Чорноморський національний університет імені Петра Могили

Темпоральний чинник у підставах втрати особою права на житло в Україні

Мамчур Л.В., к. ю. н., доцент,

доцент кафедри цивільного та кримінального права і процесу

Анотація

житло право власність законодавство

У дослідженні на основі комплексного аналізу останніх наукових здобутків та норм цивільного і житлового законодавства з'ясовано особливості окремих режимів житла в Україні та виокремлено встановлені законодавцем у рамках кожного із зазначених режимів строки, зі спливом яких закон пов'язує втрату фізичною особою права на житло. Досліджено наявні практичні підходи судів різних рівнів до застосування відповідних норм закону у вирішенні спорів. Окреслено перспективні напрями вдосконалення норм чинного законодавства.

Ключові слова: житло, правовий режим житла, втрата права на житло, право власника житла, набувальна давність, договір найму житла, Європейський суд із прав людини.

Аннотация

В исследовании на основе комплексного анализа последних научных достижений и норм гражданского и жилищного законодательства выяснены особенности отдельных режимов жилья в Украине и выделены установленные законодателем в рамках каждого из указанных режимов сроки, с истечением которых закон связывает утрату физическим лицом права на жилье. Исследованы существующие практические подходы судов разных уровней касательно применения соответствующих норм закона при решении споров. Намечены перспективные направления совершенствования норм действующего законодательства.

Ключевые слова: жилье, правовой режим жилья, утрата права на жилье, право собственника жилья, приобретательная давность, договор найма жилья, Европейский суд по правам человека.

Annotation

Mamchur L.V. THE TEMPORAL FACTOR IN THE GROUNDS OF LOSS OF THE RIGHT TO HOUSING BY THE PHYSICAL PERSON IN UKRAINE

In this study on the basis of a comprehensive analysis of the latest scientific achievements and rules of civil and housing legislation clarified the specific features of different modes of housing in Ukraine, and allocated fixed by the legislator in each of these modes time, after which the law links the loss of the physical person of the right to housing. The existing practices of courts of different levels prior to the application of the relevant provisions of the law were studied in resolving disputes. Perspective directions of improvement of the current legislation are outlined.

Key words: housing, legal regime of housing, loss of the right to housing, rights of the owner, acquisitive prescription, rental agreement, European court of human rights.

Постановка проблеми. З отриманням Україною незалежності перервалася радянська традиція реалізації особою права на житло виключно за рахунок державного фінансування або державного кредитування спорудження житла. Процеси приватизації державного житлового фонду, що перетворили наймачів житла у його повноцінних власників, отримання можливості мати у власності більше одного жилого приміщення, відмова держави від ідеї масового забезпечення житлом з державного житлового фонду, натомість виокремлення соціально незахищених осіб як базової категорії, яка єдина може претендувати на надання соціального житла з державного/громадського житлового фонду, збереження практики надання житла в особливому порядку для окремих категорій громадян і розширення переліку цих категорій в останні кілька років все це призвело до зміни смислового наповнення права на житло як основного і невід'ємного цивільного права особи.

Ступінь розробленості проблеми. Право на житло особи як базовий феномен у будь-якому сучасному суспільстві було традиційним предметом інтересу радянських, а згодом і вітчизняних правників Ч.Н. Азі-мова, С.М. Братуся, О.В. Дзери, О.С. Іоффе, В.М. Коссака, О.А. Красавчикова, П.В. Крашеніннікова, Н.С. Кузнєцової, І.М. Кучеренко, С.Н. Ландкофа, В.В. Луця, Я.М. Шевченко та багатьох інших. Питання реалізації особою права на житло досліджувалися у дисертаційних дослідженнях І.В. Бандурки, Є.О. Мічуріна, Т.Р. Федосєєвої, О.В. Воронової, О.В. Аврамової, І.В. Міщенко, С.В. Клименко, К.В. Заєць та ін.

Існування одночасно декількох правових механізмів для задоволення базового права особи на житло, її законних інтересів разом із неоднозначністю вживання спеціально-юридичної термінології зумовлюють потребу стислого порівняльного наукового дослідження для з'ясування істотних характеристик кожного з передбачених у національному законодавстві правових режимів житла, встановлення критеріїв їх розмежування, уточнення значення дотичних юридичних термінів і категорій у співвідношенні їхньої лексичної форми і правового змісту.

Мета статті розглянути визначені законом строки реалізації і захисту своїх прав на житло різними учасниками тих правовідносин, предметом яких є помешкання або жиле приміщення, розкрити їх правову при-

роду і дослідити виправданість застосування. Насамперед цікавлять ті строки, сплив яких є підставою для припинення права особи на житло.

Виклад основного матеріалу. Право на житло поєднує в собі як публічний аспект у вигляді права на повагу до житла (ст. 30 Конституції України [1]), так і приватноправовий (ст. 47 Конституції [1]). Позиція держави щодо надання гарантій недоторканності права особи на житло насамперед полягає у прямій вказівці ст. 47, що ніхто не може бути позбавлений житла інакше, ніж на підставі закону за рішенням суду.

Новий підхід законодавця, що перестав декларувати право на житло як безумовний обов'язок держави надати житло всім і кожному, узгоджується із загальноприйнятою європейською нормативною і судовою практикою. Надаючи тлумачення Конвенції Ради Європи «Про захист прав людини і основоположних свобод» [2] (ратифікована Законом України № 475/97-ВР від І7 липня 1997 р., набула чинності в Україні І1 вересня 1997 р.), а саме положенням ст. 8: «Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції», Європейський Суд із прав людини (далі ЄСПЛ) (зберігач Конвенції і суб'єкт, що формує прецедентну практику із застосування її положень, обов'язкову для держав-учасниць Конвенції) у рішенні від 18 січня 2001 р. у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman vs. UK, заява № 27238/95), зазначив:

« 99. Важливо пам'ятати, що стаття 8 Конвенції не містить формулювання права на забезпечення житлом. Прецедентне право Європейського Суду також не визнає такого права. Хоча, безперечно, бажано, щоб кожний мав місце, де б він міг проживати з достоїнством і яке він міг би назвати домом. На жаль, у договірних Державах багато хто не має житла. Питання про те, чи виділяє Держава фонди для забезпечення кожного житлом, є питанням політичного, а не судового рішення» [3].

Із прийняттям Цивільного кодексу України (далі ЦК України) 2004 р. [4] відбулося нормативне закріплення нової концепції цивільного права на житло і механізмів його реалізації, значно розширився набір юридичних можливостей власника/наймача щодо захисту своїх прав. Поняття житла як предмета суб'єктивного права у ЦК України отримало нове наповнення порівняно з позицією Житлового кодексу УРСР (далі ЖК УРСР) [5], який використовує, на наш погляд, застарілі категорії радянської доби («жилий будинок, жиле приміщення»), чітко окреслені за допомогою формулювання низки вимог до них, насамперед пов'язаних із метою використання такого приміщення (ст. ст. 4, 6, 48, 50 ЖК УРСР), і матеріалістично трактується у ЖК УРСР як нерухома річ особливого роду. Тоді як ЦК України використовує більш широке за змістом поняття «житло»: квартира або її частина, житловий будинок або його частина (ст. 812 ЦК України), а також інше призначене і придатне для постійного проживанняприміщення у відповідному населеному пункті (ст. ст. 29, 379 ЦК України).

Такий підхід узгоджується з позицією ЄСПЛ, який із посиланням на цілий ряд своїх рішень тлумачить поняття «житло», виходячи з фактичних зв'язків особи з конкретним місцем проживання, і зазначає, що «це поняття:

- включає проживання в будинку, що належить іншій особі, якщо воно здійснюється протягом тривалого часу і на щорічній основі (Ментеш (Mente§) та ін. проти Туреччини, Постанова від 28 листопада 1997 р., Звіти про постанови і рішення 1997-VIII, C. 2711, § 73);

- не обмежується місцями проживання, встановленими законним шляхом (Баклі (Buckley) проти Сполученого Королівства, Постанова від 25 вересня 1996 р., Звіти про постанови і рішення 1996-IV, C. 1287-1288, § 54);

- не обмежується традиційними місцями проживання, тому включає жилі автопричепи й інші мобільні місця проживання (Баклі (Buckley), див. вище, висновок Комісії, C. 1309, § 64; Чепмен (Chapman) проти Сполученого Королівства [Велика Палата], № 27238/95, §§ 71-74, ЄСПЛ 2001-I);

- може включати в себе літні будинки чи будинки для відпустки (Демадес (Demades) проти Туреччини, № 16219/90, §§ 32-34, 31 липня 2003 р.);

- може вживатися щодо приміщень бізнес-підприємства за відсутності чітких меж між власним офісом і приватним місцем проживання або між приватною і підприємницькою діяльністю (Німітц (Niemietz) проти Німеччини, Постанова від 16 грудня 1992 р., Серія А N 251-B, С. 34, §§ 29-31), зокрема щодо зареєстрованого офісу компанії, відділення або інших її приміщень (Сосьете Колас Ест (БосійШ Colas Est) та ін. проти Франції, № 37971/97, § 41, ЄСПЛ 2002-III) » [6].

У контексті цих змін перелік підстав для втрати особою права на займане нею житло теж зазнав значної ревізії, а самі підстави передбачені тепер нормами не лише ЖК УРСР [5], але і ЦК України [4]. Аналіз чинних підстав демонструє, що в цілому ряді випадків особливе значення для юридичного обґрунтування втрати права на житло має темпоральний чинник у вигляді спливу строків, тривалість яких імперативно вказана нормою відповідного Кодексу і пов'язаних із певною дією або, частіше, бездіяльністю в рамках правомірної або протиправної поведінки управомоченої сторони. Поряд із тим законом встановлена різна тривалість строків залежно від правового титулу, який є підставою існування права особи на житло в кожному конкретному випадку, а саме від того, виникло право на це житло в особи як у власника, чи як у орендаря, чи як у наймача, чи йдеться про особу, що є членом сім'ї власника, наймача чи таку, що проживає разом з орендарем житла.

На необхідність правильної кваліфікації спірних відносин як житлових чи цивільних (або речових, або зобов'язальних) у розгляді спорів щодо права особи на житло та застосування винятково відповідного галузевого законодавства уже неодноразово звертав увагу суддів Верховний суд України [7, п. 39; 8, п. 4; 9, п. 3]; тим часом судді місцевих судів для вирішення конкретного спору застосовують норми і ЖК УРСР, і ЦК України одночасно, що вкотре демонструє практичну значимість і потребу відповідних теоретичних напрацювань.