Ні наукове, ні повсякденне пізнання не знає подібних обмежень. Останні дві умови немислимі ні в науково-дослідній діяльності, ні в повсякденному житті. Але вони не в достатній мірі розмежовують судове пізнання і пізнавальну діяльність інших органів держави, місцевого самоврядування, непублічних суб'єктів у процесі правозастосування `.

Доказування - це діяльність лідируючих суб'єктів, проводу та інших суб'єктів адміністративно-процесуальних відносин по збиранню, дослідженню, перевірці, переробці та оцінці фактичних даних (доказів), використанню їх в установленні об'єктивної істини по справі, обґрунтуванні висновків і рішень, що приймаються. [4]

Процесуальному доказуванню притаманні 4 елемента: предмет доказування; суб'єкт доказування; засіб доказування та діяльність по збиранню, дослідженню, перевірці, переробці, оцінці та використанню доказів. В якості згаданих чотирьох елементів виступають: [2]

1) пізнавальна (інформаціно евристична) діяльність;

2) комунікативна (фіксація і забезпечення передачі фактичних даних у часі і просторі);

3) засвідчувальна (підтвердження достовірності фактичних даних);

4)обґрунтовуючи діяльність (використання доказів для встановлення істини.) В ході пізнавальної діяльності виявляються джерела доказової інформації. На комунікативну діяльність покладається завдання фіксації одержаної інформації, її процесуальне оформлення та пристосування до використання на стадії вирішення. Засвідчувальна діяльність спрямована на встановлення достовірності зібраних доказів. Фіксацію джерела інформації, здійснення перенесення виявлених даних на новий матеріальний носій, перетворення їх в словесно-знакову форму, вживання заходів до індивідуалізації предметів, що вилучаються і фіксацію їх індивідуальних ознак процесуальних документах. А доказувальна обґрунтовуючи діяльність - це діяльність по переконанню учасників процесу в істинності зроблених висновків. Ця діяльність знаходить свій прояв у описово-мотивувальній частині проміжкових і завершального процесуальних актів.

Під дослідженням доказів розуміють з'ясування смислу та інформаційного їх значення. Під перевіркою доказів - визначення їх належності до справи, допустимості та достовірності. Оцінка доказів означає діяльність, що приводить до переконання про допустимість, належність, достовірність доказів і достатність їх сукупності для встановлення обставин, що мають значення для справи. В ході оцінки доказів керуються такими правилами:

1) свобода оцінки (відсутність доказів із наперед встановленою силою);

2) оцінка проводиться лідируючими суб'єктами (проводом) на основі внутрішнього переконання;

3) досліджуються всі докази у взаємозв'язку і внаслідок цього викладають мотиви відхилення одних доказів і взяття за основу інших;

4) лідируючі органи (провід) керуються законом і правосвідомістю. [4]

Крім цього, процесуальні норми можуть висувати додаткові обмеження щодо порядку оцінки доказів. Так, Міністерством економіки з питань європейської інтеграції України при антидемпінгових розслідуваннях особлива увага повинна приділятись інформації, фактам або висновкам, які відрізняється від інформації, фактів і висновків, на підставі яких було прийнято рішення про застосування заходів процесуального забезпечення'.

Лідируючі суб'єкти деколи мають право приймати проміжкові та завершальні процесуальні акти, ґрунтуючись на доказах, які не були оцінені за участю зацікавлених осіб. До прикладу, надання інформації зацікавленим особам не перешкоджає прийняттю в подальшому іншого рішення Міністерством економіки України або Міжвідомчою комісією з міжнародної торгівлі. Якщо таке рішення ґрунтується на фактах, висновках інших, ніж ті, що були подані у попередній інформації, то інформація щодо нових фактів і висновків подається у стислі строки зацікавленим особам.

Поряд із зазначеними операціями до змісту адміністративного доказування відносять ще один - переробку фактичних даних. Справа в тому, що на судове доказування значний вплив вчиняє принцип безпосередності. Він ставить перед судом обов'язок ґрунтувати рішення на таких даних, що підлягають установленню, які отримані з першоджерела, а не з вторинних даних. Склад суду особисто перевіряє всі докази, що відносяться до справи, і ґрунтує на них своє рішення.

Адміністративне законодавство не містить подібних обмежень. Навіть у рішенні питання про застосування санкції законодавець не вимагає обов'язкового виклику свідків, потерпілих, допускає винесення постанови під час відсутності правопорушника на підставі матеріалів, зібраних іншими суб'єктами доказування. Такою підставою для розгляду справ про адміністративні правопорушення є протокол (акт), у якому в короткій формі викладається суть порушення і вказуються свідки, що підтверджують вчинене діяння.

Отже, до органу, який вирішує питання про застосування санкції, інформація про обставини порушень доходить у переробленому, концентрованому виді. Зміст адміністративного доказування варто розглядати ширше, ніж зміст доказування судового, котре включає збір, дослідження й оцінку доказів, тому що перше включає ще один елемент -- переробку інформації, її концентрацію.

Адміністративне доказування являє собою діяльність по збору, дослідженню, переробці й оцінці інформації, що міститься в доказах. Внесення у зміст адміністративного доказування такої дії, як переробка інформації, дозволяє не тільки з'ясувати специфіку даного виду пізнавальної діяльності управлінських органів, але подумати і над вирішенням питання про можливості використання обчислювальної техніки в правовій роботі.

3. Характеристика адміністративної процедури по підготовці і прийняттю нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України

Правила визначають загальні підходи до підготовки проектів актів Кабінету Міністрів України (постанов і розпоряджень), їх форму, структуру та техніко-юридичні особливості розроблення з урахуванням нормо проектувальної техніки.

Під час підготовки тексту проекту акта Кабінету Міністрів України (далі - проект акта) слід дотримуватися таких принципів: логічна послідовність. Полягає у логічному зв'язку усіх компонентів проекту акта, чітко виявлених причинно-наслідкових зв'язках між повідомлюваними діями (фактами) - як у межах одного речення, так і в межах усього акта; належна ясність викладу, точність опису. Базується на правильному та професійно грамотному доборі слів і словосполучень (термінів), точності, лаконічності і водночас доступності мови актів; свобода від суперечностей. Виявляється, зокрема, у тому, що обрані слова (словосполучення) належать до різних сфер мовлення. Неприпустима в актах суперечність смислового плану, коли наведені в тексті норми не узгоджуються одна з однією або взаємно виключаються, а також використання розмовної лексики, русизмів. Слід уникати вузькогалузевих професіоналізмів; лаконічність.

Не допускається у проектах актів повтор нормативних положень, визначених раніше прийнятими актами Кабінету Міністрів України.

Нормопроектувальна техніка - система правил і прийомів підготовки проектів актів, що забезпечує максимально повну і точну відповідність форми нормативних положень їх змісту, простоту викладу та доступність для розуміння, вичерпне охоплення питань, що належать до предмета правового регулювання актів. Основними елементами нормопроектувальної техніки є: методологія розроблення проекту акта та визначення його структури; правила і прийоми викладення нормативних положень з обов'язковим дотриманням вимог щодо уніфікації термінології та мовного оформлення; правила внесення змін до постанов (розпоряджень), визнання їх

такими, що втратили чинність, або скасування.

Проект акта повинен відповідати таким вимогам:

а) логічна послідовність викладу;

б) взаємозв'язок нормативних положень;

в) відсутність суперечностей у тексті проекту акта, узгодженість

г) його положень з актами законодавства;

д) оптимальна стислість викладу нормативних положень. Кожне

ж) слово повинне нести смислове навантаження;

з) доступність для розуміння;

Проект постанови Кабінету Міністрів України (далі - проект постанови) готується у разі: затвердження положення або іншого нормативно-правового акта; затвердження, прийняття або приєднання до міжнародних договорів; внесення змін до тексту постанов Кабінету Міністрів України, затверджених ними положень або інших нормативно-правових актів; визнання такими, що втратили чинність, постанов Кабінету Міністрів України, або їх скасування.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з вимогами пункту 1 статті 50 Закону України “Про Кабінет Міністрів України” (далі - Закон) Кабінет Міністрів на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження. [5]

Пунктом 1 статті 51 Закону право ініціативи у прийнятті актів Кабінету Міністрів України мають члени Кабінету Міністрів України, центральні органи виконавчої влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації. Ініціювати підготовку та прийняття актів Кабінету Міністрів України може Президент України.

Відповідно до пункту 2 статті 51 Закону проекти актів Кабінету Міністрів України готуються міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями.

Порядок прийняття актів Кабінету Міністрів визначено статтею 52 Закону. Відповідно до пунктів 8 - 10 статті 46 Закону засідання Кабінету Міністрів України стенографується, його рішення оформлюється протоколом, який є офіційним документом. Стенограма засідання Кабінету Міністрів України є внутрішнім робочим документом Кабінету Міністрів України, що має конфіденційний характер і використовується для складення протоколу засідання. Стенограма засідання Кабінету Міністрів України надається Президенту України, членам Кабінету Міністрів України на їх запит.

Протокол засідання надсилається членам Кабінету Міністрів України, Президенту України та Верховній Раді України, а також може надсилатися іншим суб'єктам відповідно до Регламенту Кабінету Міністрів України.

Згідно з пунктом 2 статті 53 Закону розпорядження Кабінету Міністрів України набирають чинності з моменту їх прийняття, якщо цими розпорядженнями не встановлено пізніший термін набрання ними чинності. [5]

Список використаної літератури

1.Адміністративне право України: Підручник / За заг. ред. С.В. Ківалова. -- Одеса: Юридична література, 2003. -- 896с.

2. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 21.03.2012

3. Колпаков В.К. Адміністративне право України: Підручник. -- К.: Юрінком Інтер, 1999р.

4. Адміністративний кодекс України

5. Закону України “Про Кабінет Міністрів України»