А.Степанюк доводить, що використання одного із критеріїв - постійне місце проживання чи громадянство, не веде до повноцінного вирішення проблеми адекватного вибору закону спадкування. Для вирішення цього питання Інститут міжнародного права на сесії в Ніцці ще у 1967 р. прийняв резолюцію щодо спадкування за заповітом в МПрП, в якій рекомендував дати спадкодавцю можливість обирати між законом громадянства і доміцилієм.

Тому деякі закони у сфері МПрП передбачають можливість обрання спадкодавцем закону доміцилію замість закону громадянства або навпаки, хоча із обмежувальними застереженнями. Так, у ст. 46 Закону «Реформа італійської системи міжнародного приватного права» зазначається, що спадкодавець має право за допомогою заяви, зробленої у формі заповіту, підпорядкувати все майно, яке є предметом спадкування, праву країни, на території якої він перебуває. Тоді як у ст. 1206 ЦК Киргизії спадкові відносини підпорядковуються праву держави, де спадкодавець мав постійне місце проживання, проте йому дозволено у заповіті обрати право держави, громадянином якої він є, аналогічна норма міститься : з ст. 1133 ЦК Білорусі".

2. Колізійні прив'язки, щодо спадкування нерухомого майна в країнах континентальної системи права

Центральне місце у колізійному регулюванні правовідносин, пов'язаних з виникненням, реалізацією і захистом права власності на майно, зазначає В.Кисіль, належить колізійній формулі lex rei sitae.

Закон місця знаходження речі є найдавнішим з колізійних принципів оскільки був сформульований ще римськими юристами. Спочатку цей закон поширювався на всі права власності (в т.ч. зобов'язальне), але згодом розділився на дві форми застосування: одні країни вважали, що будь-які правовідносини з права власності з іноземним елементом мають вирішуватися за цим законом (крім права інтелектуальної власності), інші - застосовували його лише до нерухомості, до рухомого майна - тільки в тому випадку, коли це спеціально обумовлено в законі або погоджено сторонами у договорі.

Нині одні правові системи вирішують колізійні питання у галузі спадкування шляхом розподілу спадкової маси на рухоме та нерухоме майно, а інші встановлюють загальну для всіх видів майна колізійну прив'язку.

У вітчизняній теорії і практиці, а також у РФ, Франції, Литві, Китаї Румунії, Казахстані вирішення колізійного питання спадкування здійснюється шляхом поділу майна на нерухоме і рухоме майно. Щодо цього І.Перетерський та С.Крилов вказували: розділення спадкового майна на дві маси призводить до певних незручностей, зокрема для кредит: з а спадкодавця, якщо окрема нерухомість розташована в декількох державах, то є стільки ж різних спадкувань. На думку В. Толстих, розщеплення спадщини справедливе за умови, якщо уявити, що спадкування - де сукупність дій щодо отримання майна, і ці дії можуть відбуватися в різних державах, які зазвичай не пов'язані одна з одною.

Здебільшого прив'язка до закону місця знаходження майна застосовується для визначення долі нерухомого майна, а прив'язка до особистого закону спадкодавця - для рухомого майна. Так, наприклад, згідно із § 157 ZK Естонії при спадкуванні нерухомого майна, яке перебуває в Естонії, застосовується законодавство Естонії, а при спадкуванні нерухомого майнащо знаходиться за кордоном, - закон місцезнаходження майна. Спадкування рухомого майна регулюється законом останнього місця перебування спадкодавця. Аналогічна норма у Франції існує ще з XVI ст., проте власниками успадкованого майна можуть бути тільки ті особи, хто має «сезіну».

З правила «нерухоме майно регулюється законом місцезнаходження майна» у деяких державах (Білорусь - ст. 1134 ЦК, Казахстан - ст. 1123 ПК) є виняток - спадкування нерухомого майна, занесеного до державного реєстру, визначається правом держави, яка внесла його до реєстру.

У законодавстві різних держав поняття «нерухоме майно» має неоднаковий зміст. У таких випадках, як стверджують Г. Фединяк та Л. Фединяк. виникає питання про те, яким чином повинна здійснюватися кваліфікація поняття «нерухоме майно». На їхню думку, його слід кваліфікувати відповідно до принципів первинної кваліфікації. Вирішення конфлікту кваліфікації щодо цього поняття має важливе значення, оскільки правове регулювання нерухомої речі передбачає, як правило, вчинення певних адміністративних актів. Щодо нерухомого майна існує особливий порядок переходу права власності на нього, який пов'язаний з участю державних органів, тому стає зрозумілим підпорядкування цього майна праву держави місця його знаходження.

У Німеччині, на відміну від системи, яка, наприклад прийнята у РФ діє принцип єдності спадкової маси. Спадкування згідно зі ст. 25 Вступного Закону до Німецького Цивільного кодексу (далі - ВЗ ЦК) підпорядковано закону громадянства. Принцип діє для спадкування в цілому рухомого і нерухомого майна, але існують винятки: статут окремої речі має переваги перед статутом майна в цілому (ст. 3); існує зворотна відсилка у випадку колізійно-правового розщеплення спадщини (ст. 4); щодо нерухоме т: майна, що знаходиться на її території, спадкодавець має право обрати німецьке право.

Німецьке законодавство встановлює межі вибору права, який можливий лише щодо нерухомого майна, що знаходиться у Німеччині. Вибір може бути зроблено тільки на користь lex rei sitae, а також німецького права. Поняття «нерухоме майно» німецьке законодавство визначає як Іех fori і відносить до нього земельні ділянки та ідентичні до них майнові права, такі, як право власності на квартиру, а також обмежені майнові прала що випливають з права власності на земельні ділянки (право застави нерухомості, майнове право переважної покупки). До нерухомості не належ аг. майнові права, які хоч і розповсюджуються на земельні ділянки, але зі своїм юридичним змістом не є майновими, наприклад, частки у товариствах. Спадкоємець може у будь-який час відмовитися від обраного раніше права чи змінити його.

Принцип єдності статуту спадкування, крім Німецького права, існує ще й у праві Австрії, Грузії, Греції, Італії, Іспанії, Польщі, Угорщини Чехії, Японії. Наприклад, п. 8 ст. 9 ЦК Іспанії встановлено: відносини спадкування регулюються законом громадянства спадкодавця, незалежно від характеру майна і від того, в якій країні це майно перебуває.

3. Міжнародні багатосторонні конвенції з питань спадкування

У 1900 р. на Гаазькій конференції з МПрП було зроблено вагомі кроки у розробці конвенції про порядок вирішення колізій у галузі спадкування, основним принципом якої проголошувалась єдність спадкування на основі прив'язки до національного закону спадкодавця (це було підтверджено також і пізніше на конференціях 1904, 1925, 1928 років)

На сьогодні у галузі спадкового права багатосторонніх міжнародних договорів існує декілька. Це документи, які покликані насамперед врегулювати процес застосування норм права щодо спадкування, - Конвенція про колізію законів, що стосуються форми заповідальних розпоряджень (ухвалена в Гаазі 5 жовтня 1961 р.) і Конвенція про право, що підлягає застосуванню до спадкування нерухомого майна (ухвалена в Гаазі 1 серпня 1989 р.)

Фізичним особам, що підпадають у тій або іншій формі під дію конвенцій, надається можливість здійснити вибір права для регламентації правовідносин у сфері спадкування нерухомого майна і формування заповідальних розпоряджень. Гаазька конвенція 1961 р. констатує право особи на володіння таким вибором, водночас як Гаазька конвенція 1989 в. вже вимагає юридичного оформлення подібного вибору за допомогою укладання відповідної заяви. Форма заяви, її зміст та інші вимоги визначаються законом тієї країни, де вона складається (ст. З Гаазької конвенції 1961 р. і статті 3-5 Гаазької конвенції 1989 p.).

Ці конвенції дозволяють застосовувати право тієї країни, з якою особа має найбільш тісний зв'язок (ст. 1 Гаазької конвенції 1961 р., ст. о Гаазької конвенції 1989 p.). Припустимо, що особа проживає на території однієї держави, але при цьому залишається громадянином іншої держави. У подібних ситуаціях Гаазька конвенція 1961 р. дозволяє застосовувати право іншої держави. Такий самий режим правозастосування встановлено і для ситуації, коли громадянин однієї держави підтримує контакти з іншою країною, причому настільки тісні, що застосував-ня права першої держави видається абсолютно нереальним. Отже, якщо, наприклад, відповідна колізійна норма Конвенції зробить свій вибір на користь українського права, а для української правової системи норми цієї Конвенції не мають юридичної сили (Україна не є учасником цієї Конвенції), то застосовуватиметься право України, незважаючи на те, що Україна не є членом. Гаазька конвенція 1989 р. встановлює, що застосування законів держави, з якою особа - учасник правовідносин за Конвенцією, підтримує реальний зв'язок, можливе лише тоді, коли право цієї держави не передбачає, якими саме нормативний: актами слід керуватися.

Конвенції наділені специфічними, характерними тільки їм властивостями. Так, відповідно до Гаазької конвенції 1989 р. колізійні принципи покликані встановлювати і дійсність угоди зі спадкування - особливого документа, що складається учасниками спадкових правовідносин і визначає момент виникнення права на спадщину та зміну або припинення цього права (статті 9-12).

Згідно зі ст. 13 цієї Конвенції неприпустиме виникнення взаємних вимог щодо спадкування осіб, які перебувають під юрисдикцією різних держав, якщо не з'ясовано черговість, за якою здійснюється заклик до спадкування. Тобто норма цієї статті дозволяє уникнути проблем із спадкуванням майна, якщо в правопорядку тієї або іншої держави не міститься неї аг про офіційне визнання факту смерті особи. Цікава й інша особливість цієї Конвенції. Вона проголошує очевидний взаємозв'язок між правом держави, якій особа бажає підкорити режим спадкування свого нерухомого майна, і обсягом цього майна.

Заслуговує на увагу також прагнення Гаазької конвенції 1989 р. уникнути негативних наслідків у ситуації, коли держава, у якій знаходиться спадкове майно, встановлює деякі особливі правила для його спадкування, виходячи з економічних, соціальних або політичних мотивів. Тому у ст. 15 цієї Конвенції проголошується неприпустимим усілякий несприятливий вплив на норми національних правових систем.

Слід зазначити, що Гаазька конвенція 1989 р. піддавалася критиці з боку зарубіжних вчених. Так, P.North вважає, що ця конвенція не містить узгоджених норм, які передбачали б забезпечення сім'ї, тому що Конвенція зазнає впливу норм, які стосуються сімейного забезпечення, але без посилання на те, які норми МПрП повинні бути застосовані до них і без визначення сфери застосування певних комплексів норм забезпечення сім"і. Проте, на наш погляд, ця критика не є об'єктивною, тому що Конвенція вирішує питання щодо застосування права до спадкового майна, а не вирішує колізії сімейного права. Крім того, назва Конвенції повністю відповідає її змісту. Також слід зазначити, що багато юристів вважають Гаазьку конвенцію 1989 р. одним із досконалих правових актів у МПрП.

Основна відмінна ознака Гаазької конвенції 1961 р. від Гаазької конвенції 1989 p., як вказує Г.Дмитрієва, сформульована у найменуванні документа. Очевидно, що поряд із правозастосувальними розпорядженнями Конвенція не може не містити положень, що стосуються самих заповітів та їх правової природи. Так, відповідно до цих положень встановлюється пріоритет дії правових норм договірних держав (чинних або однятих у майбутньому), які визнають заповідальні розпорядження, вчинені відповідно до формальних вимог іншого законодавства, ніж того, х вказано у ст. 1 Конвенції. Положення Конвенції застосовуються також до форми заповідальних розпоряджень, вчинених двома чи більше особами в одному документі (статті 3, 4 Конвенції).

Висновки