Сухопутна територія включає всю сушу, незалежно від місця розташування її окремих складових частин. Будинки і споруди, що спираються на грунт або проникають усередину його, розглядаються як приналежність території, і усе, що відбувається на них або в них, відбувається в межах державної території.

Острівні території або анклави характеризують окреме розташування частин сухопутної території. Острів, відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 року -- це природно утворений простір суші, оточений водою, що знаходиться вище рівня води під час приливу. За винятком скель, не придатних для підтримки життя людини або самостійної господарської діяльності, острови в однаковій мірі з іншими частинами сухопутної території держави можуть мати територіальні води, зону, що прилягає, або континентальний шельф, економічну зону. У певних випадках наявність острова поруч із континентальним узбережжям може стати фактором, що впливає на проходження прямих вихідних ліній для відліку ширини територіальних вод. При перебуванні острову поблизу території іншої держави або у вузькому морському проході нерідко виникає необхідність у міжнародних угодах для визначення статусу морських проходів (наприклад, шведсько-датська конвенція 1938 року в зв'язку з наявністю в протоці Зунд острова Кіркхольм). Відповідно до діючого в Україні законодавства, острови, що належать Україні (зокрема, острів Зміїний, розташований у Чорному морі), мають територіальні води, економічну зону і континентальний шельф.

Анклав -- частина території однієї держави, оточена зі всіх боків сухопутною територією іншої держави і яка не має морського берега. Анклав складає невід'ємну частину території тієї держави, якій належить. В даний час відомі лише декілька анклавів: на території Швейцарії розташовані анклави Бюзінген (ФРН) і Кам-піоне-д'Італія (Італія), на території Нідерландів -- Бар-ле-Нассау, Барле-Хорті (Бельгія) і, навпаки, -- Варле-Дус (Бельгія) у Нідерландів, іспанське місто Плівія розташоване у межах французького департаменту Східних Піренеїв і відділене від Іспанії французькою сухопутною територією. [3]

Існування анклавів зумовлює необхідність забезпечення доступу до них (вирішення питань проїзду в них через територію іншої держави, інших життєво важливих питань існування території і її населення), що звичайно вирішується міжнародними угодами.

Якщо частина території однієї держави відрізана частково сухопутною територією і частково морською територією іншої держави, вона розглядається в якості напіванклава, оскільки є морський берег, до якого можливий доступ із боку моря (наприклад, Калінінград і Калінінградська область Росії, що мають вихід до Балтійського моря; іспанські території Сеута і Мелілья, оточені територією Марокко, але які мають вихід до Середземного моря).

До надр належать суцільні породи, породи, що знаходяться в рідкому і газоподібному стані, у тому числі такі, що містять корисні копалини й енергетичні ресурси, і наявні серед порід природні пустоти. Надра містять у собі не тільки підземні ділянки, але і ділянки дна водойм, континентального шельфу і виняткової (морської) економічної зони. Правовий режим штучних об'єктів у надрах -- підземних споруд і виробіток -- визначається Гірничим Законом України від б жовтня 1999 року лише в межах, необхідних для забезпечення охорони надр і безпеки гірничих робіт. Правовий резким підземних вод визначається також і Водним кодексом України 1995 року.

Водна територія держави складається з внутрішніх морських та інших вод і територіальних вод (територіального моря).

Внутрішні морські води -- це моря, повністю оточені сушею однієї і тієї держави (наприклад, Аральське море в Росії); моря, узбережжя яких і обидва береги з'єднані з іншим морем або океаном, знаходяться в межах однієї держави (наприклад, Біле море); води морських портів і рейдів; морські бухти, губи, лимани і затоки, береги яких належать одній державі, а затоки в тому випадку, якщо ширина входу у затоку рівна подвоєній ширині територіальних вод. Крім того, сюди належать води «історичних заток». До внутрішніх вод належать також води рік і озер, що омивають береги однієї держави.

Територіальне море (раніше -- територіальні води) у п.1 статті 2 Конвенції ООН з морського права 1982 року визначається як «морський пояс, який примикає» до сухопутної території держави. Відповідно до цього міжнародно-правового акта кожна держава вправі встановлювати ширину свого територіального моря до межі, що не перевищує 12 морських миль, і котра відміряється від вихідних ліній. Під вихідними лініями розуміється лінія найбільшого відливу уздовж берега, зазначена на офіційно визнаних прибережною державою морських картах значного масштабу. При відсутності припливів (як, наприклад, на Чорному морі) ширина територіальних вод відміряється від берегової полоси. За наявності островів, розташованих на атолах, або островів, оточених рифами, для виміру ширини територіального моря служить звернена до моря лінія рифу при найбільшому відливі. Прямі вихідні лінії, на відміну від вихідних ліній, проводяться тоді, коли лінія берега порізана і звивиста, або близько до неї є ланцюг островів, що утруднює судоводіння . Такі лінії проводяться по береговій смузі шляхом з'єднання на ній вихідних точок через кожні 40-60 км.

У п. 1 статті 2 Конвенції ООН з морського права закріплено, що на територіальне море поширюється суверенітет прибережної держави. Він поширюється також на повітряний простір над територіальним морем, на його дно і надра.

У відповідності зі статтею 5 Закону України «Про державний кордон» до територіальних вод України належать морські води шириною 12 морських миль, що відраховуються від лінії найбільшого відливу як на материку, так і на островах, що належать Україні, або від прямих вихідних ліній, що з'єднують відповідні точки. Географічні координати цих точок затверджуються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. В окремих випадках інша ширина територіального моря України може встановлюватися міжнародними договорами України, а при відсутності договорів -- відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

Повітряна територія держави -- це стовп повітря над- сухопутною і водною територією держави в межах її державних кордонів. Таким чином, нижньою межею повітряної території держави є її сухопутний і водний кордони. Верхня межа повітряного кордону, що відокремлює державну територію від космічного простору, котрий є міжнародною територією, дотепер конвенційно не визначена. У законодавстві України це питання також не урегульоване. Проблема визначення верхньої межі повітряної території особливо актуалізувалася в останні десятиліття й обумовлена появою літаків, що літали за межами досяжності протиповітряної оборони держав, і появою супутників та космічних кораблів, орбіта яких знаходилася над територією багатьох держав і змінити яку було практично неможливо. Існує звичайна норма міжнародного права, відповідно до котрої верхня межа повітряної території держави знаходиться на висоті 100-110 км над рівнем моря, оскільки саме на такій висоті знаходяться мінімальні перигеї орбіт штучних супутників Землі (найближча до Землі точка орбіти, що знаходиться на межі космічного і повітряного простору, після перетинання котрої космічні апарати згорають у повітряних шарах атмосфери).

Правовий режим її повітряного простору установлюється винятково даною державою. Але держави на засадах взаємності і за взаємною згодою беруть на себе міжнародні зобов'язання про польоти на їхню територію і через їхню територію (транзитом) іноземних повітряних апаратів. Ці зобов'язання складають предмет регулювання міжнародного повітряного права.

2. Історичні способи придбання територій

У минулих століттях у практиці міжнародного права виробилося п'ять способів придбання державної території:

1) окупація,

2) насильницька цесія,

3) право давності,

4) завоювання,

5) акреція

Окупація (від латин. occupatio -- захват) військова, в міжнародному праві тимчасове заняття озброєними силами території противника. Породжує певні наслідки для учасників озброєного конфлікту. Режим О. закріплений в Гаагських (1899 і 1907) і Женевських (1949) конвенціях про законах і звичаях війни. Женевська конвенція 1949 «Про захист цивільного населення» передбачає, зокрема, право населення окупованої території зберігати вірність своїй державі, забороняє колективні покарання і угін населення і т.д. Міжнародне право рахує О. виглядом тимчасового перебування військ однієї держави на території іншого в умовах стану війни між ними. При окупації влада окупованої держави практично припиняється адміністративне управління територією здійснюється військовим командуванням окупаційних військ з дотриманням норм міжнародного права. [5]

Держава, що окуповує, повинна приймати заходи по впорядкуванню суспільного і господарського життя на зайнятій території на користь цивільного населення. Оскільки окупація -- тимчасове явище, включення окупованої території до складу держави, що окуповує, забороняється. Важливий елемент режиму окупації -- забезпечення безпеки окупаційних військ, їх майна і комунікацій. Військові власті видають на окупованій території однобічні акти відносно населення і місцевих органів влади і забезпечують їх дотримання певними заходами примусу. Порушення окупаційними властями і особами із складу окупаційних військ норм міжнародного права, що стосуються окупації, вабить політичну, матеріальну або моральну відповідальність держави, що окуповує, або кримінальну відповідальність винних фізичних осіб. Відповідальність держав і фізичних осіб може виникнути не лише за порушення законів і звичаїв війни, але і за злочини проти світу в тому випадку, якщо окупація з'явилася наслідком агресивної війни.

У практиці I-ої світової війни 1914--18 і особливо 2-ої світової війни 1939--45 відомі багаточисельні факти грубого порушення фашистською Німеччиною і її союзниками норм міжнародного права, перш за все відносно цивільного населення. Німеччина заявила про те, що вона не зв'язана міжнародними правилами і звичаями війни, і висунула т.з. доктрину придушення. Вона включила багато окупованих нею країн до складу Німеччини, а на території цих країн, особливо на тимчасово окупованій території СРСР, ввела жорстокий режим придушення і знищення цивільного населення, скоївши тяжкі злочини проти людства і людяності.

Акреція - (лат. ассгегіо -- приріст, збільшення) -- природне збільшення території шляхом тривалого процесу нагромадження (під впливом течії води) піску у дельті ріки чи внаслідок появи острова вулканічного походження у межах територіальних вод. Стосовно відкритого моря, то такі острови (вони мають підніматися над рівнем води, тобто не покриватися нею під час припливу) включаються до території держави, яка першою нотифікувала про це ін. держави, за умови, що останні не висловили істотних заперечень. Надалі щодо таких нових територій діє доктрина т. з. історичних правопідстав.