від молодших суддів до старших. У разі незгоди окремих членів з рішенням більшості колегії вони могли письмово зафіксувати свою особисту думку. Рішення ГВС затверджував гетьман, ГВК до лютого 1763 р. була апеляційною інстанцією. Черговість розгляду справ встановлювалася від- повідно до порядку їх надходження, для чого існував реєстр справ. Судові рішення мали ґрунтуватися на зібраному матеріалі, що надавався в суді. Необґрунтовані припущення заборонялися. Нормативними джерелами для судових рішень визначалися імператорські укази, гетьманські універсали та ордери як джерела українського права. Внаслідок реформування ГВС набув розширеного складу та нової структури. Він складався з двох департаментів цивільного та кримінального. До кримінального надходили справи про злочини неповнолітніх, посадові злочини, що попередньо розглядалися городничими. Особливе місце займали справи, пов'язані з позбавленням прав, розгляд яких був обов'язковим навіть у тих випадках, коли підсудні були вже виправдані нижчими судами. Цивільний департамент розглядав відповідні справи за “записками” генеральної старшини, державного допоміжного банку про застави. Було взято курс на розмежування повноважень органів державного управління та місцевого самоврядування, з одного боку, та судових з другого. 25 травня 1761 р. К. Розумовський писав Сенату, що полковники мають займатися військовими справами, і хоча вони зараз втручаються у судові справи, це не є правильним і це слід було виправити.

25 грудня 1761 р. померла імператриця Єлизавета Петрівна . Реформістська діяльність гетьмана була схвально оцінена новим імператором Петром ІІІ. Були проведені зміни у середовищі генеральної старшини. У відставку К. Розумовський відправив і генерального писаря Андрія Безбородька, зробивши його генеральним суддею. На місце другого генерального судді було призначено Олександра Дублянського. Імператорським указом 30 липня 1762 р. встановлювалися нові строки попередження про апеляцію -- 3-7 днів, для подання скарги у вищий суд -- 3-10 днів. Строк для апеляційної скарги (один рік для тих, хто проживає в країні, два роки для тих, хто перебуває за її межами) встановлювався після оголошення “решительного определения”. Коли минали встановлені строки, апеляційна скарга не приймалася. Якщо ж це траплялося з поважних причин, раво на апеляцію могло бути відновлене на загальних підставах.

29 грудня гетьман спеціальним ордером наказав ГВС подати йому відомості про справи, вирішені з 10 вересня до 24 грудня. Це негайно виконали. Сюди потрапили справи про колодників, справи між козаками за ґрунти, ліс, луки, а також спадщину. Чимало справ надійшло з полків, їх вирішення ґрунтувалося на результатах полкового розслідування і їх у попередній реєстр не внесли (резолюції у них наклали зверху попередніх рішень, а не на окремих листах), тому з них склали окремий перелік для доповіді гетьману. Однак, після приходу до влади Катерини ІІ, становище Гетьманату та його репрезентанта погіршилося. 3 грудня 1762 р. імператриця наказала генерал-прокурору А. Глєбову перевести створену для розгляду скарг на гетьмана комісію з Санкт-Петербурга в Москву. Ці тривожні симптоми не могли залишитися не поміченими, навіть зважаючи на періодичні щедрі дарунки “благодійниці”.