Згідно зі ст. 34 ГПК господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Належність доказів залежить від правильного визначення предмета доказування[2, с. 23]. Належність доказів -- це властивість, пов'язана зі змістом судових доказів. Докази, які підтверджують або спростовують існування обставин предмета доказування, є належними. Вимоги щодо належності доказів полягають у тому, що суд повинен приймати лише ті докази, які можуть підтвердити або спростувати юридичні факти, що мають відношення до даної справи. Це правило дозволяє суду позбутися зайвих доказів, не захаращувати справу, зосередитися на тих доказах, які мають суттєве значення для вирішення спору. Належність доказів -правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами (фактами), які повинні бути встановлені як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій [3. с. 395].

Належність доказів означає, що суду слід представляти тільки ті докази, які входять до предмету доказування, до обставин, що мають значення для вирішення спору. Цим самим досягає як економічність і динамічність процесу. Не можна розраховувати на те, що чим більше пред'явиш доказів, тим позиція твоя буде переконливішим. Справа не в кількості представлених матеріалів, а в достовірності, переконливості їх. Приймаючи позовну заяву, і побачивши, що до неї включені матеріали, що не мають відношення до суті спору, суддя має право повернути його для дооформления. Хоча ст. 63 ГПК в даний час цього не передбачає, але такі дії судді узгоджуються із ст. 34 ГПК.

Належність доказів - властивість, пов'язана зі змістом судових доказів. Ця вимога звернена до господарського суду, який зобов'язаний відібрати тільки докази, що володіють властивістю належності, виключивши з процесу доказування докази, які не мають значення для справи, наявність яких ускладнює процес доказування, встановлення дійсних обставин справи, затягує процес розгляду справи.

Належними фактами по справі виступають:

юридичні факти, тобто події, дії, з якими пов'язані виникнення, існування, зміна або припинення прав і обов'язків. Правове питання не можна вирішити без з'ясування обставин, які містять юридичний склад господарського спору, який розглядається;

факти, що є причинами порушення законодавства й недоліків у діяльності підприємств, установ, організацій.

У юридичній літературі розповсюдженою є думка про те, що вирішення питання про належність доказів передбачає дослідження двох моментів. По-перше, необхідно визначити, чи входить факт, для встановлення якого залучається даний доказ до складу предмету доказування або до числа інших фактів, необхідних для правильного вирішення справи. По-друге, чи здатний доказ із урахуванням його змісту цей факт встановлювати. Тобто чи є зв'язок між доказом і фактом, який підлягає встановленню.

Як свідчить практика, найбільш розповсюджений недолік судових рішень стосується необґрунтованості кінцевих висновків суду. Цей недолік стосується не з'ясування всіх фактів, які мають значення для правильного вирішення спору, що і призводить до відміни рішень вищестоящими судами.

Належними є надані докази, які здатні підтвердити чи спростувати:

1). факти предмету доказування;

2). доказові факти;

3). факти, що дають підстави для винесення окремої ухвали по справі, які є супутніми фактам предмету доказування і доказовим фактам;

4). факти, які впливають на зупинення, припинення справи та залишення заяви без розгляду.

Норми матеріального й процесуального права не містять рекомендацій, які стосуються належності доказів за конкретними справами. Закон не в змозі передбачити, у якій формі і в якому місці залишить відбитки, відомості про себе той чи інший факт, що має юридичне значення. Тому за допомогою норм матеріального права, які регулюють спірне правовідношення, суд встановлює коло юридичних фактів, що відносяться до справи, тобто предмет доказування по справі [28, с. 66].

Таким чином, належність доказів визначається наявністю зв'язку між змістом фактичних даних, відомостей про факти й самими фактами, які підлягають встановленню і мають значення для правильного вирішення справи.

Належність доказів -- правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами (фактами), які повинні бути встановлені як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.

Додержання правил про належність доказів сприяє підвищенню рівня судового розгляду, його раціональності та прискоренню. Суддя має право усувати із судового розгляду все те, що не має суттєвого значення для справи.

Якщо належність характеризує об'єктивний зв'язок доказів з фактами (обставинами), які треба встановити, то допустимість доказів зв'язана з їх процесуальною формою, тобто засобами доказування.

Належність доказів не слід плутати з їх допустимістю. Якщо в першому випадку мова йде про кількісні показники, то в другому, можна сказати, ми маємо справу з якісними характеристиками доказів. Оскільки, за деякими видами спорів закон передбачає подання тільки певних доказів. Якщо належність характеризує об'єктивний зв'язок доказів з фактами (обставинами), які треба встановити, то допустимість доказів зв'язана з їх процесуальною формою, тобто засобами доказування.

Допустимість доказів - це встановлена законодавством вимога, яка обмежує застосування конкретних засобів доказування, або вимога, яка передбачає обов'язок застосування конкретних засобів доказування при встановленні визначених фактичних обставин справи при здійсненні доказування в процесі розгляду певної справи у порядку господарського судочинства [35, с. 97]. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ст. 34 ГПК).

Допустимість доказів означає, що суд обмежений нормами права при виборі засобів доказування. Правило допустимості доказів, на відміну від правила належності, застосовується тільки в тих випадках, коли законодавством встановлені певні вимоги щодо оформлення правовідносин або тих чи інших дій. Допустимість доказів носить загальний і спеціальний характер. Загальне правило допустимості полягає в тому, що в процесі доказування можуть використовуватись тільки засоби доказування, які передбачені законом. Спеціальні вимоги встановлені законом щодо необхідності застосування певних доказів або заборони посилання на який-небудь доказ. Застосування правила допустимості доказів носить для господарського суду обов'язковий характер, тому що його порушення може призвести до прийняття незаконного та необґрунтованого рішення.

Суд обґрунтовує своє рішення лише тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Допустимість доказів можливо розглядати як сукупність правил доказування; це встановлена законодавством вимога, яка обмежує використання конкретних засобів доказування, чи вимога, що вказує на обов'язкове використання конкретних засобів доказування при встановленні певних фактичних обставин справи в процесі доказування при розгляді окремого різновиду справ у порядку господарського судочинства [36, с. 65].

Подані докази не можуть бути відхилені судом з тих мотивів, що вони не передбачені процесуальним законом.

2.4 Достовірність і достатність як важливі якісні характеристики доказів

Достовірність означає, що відомості, які вона надає, відповідають дійсності. Достовірний доказ повинен бути отриманий з надійного джерела інформації та якісного процесу формування доказу. Достовірність визначають при порівнянні кількох доказів, при оцінці всієї сукупності доказів по справі. Достовірність - це якість доказів, яка характеризується точністю, правильністю відображення обставин, які входять в предмет доказування. Сила доказів теж важлива - це якість доказів, яка в основному визначається при вирішенні справи, це якість сукупності доказів, необхідних для вирішення справи.

Достовірність - якісна характеристика, що повинна бути властива кожному конкретному доказу для отримання ним можливості бути використаним у процесі господарського судочинства.

Сумніви у достовірності доказів можуть виникнути за наявності низки обставин. Перші з яких пов'язані з джерелом доказової інформації. На якість сприйняття джерелом інформації може вплинути низка чинників. Наприклад, спроможність до адекватного сприйняття інформації вочевидь пов'язана з набутими професійними навичками. На достовірність доказів можуть впливати дефекти джерела доказової інформації, або існування двох чи більше доказів з протилежним змістом. У такому випадку достовірність одного і недостовірність іншого доказу встановлюються шляхом їх порівняння з іншими доказами, що є в справі, чи шляхом витребування додаткових доказів, здатних вирішити протиріччя.

Достатність доказів - поняття, що належить до заключного етапу судового доказування; це важливіша якісна характеристика доказів, що визначає їх сукупність як таку, на підставі якої можливо прийняти істинне й об'єктивне рішення по справі. Мета визначення достатності доказів - відповідно до якісних характеристик зробити відбір доказів, на основі яких можна зробити істинний висновок про наявність чи відсутність фактів, що необхідно підтвердити чи спростувати. Визначити достатність доказів означає визнати встановленим ту чи іншу обставину, що має значення для справи.

Достатність доказів визначається як наявність у справі такої сукупності зібраних доказів, яка викликає у суб'єкта доказування внутрішню переконаність у достовірному з'ясуванні наявності або відсутності обставин предмету доказування, необхідних для встановлення об'єктивної істини та прийняття правильного рішення у справі. Висновок достатність - підсумок дослідження та остаточної оцінки доказів.

Проте, перед судом поставлено завдання - відібрати не будь-які допустимі і достовірні докази, а в першу чергу, ті їх, які мають найбільше значення.

судовий доказ допустимість достовірність

Розділ 3. Особливості доказування в господарському процесі

3.1 Забезпечення процесу доказування джерелами доказової інформації (способи збирання, розподіл обов'язків по доказуванню)

Згідно зі ст. 33 ГПК України кожна сторона має довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Якщо подані сторонами докази є недостатніми, господарський суд за клопотанням сторін або прокурора може витребувати їх від підприємств, посадових осіб та організацій незалежно від їх участі у справі.

Судовими діями сторін та інших осіб. Що беруть участь у справі, є такі їх процесуальні дії, які вони вчиняють з метою переконати суд в необхідності захисту їх особистих прав. Досягнення цієї мети можливе лише за тих умов, якщо при розгляді справи буде досягнуте вірне знання про фактичні обставини даного спору. Лише у такому випадку суд буде мати можливість визначити належну норму матеріального права, яка регулює дані спірні відносини, та з'ясувати суб'єктивні права і обов'язки учасників цих відносин. Вірне знання про фактичні обставини судової справи - судове пізнання - досягається в процесі і в результаті певної процесуальної діяльності учасників судового процесу, яку в загальному вигляді можна вважати судовим доказуванням. Вона складається з двох груп процесуальних судових дій:

1) процесуальних судових дій сторін та інших осіб, які беруть участь у справі;

2) процесуальних дій суду.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень

Слід зазначити, що будь-який процес будується на аналізі доказів, наданих сторонами щодо конкретної справи в процесі доказування.