Всього на сайті:

Дисертацій, Курсових: 2875

Підручників з права онлайн: 41

НПК кодексів України онлайн: 16

Теоретико-методологічні підходи до визначення поняття "організаційно-правове забезпечення здійснення адміністративної юрисдикції" органами управління освітньою діяльністю в Україні

Сторінки матеріалу:

  • Теоретико-методологічні підходи до визначення поняття "організаційно-правове забезпечення здійснення адміністративної юрисдикції" органами управління освітньою діяльністю в Україні
  • Сторінка 2

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ «ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗДІЙСНЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ЮРИСДИКЦІЇ» ОРГАНАМИ УПРАВЛІННЯ ОСВІТНЬОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ В УКРАЇНІ

Ковальська В.В.

Постановка проблеми. Комплексний характер досліджуваної проблеми передбачає необхідність звернення до різних галузей юридичних знань. Очевидним є те, що зазначена тематика не може бути розкрита без звернення до положень, які мають загальнотеоретичне і методологічне значення. Тематика адміністративної юрисдикції, включаючи організаційно-правове забезпечення адміністративної юрисдикції органами управління освітньою діяльністю, була і залишається однією із центральних в адміністративно-правовій науці.

Ступінь розробленості проблеми. Теоретичне підґрунтя наукового пошуку окресленої проблематики склали праці із загальної теорії права і держави, здобутки фахівців у галузі теорії управління та адміністративного права та процесу: В.Б. Авер'янова, В.А. Аргунова, О.М. Бандурки, Д.М. Бахраха, Ю.П. Би- тяка, І.П. Голосніченка, В.М. Гаращука, Д.П. Калаянова, О.П. Клюшниченка, Л.В. Коваля, А.Т. Комзюка, О.П. Коренєва, Ю.М. Козлова, В.К. Колпакова, О.В. Кузьменко, В.А. Лорія, М.Я. Маслєннікова, В.Г. Перепелюка, О.П. Рябченко, Н.Г. Саліщевої, М.М. Тищенка, О.І. Остапенка, А.О. Селіванова, М.Ф. Ста- хурського, Ю.О. Тихомирова, О.П. Шергіна, А.Ю. Якімова, Ц.А. Ямпольської та ін.

Виклад основного матеріалу. Насамперед слід відмітити, що здійснення адміністративної юрисдикції - це специфічний вид правоохоронної діяльності, і, як будь-який інший її різновид, вона потребує організаційно-правового забезпечення, яке сприяє послідовності, цілеспрямованості, узгодженості та законності реалізації такої діяльності.

Поняття «організаційно-правове забезпечення» утворюється завдяки поєднанню трьохтермінів: «організація», «право» та «забезпечення».

Термін «забезпечення» («забезпечити») у тлумачній словниковій літературі має декілька визначень: постачати щось у достатній кількості; створювати надійні умови для здійснення чого-небудь, гарантувати щось; надавати кому-небудь достатні матеріальні засоби для існування; задовольняти кого,- що-небудь у якихось потребах; захищати, охороняти кого-, що-небудь від небезпеки; гарантувати, надійність, міцність чого-небудь; зробити цілком можливим, дійсним, реально здійсненним [1, с. 18; 2; 3, с. 375; 4, с. 666; 5, с. 133].

Поняття «організація» (від лат. organizo, англ. organization - надавати впорядкованого вигляду, влаштовувати) має такі визначення у тлумачних та енциклопедичних словниках: сукупність людей груп, об'єднаних для досягнення певної мети на основі розподілу праці, розподілу обов'язків і наявності ієрархічної (управлінської) структури; дія, наслідком якої є створення, налагодження чого-небудь; особливості будови чого-небудь, структура; комплекс заходів, зміст яких полягає в координації дій окремих елементів системи; ступінь внутрішньої упорядкованості, узгодженості частин цілого, певна структура, будова, тип зв'язків як спосіб з'єднання елементів у систему; об'єднання людей, суспільних груп, держав на базі спільності інтересів, мети програми дій і т. ін.; характер або стан будови чого-небудь [3, с. 853; 4, с. 723-724; 6, с. 739; 7, с. 223]. Із викладеного видно, що поняття «організація» може розумітися і як система, і як процес. Можемо дійти висновку, що організація у значенні процесу є системою послідовних дій, що вчинюються у певному порядку і спрямовані на досягнення спільної мети, яка їх і поєднує в єдиний процес.

Сфера застосування категорії «організація» надзвичайно простора. З цього приводу слушною є позиція Г.В. Осовської та О.А. Осовського про те, що поняття «організація» широко вживається як у багатьох науках (філософії, математиці, економіці, соціології та ін.), так і в практичній діяльності різних органів держави. Це поняття багатозначне. Найчастіше воно означає: внутрішню упорядкованість, узгодженість взаємозалежних елементів цілого (системи); сукупність процесів або дій, що забезпечують досягнення цілей системи; об'єднання людей, спільна діяльність яких спрямована на реалізацію встановлених програм на основі певних правил і процедур [8]. Автори відзначають, що поняття організації може означати об'єкт, властивості об'єкта та діяльність (процес) і вживатися для позначення різних семантичних категорій: соціальної організації або інституту (статика) і процесу управління як впорядкованої та свідомо координованої діяльності (динаміка) [8].

У науковій юридичній літературі один із найбільш розгорнутих підходів до тлумачення поняття «організація» пропонують Ю.С. Шем- шученко, Є.Б. Кубко та В.П. Нагребельний: 1) властивість будь-якого матеріального об'єкта, що виявляється у впорядкованості структури, внутрішньої будови; 2) організація означає сукупність пов'язаних між собою складових частин (елементів) відповідного об'єкта, а також зв'язків (взаємовідносин) між ними та іншими об'єктами,, у результаті чого утворюється певне зовнішнє організоване середовище [9, с. 294]. Автори підкреслюють, що в загальному контексті поняття «організація» застосовується разом із поняттями «структура» і «система». У ньому, як правило, фіксуються динамічні риси і закономірності системи, тобто такі, що належать до функціонування, поведінки і взаємодії її частин. Організація розглядається також як об'єктивне явище, властиве усім керованим соціальним об'єктам. У такому розумінні воно використовується поряд із поняттям «управління» [9, с. 294].

Резюмуючи проаналізовані дослідницькі позиції щодо організації та її ролі, можемо констатувати, що незалежно від того, позначає термін «організація» процес чи відносно статичну систему (утворення), а також застосовується він у сфері права, управління, соціології, філософії або іншій сфері, цей термін є уособленням впорядкованості та цілісності (єдності), послідовності та цілеспрямованості. У цьому сенсі організація - це те, що протистоїть дезорганізації, невпорядкованості, невизначеності, хаосу [10, с. 19].

Останнім із вищезазначених термінів, що складають поняття «організаційно-правове забезпечення» є «право». Право являє собою одне з найбільш визначних надбань суспільства. Разом із тим воно є досить складним та багатоаспектним явищем, через що і досі не втрачає актуальності як предмет наукових досліджень та дискусій. У результаті існують різні підходи до праворозуміння, серед яких найбільш розвиненими є природно-правова та позитивістська школи.

Прибічники першого, природно-правового, підходу вважають, що вихідна форма буття права - суспільна свідомість, ідея, уявлення про право, важливим складником якого є природні права людини. Право і закон розмежовуються, першість віддається природному праву як вираженню справедливості (моралі). Закон, що створюється державою (позитивне право), розглядається як форма права, покликана відповідати природному праву, яке є змістом закону. За цією концепцією права людини мають пріоритет перед інтересами держави, людина народжується з набором прав, які не повинні відчужуватися державою. Держава та утворюване нею позитивне право (закон) мають захищати природні права людини [11, с. 222].

Прихильниками позитивістської (норма- тивістської) школи право розглядається як сукупність норм, що встановлюють належну поведінку людей. Ця теорія не вдається до аналізу, походження і суті права. Жодне по- заправове поняття, зокрема вчення про справедливість, природні і соціальні фактори, не повинно бути критеріями оцінки права. Право нібито виводиться само із себе, завжди є позитивною вимогою належного. Воно може пізнаватися на основі аналізу виключно правових явищ, правових норм, правових актів, правопорядку. У характеристиці права головне значення має форма, що надана йому державою. В основі позитивного права лежить так звана основна норма, яка має суто гіпотетичний характер, є юридичним постулатом, що виводиться шляхом юридичного аналізу позитивного права [12, с. 176]. праворозуміння адміністративний юрисдикція освітній

Слід констатувати, що природно-правова теорія є такою, що більше відповідає засадам сучасного демократичного суспільства, однак і повністю заперечувати корисні аспекти позитивістської школи не можна. Адже право, дійсно, народжується як певна ідея, форма свідомості під впливом об'єктивних законів розвитку суспільства, сутністю якої є те, що усі люди є рівними від природи. Однак принципи рівності та справедливості, які несе у собі право, стають загальновідомими і загальнообов'язковими для дотримання і виконання лише тоді, коли отримують своє офіційне оформлення у відповідному нормативно-правовому акті та набувають підтримки з боку держави (державної забезпеченості).

Оцінюючи переваги позитивного і природно-правового праворозуміння, слід наголосити, що не варто ототожнювати поняття «правотворчість» і «правоутворення». Перше являє собою специфічну, таку, що вимагає особливих знань і умінь, інтелектуальну діяльність, пов'язану зі створенням або зміною наявних у державі норм права шляхом розробки, обговорення та прийняття нормативних актів [13, с. 298; 14, с. 40]. Або, як зазначає Н.В. Варламова, яка характеризує правотворчість (правовстановлення), це діяльність із позитивації (конкретизації, формалізації й об'єктивації) правових норм. У процесі правотворчості її суб'єкт за допомогою розумових операцій і усвідомлених вольових дій здійснює аналіз і відбір правових норм, що склалися в реальних суспільних відносинах (дозаконотворчих відносинах), конкретизує їх стосовно тієї чи іншої ситуації (або виробляє нові, ще не відомі практиці, але необхідні, на його думку, норми), формулює у вигляді абстрактних, формально визначених правил (моделей, зразків) поведінки і надає їм форму, завдяки якій вони стають доступними для зовнішнього сприйняття, тобто об'єктивує в деяких юридичних текстах (джерелах права у формальному сенсі) - договорах, прецедентах, нормативних актах, доктринах [15].

А правоутворення охоплює розвиток реальних суспільних відносин, зміни у рівні та стані суспільної свідомості та офіційно оформлену спрямовану державну (правотворчу) діяльність [16, с. 9]. Тобто правотворчість є елементом позитивістського підходу. Втім, вона здійснюється у межах суто юридичного аналізу правових форм, як вважали прихильники нормативної школи, на підставі та з урахуванням об'єктивних умов і обставин розвитку суспільства, його прагнень і нагальних потреб, що є більш притаманним природно-правовій теорії.

Досить вдалою думкою щодо компромісу між природним і позитивним правом є твердження австрійського дослідника (філософа, правознавця) Р. Марчича, який писав, що по- зитивація складає сенс природного права. Хоча людина має уривчасте і нечітке уявлення у праві буття, проте вона дуже добре може роздивлятися праформи: позитивне право необхідне заради права буття. Це випливає з того, що позитивне право припускає право буття, але і право буття, зі свого боку, не може належно діяти без позитивного права. Позитивне право є інституцією природного права, його інституціоналізацією. «Позитивно» й «інституційно» - це у своїй основі синоніми. Позитивне право буквально репрезентує (представляє) природне право [17].