Всього на сайті:

Дисертацій, Курсових: 2875

Підручників з права онлайн: 41

НПК кодексів України онлайн: 16

Сутність та значення Гаазького права

Сторінки матеріалу:

Сутність та значення Гаазького права

1. Історичні передумови становлення Гаазького права

Генеза правової традиції регулювання щодо засобів і методів ведення війни відбувалася у загальному річищі еволюції суспільства та його ставлення до війни як суспільно-політичного явища (таблиця 1).

Таблиця 1. Поетапне вивчення особливостей процесу становлення, формування і розвитку правової традиції регулювання засобів і методів ведення війни [12]

Основні етапи

Коротка характеристика процесів виникнення правового регулювання збройних конфліктів

Висновок

1

2

3

Стародавній світ

На ранніх етапах розвитку людства збройні конфлікти становили один з елементів архаїчної культури. Це був етап примітивного синкретичного права війни, у якому правові, моральні, релігійні та військові відносини поєднувалися у єдине ціле. В окремих цивілізаціях військова справа регулювалася на засадах гуманності, а деякі збірки законів (закони Хаммурапі, Ману, едикти імператора Ашоки та ін.) включали правові настанови щодо гуманного ставлення до учасників війни. Застосовувалися правила про заборону використовувати певні види зброї, наприклад, стріли, що мають зубцюваті, отруйні або розжарені у вогні наконечники (Закони Ману). З розвитком науково-технічної думки розширювався перелік видів зброї, застосування яких заборонено. В античному полі регулювання війн підвалинами гуманного ставлення до суб'єктів збройних змагань були: римське право (природне право - «jus naturale», право народів «jus gentium») та римсько-елліністична філософія. Стародавні римляни стверджували, що війна ведеться зброєю, а не отрутою (агmis non veneno).

Адекватно соціальній природі й правовому змісту збройної боротьби у формі воєн та збройних конфліктів еволюціонували важелі їхньої регуляції, які мали тенденцію розвитку від синкретичних морально-правових норм гуманної поведінки (первісного права), правил традицій бойової моралі до моральних кодексів професійних воїнів, а далі - до юридичних документів внутрішньодержавного характеру.

Доба Середньовіччя

Зазначений період увійшов до історії людської цивілізації суперечливо: разом з виникненням християнської та ісламської релігійних концепцій гуманізації збройної боротьби відбулося освячення самого інституту війни. Релігійно-філософське регулювання збройних конфліктів ісламського та християнського світу не могло задовольнити сторони, тому в XI столітті були укладені перші правові угоди між халіфами та Візантією, а неписані домовленості стали перехідною фазою від моральних правил до правових норм. Із синтезу ідей лицарства, гуманної бойової моралі з першими міжнародними домовленостями виростала система міжнародного права війни. Дотримання усної угоди в міжнародних відносинах стало підґрунтям ефективності їхнього виконання. У цей період між собою конкурували чинне писане право зі звичаями. Епоха лицарства залишила у спадок елементи культури гуманності - недоторканість парламентерів, заборону окремих видів зброї, боротьбу до першої крові, що згодом трансформувалися у звичаєве право. Виконання кодексу лицаря забезпечувалося мораллю та вірою, а дієвість цих настанов як момент ефективності залежав лише від волі і культури військовиків (В. Дяченко).

Право війни не випадково увійшло до історії як перший самостійній відділ міжнародного права, який своїм предметом обрав регуляцію обумовлених збройним насильством відносин між державами. Такі військово-політичні та міжнародно-правові реалії актуалізували необхідність подальшого розвитку гуманітарного права на засадах сформованої історико-правової традиції, а далі - розробки цілісної правової концепції регулювання збройних конфліктів.

Епоха Відродження Новий час

Криза середньовічного світобачення, а також розвиток соціокультурних процесів пізнього Середньовіччя призвели до якісних зрушень у європейській культурі Розпочалося обґрунтування нової системи соціальних орієнтирів, серцевиною яких стала нова концепція держави. Тільки сильна та централізована держава, яка спиралася на потужну військову організацію, могла подолати внутрішню роз'єднаність суспільства в епоху, коли зароджувалися європейські нації. Тому ідеї державного абсолютизму знайшли найбільше відображення у правових теоріях Ренесансу. Кульмінацією епохи Відродження стало вчення Н. Макіавеллі, яке згодом отримало назву макіавеллізму. Найвищою метою політики, на думку Н. Макіавеллі, є велич, могутність та безпека держави, благо якої повинно стати головним законом суспільного життя. Ренесанс та філософія Ренесансу ознаменували собою пошук нових шляхів, нового способу, а також нового змісту правового регулювання збройних конфліктів. Врешті-решт цей пошук вилився у нову правову парадигму, яку автор визначає як правова традиція регулювання збройних конфліктів Нового часу. Зважаючи на суперечність між військовою необхідністю і гуманітарною традицією в Нові часи, зростає правова регламентація війни. Зокрема, до початку бойовищ сторони домовлялися про умови поводження з пораненими, полоненими, цивільним населенням, тобто двохсторонні угоди носили разовий характер і впливали на загальні правила війни в Європі. Проте військова необхідність у формі установки на здобуття беззаперечної перемоги брала верх над вимогами гуманності, тому поступово правилами гуманності почали нехтувати, поранених кидали напризволяще на полях бойовищ, не гребували навіть знищенням медичного та духовного персоналу.

Такі військово-політичні та міжнародно-правові реалії актуалізували необхідність подальшого розвитку гуманітарного права на засадах сформованої у попередню епоху історико-правової традиції, а далі - розробки цілісної правової концепції регулювання збройних конфліктів.

Друга половині XIX - початок XXІ століття

У ХVП-ХVПІ століттях гуманізація військової практики почала зростати: до початку бойових дій сторони домовлялися щодо умов поведінки з пораненими, полоненими, цивільним населенням, хоча конвенції носили разовий характер і не впливали на правила війни у Європі загалом. Кульмінацією юридичного позитивізму у становленні міжнародного права збройних конфліктів стало XIX ст., коли остаточно сформувалося право Женеви та Гааги.

В порівнянні зі звичаєвим правом і традиціями гуманної поведінки на війні перевага надавалася чітко зафіксованим текстам міжурядових угод, яких зобов'язані були дотримуватися військово-політичне керівництво держав і особовий склад армії.

Таким чином, вже в давнині, а потім і в середні віки майже в усіх цивілізаціях існували правила, які обмежували права воюючих щодо завдання збитків противнику. Закони, які забороняли напади на деякі об`єкти (наприклад, місця відправлення культу) та віроломні засоби ведення бою, зокрема такі, як використання отрути, можна знайти у персів, греків і римлян, а також в Індії, в країнах мусульманського світу, в стародавньому Китаї, в Африці і в християнських державах. В своєму сучасному вигляді право війни склалося, в цілому, під впливом християнського віровчення і рицарства, розвитку військової думки в ході воєн, які вели між собою європейські народи після появи в Європі сучасної державної системи. Воно знаходило своє втілення в указах, які видавалися державами своїм арміям. Ці укази передбачали дотримання правил поведінки військ по відношенню до противника. Крім того, командувачами армій укладалися двосторонні акти (картелі, капітуляції, перемир`я), для того щоб можна було потурбуватися про поранених та обмінятися військовополоненими.

Схожий характер таких угод призвів до появи звичаєвих норм права. Праці різних авторів в сфері міжнародного та державного права, зокрема Гроція і Ваттеля, внесли вагомий внесок у справу становлення звичаєвого права [7].

Але лише в ХІХ столітті, коли війни велися величезними державними арміями, що використовували нові і все більш руйнівні види зброї, коли на полі бою почала залишатися жахлива кількість кинутих поранених, виникло право війни, засноване на багатосторонніх конвенціях [1].

Отже, проведене дослідження процесу становлення, еволюції та подальшого розвитку правової традиції регулювання засобів і методів ведення війни у другій половині ХІХ - початку XXІ століття дозволяє констатувати як головну закономірність перехід від найпростіших синкретичних, традиційних, правових і моральних регуляторів перебігу війни до кульмінації юридичного позитивізму в зазначений період. Особливо важливими для воєначальників є норми, що регулюють використання засобів і методів ведення бойових дій, що містяться в Гаазьких конвенціях, тому що вони вводять систему обмежень, що дозволяють уникнути зайвих страждань і руйнувань.

війна міжнародний гуманітарний

2. Право Гааги: поняття, джерела, зміст, значення та місце в системі міжнародного гуманітарного права

Міжнародне гуманітарне право є однією з найстарших і найбільш розроблених галузей сучасного міжнародного права. Під міжнародним гуманітарним правом розуміється цільна система юридичних принципів і норм, застосовуваних як у міжнародних, так і в не міжнародних збройних конфліктах, що установлюють взаємні права й обов'язки суб'єктів міжнародного права по забороні або обмеженню застосування визначених засобів і методів ведення збройної боротьби, забезпеченню захисту жертв конфлікту в ході цієї боротьби і визначальну відповідальність за порушення цих принципів і норм [8].

Об'єктом даної галузі міжнародного права є суспільні відносини, що складаються між воюючими сторонами в ході ведення збройної боротьби.

Суб'єктами міжнародного гуманітарного права є суверенні держави, що борються за свою волю і незалежність, народи і нації, деякі міжнародні міжурядові організації.

На відміну від інших галузей міжнародного публічного права, основою яких є прагнення дозволяти потенційні конфлікти без застосування силових засобів, міжнародне гуманітарне право спрямоване на те, щоб підкорити ситуацію існуючого насильства дії визначених норм, погоджених державами між собою. Необхідно також відзначити, що міжнародне гуманітарне право може бути допоміжним міжнародним інструментом усунення пробілів, колізій і інших недоліків внутрішнього законодавства держави, що виявляються під час виникнення на її території збройного конфлікту [12].

Таким чином, міжнародне гуманітарне право базується на інтересах, що держави готові погоджувати на міжнародному рівні для посилення захисту від наслідків війни, в умовах, коли внутрішні правові системи є неефективними в вирішенні цієї задачі. У таких випадках міжнародне гуманітарне право виконує організаційну функцію, сприяючи впорядкуванню відносин між сторонами в збройному конфлікті. Обмеження суверенітету держав-учасників у частині застосування визначених засобів, способів і методів ведення війни складає зміст превентивної функції міжнародного гуманітарного права.

І нарешті, третя - захисна функція міжнародного гуманітарного права, зміст якої складається в наданні заступництва різним категоріям людей. Саме ця функція дозволяє міжнародному гуманітарному праву претендувати на те, щоб стати в історії розвитку міжнародного публічного права першим зводом міжнародно-правових норм, спеціально призначених для захисту людини [8].

Міжнародне гуманітарне право застосовується в надзвичайних умовах, коли, з одного боку, держави і народи борються за своє виживання, а з іншого боку ? не діє сукупність норм міжнародного права, призначена для використання в мирний час, і дотримання основних гуманітарних стандартів сполучено з великими труднощами. У цих умовах дана галузь покликана забезпечити вирішення двох найважливіших задач [12]: