* захист осіб, що не беруть особистої участі або що припинили брати участь у воєнних діях;

* встановлення обмежень у відношенні деяких способів і методів ведення воєнних дій, застосування яких тягне найтяжчі наслідки для осіб, що знаходяться під захистом міжнародного гуманітарного права.

Ці два напрямки міжнародного гуманітарного права тісно пов'язані один з одним, але відносно автономні в правовому й організаційному відношенні, одержали назву «Гаазьке право» (право війни) і «Женевське право». Зараз у міжнародному публічному праві практично неможливо розмежувати норми, спрямовані на обмеження і заборону окремих методів і засобів ведення збройної боротьби, і норми, що забезпечують захист жертв війни. При цьому Женевське право, або власне «гуманітарне право», охороняє інтереси військових, які вийшли зі строю, і осіб, які не беруть участі у бойових діях. А Гаазьке право, або «Право війни» обумовлює права та обов'язки сторін, що воюють при проведенні військових операцій, обмежуючи вибір засобів заподіяння збитків.

Близькість і взаємозв'язок системи прав людини і гуманітарного права підштовхнули Жана Пікте до висновку про можливість їх об'єднання «під загальною назвою». Бо «право війни» і «права людини» - це дві підгалузі гуманітарного права, дві самостійні правові системи в рамках міжнародного гуманітарного права, що діють в різних умовах, захищаючи права людини, «право війни» прагне до зменшення бідувань людей під час війни, а «права людини» захищають людську особистість від сваволі у вільний час [7].

Женевське право було розроблене винятково в інтересах жертв війни, воно, на відміну від Гаазького права, не дає державам ніяких прав в збиток індивідууму.

Виробники текстів Гаазького права також прислідували ідеали гуманізму. Але ціллю цього права - є регулювання військових дій, і у відповідності з цим Гаазьке право частинно засноване на понятті військової необхідності і збереження держави.

«Гаазьке право» включає в себе ряд конвенцій, особливого значення серед яких мають Конвенції про закони і звичаї суходільної війни від 29.07.1899 р. та 18.10.1907 р., які мають на меті усунути найжорстокіші способи і засоби ведення війни, забезпечити захист мирного населення [1-3].

Таким чином, метою Гаазького права є пом'якшення наслідків війни обмеженням засобів і методів ведення військових дій.

Міжнародне гуманітарне право цікавлять не причини, а засоби і методи ведення війни. До теперішнього часу винайдено стільки потужних і витончених засобів знищення (хімічна, бактеріологічна зброя і т. д.), що якби всі вони застосовувалися, ті жорстокі війни, які ведуться на планеті зараз, здалися б дитячими іграми. Перешкоджає їх застосуванню саме Гаазьке право.

В даний час основний масив норм права збройних конфліктів складають норми міжнародних договорів. Його формування фактично почалося з другої половини XIX сторіччя. Так, у 1856 році в Парижі була підписана Декларація про правила ведення морської війни, що скасовувала каперство (піратство), вона встановлювала недоторканність нейтральних вантажів і правила морської блокади. У 1864 році була прийнята конвенція про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, що згодом переглядалася в 1906 і 1929 роках. У 1868 році була прийнята Санкт-Петербурзька декларація про скасування вживання розривних, вибухових і запалювальних куль. З 1899 року починаються активні процеси кодифікації правил війни. У 1899 році були прийняті Гаазькі конвенції про закони і звичаї сухопутної війни і декларації:

1) про заборону бомбардувань із повітряних куль;

2) про заборону користуватися артилерійськими снарядами, єдиною метою яких є поширення задушливих і шкідливих газів;

3) про заборону застосування куль, що розвертаються або сплющуються в людському тілі (рис. 1).