2. Реальні та консенсуальні правочини Згідно статті 202 Цивільного кодексу України " Поняття та види правочинів", правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків ([2,c.62]). Правочин - це дія суб'єктів цивільного права, спрямована на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. При цьому вона може бути водночас підставою припинення одного правовідношення та виникнення іншого правовідношення. Правочини відрізняються від інших юридичних фактів такими особливостями: По-перше, правочини є вольовими актами. Вольовий характер дій виражається в тому, що суб'єкти права, здійснюючи правочин, прагнуть досягти певного правового результату. Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів, як події. По-друге, правочини завжди є правомірними діями. Це випливає з класифікації юридичних фактів і місця правочинів у цій класифікації, де вони виступають як протилежність правопорушенням. По-третє, правочини завжди є діями суб'єктів цивільного права. Цим вони відрізняються від адміністративних актів. По-четверте, воля в правочинах завжди спрямована саме на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Цим вони відрізняються від юридичних вчинків, де волевиявлення також може бути наявним, але не спрямованим на створення юридичних наслідків. По-п'яте, правочини опосередковують динаміку цивільних правовідносин. Цим вони відрізняються від такого виду юридичних фактів, як юридичні стани (акти цивільного стану). Залежно від моменту, з якого правочини вважаються укладеними, вони поділяються на реальні і консенсуальні. Консенсуальним (від лат. consensus ~ згода) є правочин, у якому для настання правових наслідків досить досягнення сторонами угоди з усіх істотних умов. З моменту досягнення угоди правочин вважається укладеним. У його сторін виникають відповідні права і обов'язки. Так, досягнення сторонами договору купівлі-продажу згоди щодо предмета і ціни, породжує обов'язок продавця передати річ у власність покупця і зустрічний обов'язок покупця сплатити певну грошову суму. Значна більшість правочинів, передбачених ЦК, є консенсуальними. Для реального (від лат. res - річ) правочину необхідне передання речі, однієї згоди сторін недостатньо. Поки вона не відбудеться, правочин не вважається укладеним. Прикладом реального правочину є договір позики. Доки гроші не передані позичальнику, права і обов'язки у сторін не виникають. Отже, обіцянка дати гроші у позику не означає, що потенційний позичальник набуває права вимагати виконання цієї обіцянки. Слід звернути увагу на те, що оскільки в консенсуальних правочинах момент укладення і момент виконання не збігаються, а в реальних - збігаються, то консенсуальні угоди завжди є взаємними, а реальні - односторонніми. 3. Відмінність строку і терміну у цивільному праві Здійснення і захист цивільних прав тісно пов'язані з фактором часу. Цивільні правовідносини не існують абстрактно, а виникають, змінюються та припиняються у часі. Для регулювання цивільних відносин використовують певні проміжки часу, які називають строками ([6,c.184]). Під строком у цивільному праві визнається певний період у часі, із закінченням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Так, якщо протягом трьох років фізична особа відсутня у місці постійного проживання і її місцезнаходження невідоме, то суд, за заявою заінтересованої особи, може оголосити особу такою, що померла. Саме цей проміжок часу (три роки) і є строком. Поряд з поняттям "строк" (визначається роками, місяцями, тижнями, днями чи годинами) вживається поняття "термін", з яким пов'язується певний момент у часі, зокрема конкретна календарна дата або певна подія, що має неодмінно настати. Терміном визнається певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Цивільно-правові строки (терміни) класифікують за різними критеріями. 1. За підставами (джерелами) встановлення можна виділити строки (терміни), які визначаються: законом, адміністративним актом, правочином або рішенням суду. 2. За ступенем самостійності сторін у встановленні строків (термінів) їх поділяють на імперативні та диспозитивні. 3. За розподілом обсягу прав і обов'язків строки за окремими періодами часу поділяють на загальні й окремі. Перебіг строку починається з наступного після календарної дати дня або настанням події, якою визначено його початок. Строк, який обчислюється роками, закінчується у відповідні місяць і число останнього року, а якщо строк обчислюється місяцями - то відповідного числа останнього місяця строку. Якщо кінець строку, обчислюваного місяцями, припадає на такий місяць, що не має відповідного числа, то строк закінчується в останній день цього місяця. Коли останній день строку припадає на неробочий день, то Днем закінчення строку вважається перший робочий день. Якщо строк встановлено для виконання певної дії, то він закінчується о 24-й год останнього дня строку. Але коли така дія повинна бути вчинена в певній організації (у нотаріуса, в суді), то строк закінчується в той час, коли в цій організації закінчується робочий день. Наділяючи суб'єктів цивільних правовідносин певними правами та обов'язками, законодавець водночас піклується і про охорону цих прав і обов'язків. Проте державний захист деяких цивільних прав не є безстроковим. Час надає право одному, водночас позбавляючи прав іншого. Наприклад, закінчення великого строку після правопорушення породжує певні негативні наслідки і в судочинстві. За давністю важко встановити дійсні обставини справи - втрачено документи, померли чи виїхали свідки, забуто окремі факти тощо. Зовсім інша справа, коли позивач звертається за захистом свого порушеного права відразу чи протягом нетривалого строку після правопорушення. Крім того, тривале незвернення позивача за захистом свого права породжує певну невизначеність у правових відносинах, у цивільному обігу. 4. Поняття і зміст фірмового найменування юридичної особи Фірмове найменування є обов'язковим атрибутом будь-якої комерційної організації. На відміну від торговельної марки, воно відрізняє (принаймні, повинно відрізняти) одне підприємство від іншого незалежно від тих товарів або послуг, які реалізує або пропонує це підприємство (на відміну від торговельної марки, реєструється відносно товарів та (або) відносно послуг). Поняття "фірмове найменування юридичної особи" або скорочено "фірма" існує у вітчизняному праві досить давно. Ще у "Положенні про фірму", прийнятому в СРСР 22 червня 1927 р. і яке було чинне в Україні до 2004 року, вказувалось на те, що "кожне підприємство, відкрите для доступу публіки, повинне мати на видному місці напис з позначенням повного фірмового найменування" і "право на фірму складається в праві виняткового користування фірмовим найменуванням в угодах, на вивісках, в оголошеннях, рекламах, на бланках, на рахунках, на товарах підприємств, їхніх упакуваннях тощо". П.2 ст.90 Цивільного кодексу України встановлює: "Юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування. Комерційне найменування юридичної особи може бути зареєстроване у порядку, встановленому законом". Тобто, комерційне (фірмове) найменування вже не прирівнюється законом до того найменування, під яким зареєстрована юридична особа. Це додаткове найменування (а ним і являється, як правило, розпізнавальна частина назви юридичної особи), яке можуть мати тільки підприємницькі товариства і яке (за їхнім бажанням) може бути зареєстроване у порядку, визначеному законом (на даний момент такий закон відсутній). У главі 43 Цивільного кодексу України "Право інтелектуальної власності на комерційне найменування", у п.3 ст.489 додатково роз'яснено, що "відомості про комерційне найменування можуть вноситися до реєстрів, порядок ведення яких встановлюється законом. ” Структура фірмового найменування складається з двох відносно самостійних частин. Одна частина містить вказівку на організаційно-правову форму підприємства, його тип і предмет діяльності. А в деяких випадках - і інші характеристики. Друга (її можна назвати розпізнавальна) частина ділиться на обов'язкові й факультативні додавання. Обов'язковим додаванням є спеціальне найменування (умовне словесне позначення, власне ім'я, географічна назва й т.п.) підприємства, його номер або інше позначення, необхідне для відмінності одних підприємств від інших. Інші додавання, типу "універсальний", "центральний" і т.п., є факультативними й можуть не використовуватися. Умовний приклад фірмового найменування, що включає вказівку на профіль діяльності й географічне розташування фірми: Закрите акціонерне товариство "Науково-дослідний інститут "Київмістпроект". Повне фірмове найменування, що включає дані про організаційно-правову форму, указується при реєстрації підприємства в установчих документах. Також може бути наведене скорочене найменування. Воно може включати спеціальне найменування - так званий фірмовий знак, якому можна одночасно зареєструвати і як товарний знак. Наприклад, повне фірмове найменування - Товариство з обмеженою відповідальністю "ЛОБСТЕР”. Скорочене - ТОВ "ЛОБСТЕР”, у якому слово "ЛОБСТЕР" є зареєстрованим товарним знаком № 322223. У відповідності зі ст.8 Паризької конвенції по охороні промислової власності 1883 року юридичні особи мають право користуватися своїм фірмовим найменуванням без спеціальної реєстрації лише тому, що існує факт користування ним. Однак, як тільки дане фірмове найменування вводиться до господарського обігу на території України, відразу ж починають діяти інші статті і закони, а саме, ст.4 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції" і ст.10 bis (недобросовісна конкуренція) Паризької конвенції з охорони промислової власності. Юридична особа, що має в складі свого фірмового найменування словесну частину, яка зареєстрована як торговельна марка іншим власником, вважається порушником прав власника торговельної марки. У такій ситуації юридична особа має право на фірмове найменування, але при цьому в неї відсутні права і на рекламу, і на ділові операції, пов'язані з основною діяльністю. Згідно п.4 ст.489 Цивільного кодексу України особи можуть мати однакові комерційні найменування, якщо це не вводить в оману споживачів щодо товарів, які вони виробляють та (або) реалізовують, та послуг, які ними надаються. Споживач, зазвичай, не звертає уваги на організаційно-правову форму юридичної особи, а бачить розпізнавальну частину найменування, що призводить до змішування фірмових найменувань ([4,c.102]). 5. Викуп земельної ділянки з метою суспільної необхідності Положення ст.350 ЦКУ свідчать: викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю здійснюється за згодою власника або примусово за рішенням суду в порядку, встановленому законом. Згідно з п.2 тієї ж статті рішення про викуп земельної ділянки в зв'язку із суспільною необхідністю приймає орган місцевого самоврядування або орган влади, який попереджає власника не менше ніж за рік до вилучення. Викупна ціна земельної ділянки має включати ринкову вартість ділянки та нерухомості, що на ній знаходиться, а також збитки власника, пов'язані з викупом, включаючи втрачену вигоду. В разі якщо сторони не можуть узгодити ціну, питання має вирішуватись в судовому порядку. Більш детально питання примусового викупу земель приватної власності мав би врегулювати ЗКУ, прийнятий у 2001 р., тобто після прийняття Конституції, але до прийняття ЦКУ. Однак у Земельному кодексі, на відміну від Конституції, законодавець оперує поняттями "суспільних потреб" (до яких ст.146 ЗКУ відносить, з-поміж іншого, будівництво доріг та аеропортів) та "суспільної необхідності" (що за текстом ст.147 ЗКУ фактично ототожнюється із поняттям "надзвичайного стану і війни"). Стаття 146 ЗКУ передбачає викуп земельної ділянки для суспільних потреб лише за згодою власника, тоді як за ст.147 ЗКУ можливе примусове відчуження земельної ділянки приватної власності. Під час прийняття ЗКУ у 2001 р.