Вступ

Характерною рисою сучасного суспільства є розвиток широкого кола господарських відносин, що регулюються нормами права та передбачають взаємну юридичну й економічну відповідальність суб'єктів цих відносин.

Як показує статистика, кількість розглядуваних господарськими судами справ зростає з кожним роком. Одним з центральних інститутів господарського судочинства є інститут доказування, зміст якого істотно впливає на виконання господарськими судами основної функції - захисту прав суб'єктів господарювання.

Актуальність теми. В умовах гласності і змагальності господарського процесу значимість доказового права важко переоцінити. Пов'язані з процесом доказування питання збирання, надання і дослідження доказів є найбільш важливими, оскільки безпосередньо процес доказування визначає результат судового розгляду суперечки. Доказування у господарському судочинстві - важлива тема і для теоретиків-правознавців, і для практичних працівників галузі права. Разом з тим, як свідчить аналіз практики, залишається чимало питань, які вимагають подальшої доробки, оскільки вони негативно впливають на своєчасний і якісний розгляд справ.

Незважаючи на ґрунтовні дослідження, проблеми доказового права в господарському процесі не тільки не втратили своєї актуальності, а ще більше загострилися.

Метою і завданням дослідження є вивчення доказового права, зокрема таких категорій як належність доказів та допустимість засобів доказування в господарському судочинстві України.

Відповідно до поставленої мети були визначені такі завдання:

- визначити поняття судових доказів та їх місце в процесі розгляду господарських спорів;

- дослідити поняття, сутність та предмет доказування;

- розглянути докази як інструмент судового доказування в господарському судочинстві;

- дослідити поняття і значення належності судових доказів;

- охарактеризувати особливості змісту допустимості доказів як умови процесу доказування;

- розглянути особливості доказування у господарському процесі.

Об'єктом дослідження є особливості доказування в господарському судочинстві.

Предмет дослідження становлять поняття належності і допустимості доказів як умови процесу доказування.

Методами дослідження є загальнонаукові та спеціальні методи, зокрема: діалектичний, логічний, системний та метод аналізу. Основні положення та висновки, подані в роботі, ґрунтуються на аналізі чинного господарсько-процесуального законодавства України.

Практичне значення даної курсової роботи полягає в тому, що теоретичне вивчення та осмислення поняття особливостей доказів та доказування у господарському процесі буде сприяти подальшому вдосконаленню сучасного господарського судочинства в Україні.

Розділ 1. Судові докази і засоби доказування в юридичній теорії та судочинстві

1.1 Поняття судових доказів та їх місце в процесі розгляду господарських спорів

Згідно з ст. 32 Господарського процесуального кодексу України (далі ГПК) доказами в справі є фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, що мають значення для правильного вирішення господарської суперечки.

Суд в процесі вирішення справи повинен встановлювати факти, що належать до правопорушення, з приводу якого порушено господарську справу. Для вирішення справи необхідно пересвідчитися, що одна з сторін не виконала або неналежно виконала зобов'язання. Досягнути цього суд може тільки за допомогою доказів.

Суддя пізнає подію, що здійснилася в минулому. Тому знання цієї події в основному може бути набуте за допомогою інформації, яку несуть про неї докази. Тобто докази стають проміжною ланкою між свідомістю судді і пізнаваним порушенням: доказування є взагалі опосередковане пізнання.

У працях із теорії доказів існує кілька різноманітних концепцій щодо цього питання.

Так, Ю. Гамбаров розрізняв доказ як встановлення істини, тобто відповідність між твердженням і дійсністю (доказ у широкому змісті), і те, що слугує для переконання судді у істинності тверджень сторін на суді (доказ у вузькому юридичному розумінні). Він розглядав доказ з трьох боків: як засіб переконання, як підстава переконання і як процес доказування[8. с. 110].

Існує концепція яка ототожнює докази з фактами об'єктивної реальності (подіями, явищами, діями минулого, з яких складалося досліджуване діяння). Тобто доказами визнаються не відомості про факти (фактичні дані), а самі факти реальної дійсності. Але внаслідок цього основні питання процесу судового доказування, що складають його специфіку (що саме служить доказом існування факту, яким чином збирати, перевіряти й оцінювати докази, як досягнути достовірного знання) залишаються за межами теорії доказів, тому не можна визнати зазначену позицію правильною.

Деякі автори розглядають судові докази тільки як відомі факти, за допомогою яких можливе встановлення невідомих фактів. При цьому джерела фактичних даних називаються «засобами доказування» і не включаються в поняття доказу. Але ця точка зору будується на відриві фактичних даних від їх джерел і виключення останніх із поняття доказу, а на місце відомостей про факти (фактичні дані) ставляться самі факти об'єктивної дійсності.

Завдяки ототожненню термінів «доказ» і «фактичні дані» з'явилася концепція подвійного характеру поняття доказу: як факт об'єктивної реальності та джерело відомостей про цей факт. Джерело і фактичні дані, взяті нарізно один від одного, не утворюють доказу. Так, фактичні дані, що отримані або досліджені з порушенням установленого законом порядку, не визнаються судовими доказами. Тому саме концепція подвійного доказу здається правильною.

Таким чином, докази -- це не будь-які фактичні дані, а відомості (інформація про факти), отримані в установленому законодавством порядку.

Таким чином неважко зрозуміти, що самі фактичні дані без їхнього джерела не можуть бути доказами. Тобто, сам факт зіпсованої продукції стане доказом лише в тому випадку, якщо він знайде відображення і закріплення в таких джерелах, як пояснення відповідних осіб, акт експертизи, речовий доказ. Тому фактичні дані як докази не можна розглядати окремо, відриваючись від джерел, що свідчать про них М.К. Треушніков, розглядаючи докази як поняття, які містять в собі два тісно зв'язаних елементи: фактичні дані як зміст доказів і способи доказування як процесуальна форма [8, с. 113].

Приблизно в такому плані вирішується це питання і в нашому чинному законодавстві. У ст. 32 ГПК йдеться, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін.

Ці дані встановлюються письмовими і речовими доказами, висновками судових експертів, поясненнями представників сторін та інших осіб, що беруть участь в процесі [10, с. 16].

Отже, враховуючи особливості та специфіку судових доказів можна визначити такі їх ознаки:

основною ознакою судового доказу є те, що судові докази являють собою фактичні дані;

істотною ознакою є те, що ними визнаються не будь-які фактичні дані, а лише ті, за допомогою яких встановлюються обставини, що мають значення для правильного вирішення справи;

істотною ознакою судових доказів є те, що за допомогою них встановлюються або спростовуються факти лише в передбаченому законом порядку.

Такий порядок встановлений господарським процесуальним законодавством [35, с. 95].

Докази як джерела фактичних даних за своїм змістом та характером форми закон (ст. 32 ГПК) поділяє на кілька груп:

письмові докази;

речові докази;

висновок експертизи;

пояснення представників сторін (а також, звичайно, третіх осіб із самостійною вимогою і без такого);

5) пояснення посадових осіб та інших працівників підприємств, установ і організацій, що не тільки беруть участь у справі.

У господарському процесі найпоширенішими і переконливими доказами найчастіше виступають письмові. Пояснюється це тим, що по-перше господарські взаємовідносини, зазвичай, оформляються договорами, угодами, тощо. По-друге, письмові докази є достовірними і стабільними, вони можуть змінюватися, як це нерідко може бути з поясненнями представників сторін та інших осіб [12, с. 84].

Письмові докази можуть бути дуже різноманітними: рішення, розпорядження, договори, листування, акти тощо. Єдиним, що об'єднує їх всіх, і те, що вони своїм змістом свідчить про доказуваних обставин, які мають значення до розв'язання спора.

Важливу роль доведенні грають і речові докази. До них відносяться найрізноманітніші речі, предмети, котрі своїми специфічними особливостями засвідчують обставин, які мають значення для вирішення спору. Слід пам'ятати, що речовими доказами можуть і документи.

Якщо для вирішення спору суд повинен правильно оцінити обставини по складним питанням техніки, технології, науки, мистецтва, літератури то він може призначити експертизу. Експертиза може доручатися як відповідним компетентним організаціям, і конкретним фахівцям. Експертиза проводиться відповідно до норм Господарського процесуального кодексу та закону «Про судову експертизу».

Доказами є також пояснення представників сторін, третіх осіб, які дають у процесі розгляду справи. Хоча сторони, і треті особи є зацікавленими у результаті справи, проте ігнорувати їх пояснення не можна, але оцінювати слід більш критично порівняно і з урахуванням інших доказів.

Вкрай рідко, проте доказами іноді є пояснення службових осіб та інших працівників як самих сторін, так і інших сторонніх організацій.

Теоретично й у практиці докази прийнято розмежовувати і з іншим ознаками. Так, розрізняють прямі й непрямі докази. Прямими є такі, котрі безпосередньо (прямо) свідчить про доказуваний факт, обставину.

Звісно, практично віддається перевагу прямим доказам, але і непрямі не вважається другорядними.

Прийнято також ділити докази на первинні і похідні. Що стосується документів, то в першому випадку - це оригінали, тоді як у другому випадку - копії, виписки із документів. Пояснення посадових осіб та інших працівників також можуть бути первинними і похідними залежно від того, як ці особи сприймали відповідні факти. Якщо безпосередньо, то первинні, якщо через посередництво інших (за словами когось), то похідні.

Звісно, первинні докази цінніші від похідних, оскільки у них менш можливі помилки, неясності.

Деякі автори ділять докази на особисті та предметні в залежність від того, хто є джерелом відповідних відомостей. Якщо фізична особа (позивач, відповідач, третя особа, свідок, експерт), це особистий доказ. Якщо ж джерелом фактичних даних слугує річ, предмет, то предметне.

Великого практичне значення в цьому випадку розмежування не має, оскільки неважливо, від когось чи то з чого виходять відомості про фактах, що цікавить суд, головне достовірність, переконливість, зв'язок з обставинами, що встановлюються.

Докази в господарському процесі можна поділити також на такі два види:

- матеріальні - тобто такі докази, які стосуються безпосередньо суті спору. Ними можуть бути різноманітні договори, акти, протоколи, розрахункові документи тощо, тобто всі ті документи, які підтверджують наявність чи відсутність обставин, на які посилаються сторони як на підставу своїх вимог і заперечень;