Аналіз позицій П.Г. Манжоли та інших названих учених приводить до висновку, що реалізація положень «учасницької» демократії не може відбуватись без прояснення двох її слабких сторін: кого саме вважати представником громадськості та яким чином забезпечити ефективну участь громадян у конституційному процесі. Щодо першої дилеми можна навести твердження російських правознавців З.Ф. Галєєва та З.А. Гуревича, які переконані, що можливість правотворчої ініціативи громадян у ситуації виникає як прояв волі місцевої (локальної) спільноти. Вона може здійснюватися лише на принципах самоорганізації, самодіяльності й саморегуляції населення, тобто через місцеве самоуправління - один із найважливіших інститутів народовладдя в історії людства [7, с. 114].

Другу дилему розглядає М.Ю. Бондаренко. Висловлюється думка, що сама сутність громадянського суспільства включає в себе прагнення до створення такої ситуації, коли його позиція враховується під час прийняття важливих державних рішень. Для того щоб виступати повноцінним учасником усіх процесів у державі, активні громадяни повинні залучатись як альтернатива традиційним політичним інститутам до політичного процесу. Одним із провідних завдань громадськості виступає створення належних інституційних підвалин становлення громадянського суспільства, підтримка неурядових організацій, утвердження демократичних цінностей [8]. Отже, можна вважати мірою ефективності участі громадськості те, наскільки її позиція, думки, пропозиції, ідеї враховуються під час прийняття тих чи інших рішень у процесі планування й реалізації конституційного процесу. З обґрунтуванням цього твердження виникає нова проблема: яким чином визначити, наскільки в тому чи іншому конституційному проекті враховується позиція громади? За нашим міркуванням, її можна вирішити лише за допомогою ретельного контекстуального аналізу правових документів і їх зіставлення з класифікованими пропозиціями громадськості. Завдання це стає все складнішим під час збільшення кількості пропозицій громадян, проте експертам у цьому разі можуть допомогти сучасні інформаційні технології, деякі соціологічні методи й визнання владою необхідності створення розгорнутого звіту щодо зібраних від громади пропозицій.

Проблема участі громадськості в конституційному процесі виникла тоді, коли політологи та знавці права на Заході зрозуміли, що традиційна концепція представницької демократії перестала відповідати викликам часу. Фактично на Заході давно існував ідеал політичного життя, що можна виразити в імперативі «демократія - народовладдя для всіх». Однак поступово було визначено, що представницька модель має чимало вад і не відповідає згаданому ідеалу, саме тоді з'явилася ідея розширити можливості громадськості для участі в політичних процесах. Цей теоретичний доробок було перенесено з деякими уточненнями до країн, у яких ООН (а через неї й США) виступали посередниками у врегулюванні громадянських конфліктів (ПАР, Кенія, Уганда, Афганістан, Ірак тощо). У цих країнах західні експерти поставили чітку вимогу до ворогуючих сторін: під час розробки конституційного проекту необхідно дослухатись до громадськості. Не в усіх країнах вдалось налагодити ефективні механізми включення громадських активістів до конституційного процесу, однак із часом світове співтовариство накопичило значний досвід у цій сфері, тому кожна нова конституція, яка приймалась у країнах, що потрапили в орбіту Заходу, відчувала більш відчутний вплив громадськості.

Дж.Ф. Ціммерман у добре відомій українським дослідникам статті «Учасницька демократія: відродження популізму» вказує на те, що в США традиційною є широка участь громадськості в державних справах: «Участь громадян в урядуванні глибоко вкорінена в політичну культуру Сполучених Штатів Америки» [9, с. 263]. Урядові проекти мають неоднакову вагу та по-різному впливають на громадян, тому в їх активній участі здебільшого немає потреби. Водночас державні проекти й програми, пов'язані з витратами значних сум грошей і серйозним впливом на громадян, варто планувати та здійснювати із залученням громадськості. Дж.Ф. Ціммерман підкреслює необхідність ретельного планування участі громадян у конституційному процесі для підвищення його ефективності: «Участь громадян має бути постійною, починатись на стадії планування нової програми (чи проекту) та тривати після її запровадження, щоб забезпечити ефективність цієї програми (чи проекту)». Учений упевнений, що громадяни докладно знають місцеві умови, висловлюють потреби й прагнення широких мас населення. Він неодноразово наголошує, що жителі з більшою охотою погоджуються з проектами, якщо вони беруть участь у їх плануванні [9, с. 264-265]. Дж.Ф. Ціммерман окремо виділяє пасивну участь громадян у конституційному процесі, коли державні урядовці видають та поширюють інформаційні видання, щоб пояснити широкому загалу певні концепції, питання й процедури. Крім того, можливе заохочення висвітлення відповідних проблем на радіо- й телеканалах.

Т. Гінзбург доводить, що репрезентативні групи громадськості можуть залучатись до конституційного процесу на різних стадіях розробки документа. Особливо важливою він вважає фазу редагування вже готового документа, оскільки саме під час цієї системи можливі прояви інерційності системи, яка обстоює насамперед інтереси провладних груп. Консультації з громадськістю дають змогу легітимізувати документ. Щоправда, можлива ситуація, коли конституційна комісія лише робить вигляд, що враховує думку громадськості. Ключову роль у процесі консультування, на думку Т. Гінзбурга, відіграє навіть не те, хто з боку громадськості бере участь у цьому процесі, а який істотний внесок у конституційний проект роблять подібні зустрічі. Іноді владні еліти створюють механізми для отримання від громадян пропозицій щодо конституційного проекту. У такій ситуації можливе виникнення синергійних, неочікуваних для влади ефектів значної активізації громадян. Наприклад, під час проведення конституційного процесу в Бразилії до Бразильського Конгресу було подано близько 6і тис. пропозицій [10, с. 364-367]. Щоб просто прочитати таку кількість матеріалу та класифікувати його, потрібно витратити чимало часу й зусиль. Крім того, в органів, які займаються розробкою конституційного проекту, неминуче виникає проблема, що полягає в необхідності доведення до громадськості, скільки пропозицій громадян було враховано під час створення цілісного тексту або окремих положень.

Причини, з яких громадська думка може залишитись поза увагою творців конституції, можуть зумовлюватись багатьма факторами, а саме такими:

нездатністю владних органів розробити план чи бюджет для ефективного аналізу поданих громадськістю пропозицій;

тим, що перегляд пропозицій проводиться розробниками конституції, які вважають себе фахівцями та не сприймають серйозно позицію громадян із того чи іншого питання;

великою кількістю отриманих пропозицій за умови обмеженого часу;

залученням громадян лише з метою легітимації конституційного процесу;

неправильною інтерпретацією поглядів, висловлених громадськими діячами;

тиском на творців конституції [11, с. 125-126].

Вважаємо за доцільне додати ще один фактор - свідоме спотворення позиції громадськості на користь провладних груп, які беруть участь у розробці конституційного проекту. Так, О.М. Чемерис говорить про можливість маніпуляцій під час конституційного процесу: «Державні службовці розглядають громадськість із позиції загрози для прийняття розроблених ними проектів законів і нормативних актів. Це рудимент адміністративно-командної системи державного управління, у якій влада домінує над громадою, а не надає громаді послуги, тобто не є сервісною службою, як це є в країнах Європейського Союзу» [3].

Участь громадськості може справити не- очікуваний вплив на конституційний процес. Нерідко організатори конституційних слухань не бувають готовими до проявів масової активності з боку громадян. Щоправда, у деяких розділених суспільствах існує великий ризик, що участь громадськості призведе до поглиблення етнічних конфліктів. Крім того, значна увага, яку можуть приділити представники громадськості релігійним або культурним відмінностям, потенційно загрожує створенням «на виході» конституційного документа, який не відповідає принципам міжнародного права [11, с. 79]. Для повноцінної участі представників громадськості в конституційному процесі, що передбачає багатоваріантність під час вирішення складних проблем, може знадобитись проведення повноцінної освітньої кампанії з проблем конституційного права. Це досить витратний і складний захід, однак він дає змогу значно підвищити активність громадян, рівень їх правової культури, залучити їх до політичного життя країни. Зазвичай людей інформують щодо таких напрямів конституційного процесу:

яким чином формується та здійснюється процес зміни чи прийняття конституцій;

які цілі й принципи конституційного процесу висувають політичні органи, що займаються розробкою конституції;

яку роль відводять громадськості в цьому процесі та яким чином громадяни можуть узяти в ньому участь [11, с. 83].

Підсумовуючи все викладене, можна зробити певні висновки. По-перше, існує чимало факторів, що знижують ефективність участі громадськості в конституційному процесі, серед яких необхідно назвати слабке теоретичне розуміння ефективності впливу громадян як міри врахування їх вимог і пропозицій. Нерідко ні самі громадяни, ні правотворці не мають чіткого уявлення про ефективність участі.

По-друге, варто зазначити, що участь громадян часто забезпечується владою лише фіктивно, а саме з метою легітимації сумнівних рішеньі «протягування» зручних для влади законодавчих норм.

По-третє, без участі висококваліфікованих експертів забезпечити ефективну участь громадськості в прийнятті будь-яких законодавчих актів неможливо.

По-четверте, ретельне планування всіх необхідних заходів (консультацій, обговорень, зібрання пропозицій) за участю громадськості є критично важливим, оскільки дає можливість їх учасникам повною мірою реалізувати свої права й повноваження.

По-п'яте, необхідно заздалегідь розробляти механізми, які блокуватимуть можливість маніпуляцій із боку провладних сил.

По-шосте, з політично-правової позиції варто враховувати також ризики участі громадськості в конституційному процесі, оскільки в деяких випадках вона може призвести до ескалації конфлікту або створення конституційних проектів, які суперечитимуть загальноприйнятим міжнародним принципам.

Література

1. Нестерович В.Ф. Конституційно-правове регулювання форм впливу громадськості на прийняття нормативно-правових актів / В.Ф. Нестерович // Право і суспільство. - 2014. - № 1. - С. 31-37.

2. Соскін О.І. Народний капіталізм: економічна модель для України / О.І. Соскін. - К. : ІСТ, 2014. - 396 с.

3. Чемерис О.М. Інституалізація спроможності влади до взаємодії з громадськістю у контексті формування і реалізації державної політики / О.М. Чемерис // Демократичне врядування. - 2015. - Вип. 15. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://nbuv.gov.ua/UJRN/DeVr_2015_15_16.

4. Манжола П.Г. Форми участі громадськості у діяльності органів влади та прийнятті політичних рішень / П.Г. Манжола //

5. Стратегічні пріоритети: науково-аналітичний щоквартальний збірник. - 2007. - № 4(10). - С. 13-18.

6. Oliver D. How Constitutions Change: A Comparative Study /

7. Oliver, C. Fusarcro - Oxford : Hart publishing, 2011. - 510 p.

8. Heinz K. South Africa's Experience in ConstitutionBuilding / K. Heinz // Social Science Research Network [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://papers.ssrn.com/ sol3/papers.cfm?abstract_id=1808168.

9. Галеев З.Ф. Конституционный принцип народовластия и участие граждан в правотворческом процессе / З.Ф. Галеев,

10. З.А. Гуревич // Вестник экономики, права и социологии. - Казань, 2013. - № 4. - С. 113-115.