13

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Кафедра МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

РЕФЕРАТ

з дисципліни: Міжнародне публічне право

на тему: Теорії співвідношення міжнародного і національного права

Виконала:

студентка другої вищої освіти

2 курсу групи МІ

Крамаренко Леся Василівна

Перевірив:

доц., к.ю.н. С.Д. Білоцький

Київ 2013

Порівняльно-правовий аналіз національного та міжнародного права

міжнародний національний право конституція

Питання співвідношення національного та міжнародного права в умовах глобалізації надзвичайно актуальне. Ці дві самостійні правові системи не існують ізольовано одна від одної. На особливості нормотворчості в міжнародному праві впливають національні правові системи, які знаходять своє відображення у зовнішній політиці та дипломатії держав. Міжнародне право, в свою чергу, відіграє важливу роль у формуванні національного законодавства.

Водночас, аксіомою є те, що система національного права знаходиться під впливом міжнародного права. Підтвердженням може слугувати той факт, що норми більшості новітніх основних законів, якими встановлено засади правового статусу громадянина, запозичені з ключових міжнародних актів про права людини. Важливе значення мають також положення конституцій, які відображають зміст основних принципів міжнародного права, створюють юридичні передумови для участі держав у різних інтеграційних процесах, забезпечують реалізацію норм міжнародного права у внутрішньодержавних відносинах [1, с. 88-89].

Вихідним при розгляді зазначеної проблематики можна вважати те, що національне та міжнародне право взаємопов'язані у своєму походженні й розвитку. Дослідженню проблем, пов'язаних із врегулюванням колізій, невідповідностей національного права та міжнародного, приділяється достатньо уваги серед провідних науковців, а саме: М. Баймуратов, М. Буроменський, В. Буткевич, Л. Васечко, І. Дахно, Н. Малишева, В. Опришко, В. Плавич, Н. Пронюк, П. Рабінович, В. Шатіло та ін. Проте, питання співвідношення національного та міжнародного права в умовах глобалізації залишається невирішеним.

Отже, метою цього реферату є з'ясування особливостей співвідношення національного та міжнародного права в умовах сьогодення.

Відомо, що в юридичній науці існують різні підходи до вирішення проблеми співвідношення національного та міжнародного права, які традиційно формулюють у вигляді двох головних теорій (рис. 1). Перша група вчених розвивала твердження, що національне та міжнародне право - це дві самостійні правові системи, два різні правопорядки (дуалістична теорія). Не заперечуючи можливості взаємодії цих правових систем, прихильники дуалізму вважають, що норми міжнародного права не можуть діяти у внутрішньодержавному правопорядку, і навпаки, норми внутрішнього права не діють у міжнародно-правових відносинах [2, с. 61-62]. Однак найбільш важливим є те, що в основних законах нерідко констатується поєднання національного права з міжнародними договорами, із загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права або навіть з усією системою міжнародного права. Такому поєднанню слугують конституційно визначені механізми трансформації норм міжнародного права (міжнародних договорів) у норми права національного. Лише внаслідок згадуваної трансформації уможливлюється реалізація міжнародно-правових зобов'язань у сфері внутрідержавних відносин (імплементація міжнародних договорів). Нерідко відповідне поєднання супроводжується визнанням примату міжнародного права.

Інша група вчених обґрунтовувала концепцію визнання міжнародного та внутрішнього права єдиною системою права (моністична теорія). При цьому, одні прихильники монізму виходять із верховенства внутрішнього права, а інші - з верховенства міжнародного права [3, с. 23-24].

На сучасному етапі розвитку міждержавної співпраці як результат ускладнення інтеграційних процесів, формуються нові підходи до проблеми співвідношення національного і міжнародного права. Зокрема, поряд із фактичним визнанням дуалізму в Основних законах держав нерідко визначається або констатується примат міжнародного права щодо права національного. Іноді конституції держав містять положення, що виглядають як визнання монізму, хоча вони реально співіснують з практикою трансформації норм міжнародного права, що об'єктивно засвідчує дуалізм.

Рис. 1 - Порівняльна характеристика головних теорій співвідношення національного та міжнародного права

Поява нових, синтетичних підходів до питання співвідношення національного і міжнародного права відображає поглиблення взаємодії цих двох систем [1, с. 89].

Необхідно зазначити, що в сучасних умовах визнання примату норм міжнародного права набуває особливого значення, адже право відіграє все більшу роль та набуває нових ознак глобальності. Разом із тим, пріоритет міжнародного права над національним прийнято розглядати як одну з особливостей впливу глобалізації на національне право [4, с. 37].

Порівняльний аналіз співвідношення національного та міжнародного права в Конституції

Конституції багатьох держав розв'язують питання співвідношення національного та міжнародного права. В юридичній науці існують різні підходи до визначення такого співвідношення.

Особливістю багатьох новітніх конституцій сучасних держав є те, що в них визначене співвідношення за змістом і формою національного права з міжнародним правом. Так, у ч. 2 ст. 6 Конституції Грузії зазначено, що законодавство відповідає загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права [5]. Подібне положення міститься і у ч. 1 ст. 8

Конституції Португальської Республіки, де норми і принципи загального міжнародного права є складовою частиною португальського права [6]. У свою чергу, у ч. 1 ст. 10 Конституції Італійської Республіки закріплено, що правопорядок Італії узгоджується із загальновизнаними нормами міжнародного права [7]. У ч. 4 ст. 15 Конституції Російської Федерації визначено, що загальновизнані принципи та норми міжнародного права і міжнародні договори Російської Федерації є складовою частиною її правової системи [8].

Також можна відзначити, що особливістю багатьох новітніх конституцій є визначення співвідношення між двома правопорядками - міжнародним і національним. Про таке співвідношення йдеться лише в окремих основних законах, прийнятих у країнах, що розвиваються (Кабо-Верде, Камерун). При цьому відповідне співвідношення визначається по-різному.

Так, у ст. 5 Конституції Албанії встановлено, що міжнародне право є "обов'язковою частиною національної правової системи" [11]. Згідно зі ст. 8 Конституції Португалії "норми і принципи загального міжнародного права є складовою португальського права" [12]. В основних законах Австрії, Греції, Естонії, Угорщини складовою або навіть невід'ємною частиною національного права визначені загальновизнані принципи і норми (або лише принципи чи норми) міжнародного права [3].

З іншого боку, в ст. 10 Конституції Італії передбачено, що "правопорядок узгоджується із загальновизнаними нормами міжнародного права" [13]. У ст. 6 Конституції Грузії також проголошується, що законодавство має відповідати загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права [5]. Наведені положення основних законів Італії та Грузії можуть сприйматися і як констатація відповідного стану національного правопорядку, і як визнання примату міжнародного права.

Таким чином, основною складовою національного права є принципи і норми міжнародного права. Усі ці положення виглядають як визнання моністичної теорії співвідношення національного та міжнародного права. Однак, їх не можна сприймати як констатацію можливості безпосереднього регулювання міжнародно-правовими нормами внутрішньодержавних відносин. Поряд із цим, зазначені положення основних законів сформульовано абстрактно, що ускладнює їх регулятивну роль. Норми конституцій мають загальний характер щодо визначення примату загальновизнаних принципів і норм до системи національного права.

Більш конкретними виглядають положення, за якими складовою (невід'ємною) частиною національного права визначаються міжнародні договори. Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України [14]. В ряді країн такими визнаються ратифіковані договори.

За умов, коли в конституції не передбачено примату міжнародних договорів, постає необхідність визначення їх співвіднесеності з актами національного права. В разі ратифікації міжнародного договору парламентом шляхом прийняття закону договір об'єктивно має силу закону. Його співвіднесеність із законами за змістом та наслідками здійснюваного регулювання має встановлюватися за принципом "наступний закон скасовує попередній" (лат. lex posterior derogat priori). Юридична сила договору, згода на обов'язковість якого виражена актом глави держави або уряду, залежить, зокрема, від попереднього схвалення договору парламентом, а також від місця акта, яким виражена така згода, в ієрархічно побудованій системі національного права.

Проблема визначення співвіднесеності за силою актів національного права і міжнародних договорів лише частково розв'язується в конституціях за змістом їх положень щодо примату міжнародного права (міжнародних договорів). Характерно, що відповідні положення сформульовано по-різному: зазвичай йдеться про пріоритет, порівняно вищу силу і навіть верховенство міжнародних договорів щодо законів або стосовно законів та підзаконних актів. У конституціях Азербайджану, Вірменії, Естонії, Росії і Таджикистану визначено, що коли міжнародним договором встановлено інші правила, ніж ті, що містяться в законі або підзаконному акті, застосовуються правила договору [2].

У такий само спосіб примат міжнародних договорів з різних питань встановлено низкою законів України, віднесених до різних галузей національного права. Проте Конституція України положень щодо примату міжнародного права або міжнародних договорів не містить.

Найчастіше в конституціях визнається примат ратифікованих міжнародних договорів (Албанія, Болгарія, Вірменія, Греція, Естонія, Казахстан, Польща і Хорватія) [3]. У Франції примат ратифікованих договорів визнано лише за умов їх виконання іншими учасниками. В Чехії і Словаччині пріоритет мають ратифіковані договори про права людини і основні свободи. Тим самим виникає суперечність, пов'язана з визнанням примату перед законом міжнародного договору, який ратифікований актом глави держави, і передбачуваною субординованістю такого акта глави держави (підзаконного за правовою формою) закону. Подібні суперечності виникають і тоді, коли в конституції примат договорів не пов'язується з їх ратифікацією (Азербайджан, Андорра, Грузія, Росія і Словенія).

Існує також практика конституційного визнання примату загальновизнаних принципів і норм (або норм) міжнародного права (Білорусь, Греція, Словенія). У Конституції Південно-Африканської Республіки примат виражений у такій формі: "тлумачення законів повинно здійснюватися в дусі міжнародного права" (ст. 233)[15].