Мета існування ТДП як навчальної дисципліни - створення, удосконалення та застосування на практиці найбільш ефективної системи передачі інформації про державно-правову дійсність від одного суб'єкта пізнання (адресант) іншому (адресат).

Однак було б неправильним протиставляти ТДП як науку та ТДП як навчальну дисципліну. В обох випадках ТДП виступає певним єдиним та системним знанням. Хоча обмін інформацією між суб'єктами, що втягнуті в поле інформаційних потоків, пов'язаних із ТДП, у згаданих випадках відбувається по-різному, оскільки рух цих потоків здійснюється для вирішення різних завдань.

Існування ТДП як навчальної системи має на меті підготувати осіб, здатних до професійного сприйняття юридичного матеріалу та практичного його застосування, тобто ТДП безпосередньо задіяна у формуванні практиків-юристів, юристі в-професіонал і в, а також системних аналітиків юридичного матеріалу, покликаних обробляти, осмислювати та робити практичні висновки в рамках інформації, що накопичена та/ або використовується наукою, тобто науковців - юристів - теоретиків.

ТДП як наука вирішує дещо інше мета завдання, а саме: забезпечує та безпосередньо бере участь у розробці оптимальних та ефективних рішень у сфері юридичної практики. Таке мета-завдання не може бути вирішене поза контекстом реалізації цілей та завдань, що ставляться та вирішуються ТДП як навчальною дисципліною. У цьому плані ТДП- наука та ТДП- навчальна дисципліна телеологічно близькі, причому об'єкт та предмет їх дослідження єдиний. Звідси виходить їх предметна єдність. Все це дає підстави говорити про ТДП як єдиний науково-навчальний феномен юридичної науки.

Очевидно, що в такому випадку система ТДП як науки та навчальної дисципліни близькі, хоча й не збігаються. Система ТДП як науки більш спеціалізована, дрібна, ширша та глибока, ніж система ТДП як навчальної дисципліни. Однак систему ТДП (як навчальної дисципліни, так і науки) можна описати в рамках однієї і тієї ж агрегатної (блочної) структури. Детальніше див.: А. Машков "Введення до загально-юридичної теорії".

Завершуючи питання про систему ТДП, хотілося б звернути увагу на таке:

* уявлення про систему ТДП змінювалось, змінюється, буде змінюватися та має змінюватись у міру накопичення емпіричного та теоретичного матеріалу в ТДП та в інших науках (і не лише гуманітарних);

* питання про систему ТДП носить суто допоміжний характер і не може розглядатись як центральне.

Тут також слід зупинитися на проблемі загальної та спеціальної ТДП.

У науці ТДП деякі автори виділяють загальну ТДП, яка встановлює та вивчає закономірності виникнення, становлення, розвитку тощо держави і права, властиві всім суспільствам чи більшості суспільств, та спеціальну ТДП, яка встановлює та вивчає закономірності виникнення, становлення, розвитку тощо держави і права, властиві окремим державам (групам держав), наприклад, Україні, Російській Федерації тощо103. При цьому можна загалом погодитися з М. Кульманом, О. Мурашиною, Н. Хомою, які зазначають, що "більшість сучасних вітчизняних підручників з теорії держави і права традиційно мають власне спеціальний, а не загальний характер, оскільки теоретичні положення базуються виключно на практиці вітчизняної державно-правової дійсності. Тому ця тенденція, що спостерігається останнім часом, - включати до назви наукових курсів та навчальних посібників слово "загальний" - не в усьому відповідає наразі реальному положенню речей".

Треба визнати, що тенденція до переходу від загальної ТДП до спеціальної, на яку вказують вищеназвані автори, має певні передумови. Зупинимося на двох з них;

а) історично ТДП у СРСР (а що б ми там не говорили, сучасна вітчизняна юридична теорія вийшла з надр радянської науки) протиставляла соціалістичний тип держави і права всім іншим типам держави і права. При цьому вважалось, що соціалістичний тип держави і права - це незворотне майбутнє будь-якої країни та будь-якого народу105. Унаслідок цього основний наголос робився на виявленні закономірностей виникнення, становлення та розвитку державно-правової дійсності саме в соціалістичних країнах. А оскільки хоча б якусь (з точки зору історичної тривалості подій) історію розвитку мав лише СРСР (Монголію та Тувудо уваги ми тут свідомо не беремо), то ТДП займалась в основному виявленням закономірностей виникнення, становлення, розвитку та функціонування державно-правової дійсності в СРСР. У зв'язку з цим статус загальної теорії держави і права насправді намагалися надати спеціальній теорії держави і права;

б) великий обсяг емпіричного матеріалу, що поступає та обробляється у рамках ТДП, призводить до того, що в "дрібницях" фактажу більш конкретні дані починають домінувати над їхніми узагальненнями, оскільки з першого погляду вони більш значимі для практики. Це в якійсь мірі сприяє тому, що "в окремих темах власне загальні теоретичні знання відсутні, вони замінені більш конкретними знаннями"106.

Загалом підміна загальної ТДП певною спеціальною ТДП - дуже суттєвий недолік, що навряд чи є виправданим.

На підставі вищевикладеного можна стверджувати:

а) у системі ТДП як науки та навчальної дисципліни проявляється логіка конкретних суб'єктів пізнання відносно сприйняття, інтерпретації та викладення емпірико-теоретичного матеріалу, що стосується державно-правової дійсності. У зв'язку з цим зазначена система є за своєю природою суб'єктивно обумовленою;

б) суть ТДП як науки та ТДП як навчальної дисципліни однакова. їхні зовнішні відмінності зумовлені відмінностями в практичних завданнях, які стоять перед ТДП: з одного боку - це отримання,фіксація,обробка,інтерпретація тощо матеріалу, що стосується державно-правової дійсності в цілях застосування одержаного наукового знання в юридичній діяльності; з другого - передача інформації щодо державно-правової дійсності, а також методах ЇЇ пізнання в системі взаємозв'язку "адресант-адресат", з метою підготувати адресата до професійної юридичної діяльності;

в) основними принципами побудови системи ТДП на сучасному етапі виступають:

* історизм;

* системність;

* синергетичність соціальної системи в цілому та ї окремих елементів;

* діалектична та дискретна єдність держави і права, а також інших елементів, що формують державно-правову дійсність;

* єдність загальнотеоретичного та практичного;

* єдність абстрактного та конкретного;

* об'єктивність (включаючи деідеологізацію наукового пізнання з боку дослідника);

* формально-логічну несуперечливість тощо.

г) не слід абсолютизувати будь-яку структуризацію знання про юридичні аспекти державно-правової дійсності (її окремих елементів). Зазначена структуризація багато в чому носить суб'єктивний характер та змінюється залежно від трансформації поглядів суб'єктів пізнання на саму державно-правову дійсність, на її місце в суспільстві тощо.

* 50 у рамках ТДП, якщо виходити з єдності державно-правової дійсності, неправильно виділяти два відокремлених блоки - теорію держави та теорію права, оскільки це порушує вищезгадану єдність;

* взагалі в рамках ТДП можна виділяти загальну ТДП та спеціальну ТДП. Розмежування загальної та спеціальної ТДП носить принципово важливий характер.

2.3 Методологія теорії держави і права

П.М.Рабінович визначає методологію юридичної науки з довох сторін. За ним методологія юридичної науки - це:

“система підходів і методів, способів і засобів наукового дослідження” - з одної сторони;

“вчення (теорія) про їх використання при дослідженні державно-правових явищ” - з іншого.

А, взагалі, сучасна юридична наука поняття методології тлумачить по-різному. Під методологією розуміють сукупність певних теоретичних принципів, логічних прийомів і конкретних способів дослідження предмета науки; розуміють її як система певних теорій, принципів, законів і категорій, що відображають процес пізнання. Зважаючи на це, методологію теорії держави і права слід визначити як складне утворення, що включає в себе цілу систему різноманітних підходів, методів, логічних прийомів та інших можливих засобів пізнання й удосконалення державно-правових явищ.

Основними складовими методології є:

1) філософсько-світоглядні підходи (матеріалістичний чи ідеалістичний, діалектичний чи метафізичний, визнання чи заперечення об'єктивних соціальних, у тому числі державно-правових, закономірностей і можливості їх пізнання, здобуття істинних знань щодо них);1

2) загальнонаукові методи, тобто такі, які використовуються в усіх або у більшості наук (наприклад структурний, функціональний методи, сходження від абстрактного до конкретного, формально-логічні процедури, скажімо, аналіз, синтез і т.ін.);

3) групові методи, тобто такі, котрі застосовуються лише в певній групі наук, наприклад, тільки у суспільствознавстві (скажімо, метод конкретно-соціологічного дослідження);

1) спеціальні методи, тобто такі, котрі прийняті лише для дослідження предмету однієї науки (наприклад, в юриспруденції - способи уяснення (тлумачення) юридичних норм, своєрідні прийоми узагальнення юридичної практики).

Дослідницькі методи можна також розподілити дещо умовно на емпіричні (способи виявлення, фіксування, збирання, систематизації інформації про факти і явища) і теоретичні (способи пояснення, тлумачення зібраних даних, побудови понять, концепцій, прогнозів і т.ін.).

Рівно як методологія є вихідним поняттям у механізмі юридичного пізнання, так само і метод можна розглядати як вихідну базисну категорію методології. Під терміном “метод” розуміють спосіб пізнання явищ природи і суспільного життя. Продуктивність наукового пошуку, степінь і глибина пізнання реальної дійсності багато в чому залежить від методів, які використовуються дослідниками. Самі методи - продукт творчої, інтелектуальної роботи людини, вони нерозривно зв'язані з предметом вивчення.

Теорія держави і права - не зібрання готових істин, канонів і догм. Це жива наука, яка постійно розвивається, знаходиться в неперервному пошуку.

Таким чином, методи теорії держави і права - це прийоми, способи, підходи, які використовуються нею для пізнання свого предмету й отримання наукових результатів. Вчення про методи наукового пізнання називається методологією.

В нашій науці багато десятиліть хазяйнував моністичний - марксистсько-ленінський - підхід до вивчення державно-правових явищ. Усі інші теорії й доктрини вважались невірними і піддавались критиці. Сьогодні в нашій країні свобода вибору методів, способів, підходів до вивчення держави і права, плюралізм вчень і думок.

Методи теорії держави і права тісно пов'язані з її предметом. Останній відповідає на питання, що вивчає теорія держави і права, методи і як, якими способами вона це робить. В основі методів лежить предмет теорії, бо без теорії метод залишається безпредметним, а наука - беззмістовною. У свою чергу лише теорія, озброєна адекватними методами, може виконувати поставлені перед нею задачі й функції.

Теорія й методи виникають одночасно, до них висуваються схожі вимоги: не тільки результати, але й шлях до них повинен бути істинним. Але теорія й методи не є тотожними, не можуть і не мусять замінювати одне одного.

Найбільш поширеним є таке визначення методу - це спосіб побудови й обґрунтування системи знання: сукупність прийомів і операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності. Залежно від визначеності предмета дослідження всі методи поділяються на загальні й окремі. Теорія держави і права сама є методологічною дисципліною щодо інших юридичних наук і розробляє власні методи дослідження державно-правових явищ і в той же час активно використовує загальні методи, які вироблені суспільними й природними науками.