У цьому випадку відсутність роботи потрібно розуміти як відсутність заняття, яке охоплює як роботу за наймом на підставі трудового договору, так й інші види зайнятості, визнані чинним законодавством для відповідних категорій зайнятого населення.

Що стосується поняття заробітку, то у цьому випадку законодавець використовує більш широку конструкцію, ніж та, що закріплена у ст. 1 Закону України "Про оплату праці", де заробітна плата визначається, як винагорода, обчислена, як правило, в грошовому вимірі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівнику за виконану ним роботу. На мій погляд, при визначенні категорії "заробіток" у сфері зайнятості необхідно виходити з положень ратифікованої Президією Верховної Ради Української РСР 30 червня 1961 року і діючої на території України Конвенції МОП № 95 "Про захист заробітної плати", де заробітна плата означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, які роботодавець повинен заплатити, на підставі письмового або усного договору про наймання послуг, працівникові за працю, яку виконано, чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано, чи має бути надано [10].

Категорія "джерело існування" взагалі не визначена законодавством, тому й відсутні єдині критерії достатності того чи іншого доходу людини для забезпечення гідного життя її самої та її родини. У цьому розумінні доцільним є використання критерію прожиткового мінімуму, який відповідно до ст. 1 Закону України від 15 липня 1999 року № 966-ХГУ "Про прожитковий мінімум" визначається, як вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження її здоров'я, набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості [11].

Як вказується у Законі України "Про зайнятість населення", статус безробітного надається особам також у разі відсутності підходящої роботи.

Відповідно до ст. 21 Конвенції МОП № 168 від 1988 року "Про сприяння зайнятості та захист від безробіття" при визначенні, яка робота є підходящою, враховується, зокрема, згідно з приписуваними умовами і до певної міри, вік безробітних, трудовий стаж за попереднім фахом, наявний у них досвід, тривалість періоду безробіття, становище на ринку праці, наслідки зазначеної роботи для їхнього особистого й сімейного становища, і та обставина, що робоче місце може бути незайняте, як прямий наслідок зупинки виробництва у зв'язку з трудовим спором, що ведеться [12].

У п. 14 Рекомендації МОП № 176 від 1988 року "Щодо сприяння зайнятості та захисту від безробіття" концепція підходящої роботи не повинна поширюватися: а) на зайнятість, що спричиняє зміну професії, яка не враховує здібності, кваліфікацію, набуті робочі навички, робочий досвід або потенціал перепідготовки заінтересованої особи; б) на зайнятість, що спричиняє зміну місця проживання на таке місце, де відсутні підходящі житлові умови; в) на зайнятість із значно гіршими умовами праці та значно меншою винагородою порівняно з тими умовами праці й винагородою, які в цілому надаються на розглядуваний момент за передбаченими для роботи спеціальністю й районом; г) на робоче місце, що стало вакантним через прямий наслідок тимчасового припинення роботи у зв'язку з трудовим спором; д) на зайнятість, відмова від якої з причини, крім тих, що зазначено в а) і е) і за відповідного врахування всіх супутніх обставин, зокрема сімейних обов'язків працівника, не може обґрунтовано бути поставлена йому за вину [13].

Згідно зі ст. 46 Закону України "Про зайнятість населення" підходящою для безробітного вважається робота, що відповідає освіті, професії (спеціальності), кваліфікації особи з урахуванням доступності транспортного обслуговування, встановленої рішенням місцевої державної адміністрації, виконавчого органу відповідної ради. Заробітна плата повинна бути не нижче розміру заробітної плати такої особи за останнім місцем роботи з урахуванням середнього рівня заробітної плати, що склався у регіоні за минулий місяць, де особа зареєстрована як безробітний. Під час пропонування підходящої роботи враховується тривалість роботи за професією (спеціальністю), кваліфікація, досвід, тривалість безробіття, а також потреба ринку праці.

У свою чергу, згідно з п. 22 постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку реєстрації, перереєстрації безробітних та ведення обліку осіб, які шукають роботу", підходящою не може бути робота у разі, коли: вона пов'язана із зміною місця проживання безробітного без його згоди; місце роботи розташоване за межами доступності транспортного обслуговування, встановленої рішенням місцевої держадміністрації, виконавчого органу відповідної ради; умови праці не відповідають правилам і нормам, встановленим законодавством про працю та охорону праці, стану здоров'я особи, що підтверджено медичною довідкою; заробітна плата нижча, ніж встановлений законом розмір мінімальної заробітної плати, або не забезпечуються гарантії щодо її своєчасної виплати.

Як бачимо, визначення підходящої роботи, що міститься у чинному законодавстві, в цілому відповідає тим вимогам, які ставить міжнародна спільнота. Однак, на жаль, вітчизняний законодавець все ще нехтує врахуванням при пропонуванні підходящої роботи наслідками зазначеної роботи для особистого та сімейного становища безробітних.

Відповідно до п. 5 постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку реєстрації, перереєстрації безробітних та ведення обліку осіб, які шукають роботу" статус безробітного надається з першого дня реєстрації у територіальному органі на підставі заяви за формою, затвердженою Мінсоцполітики України, у разі відсутності підходящої роботи. А у разі наявності пропозиції підходящої роботи у день подання заяви про надання статусу безробітного особі за попереднім узгодженням із роботодавцем видається направлення на працевлаштування. Особа зобов'язана подати протягом семи календарних днів із дня отримання такого направлення територіальному органу письмову відповідь роботодавця про працевлаштування або відмову у працевлаштуванні. Якщо в зазначений строк особа подає територіальному органу письмову відповідь роботодавця про відмову у працевлаштуванні або відстрочення вирішення питання щодо працевлаштування у зв'язку з необхідністю проходження медичного та наркологічного огляду, призначення дати конкурсного відбору, такій особі надається статус безробітного з дня подання відповідної заяви. На мій погляд, безпосередньо роботодавець має бути зобов'язаний надати центру зайнятості свою відповідь про можливість чи неможливість працевлаштування особи. Адже в особи, яка звертається до роботодавця з направленням про працевлаштування, відсутні будь-які важелі впливу на роботодавця щодо надання такої письмової відповіді.

Остання умова визнання особи безробітною - готовність та здатність приступити до роботи. Оскільки згідно з ч. 2 ст. 43 Конституції України використання примусової праці забороняється, відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону України "Про зайнятість населення" добровільна незайнятість особи не може бути підставою для притягнення її до відповідальності, так і соціальний захист з боку держави особа не має права одержати, якщо не докладає зусиль для пошуку роботи чи взагалі не бажає її отримувати, вважає недоцільним брати участь у суспільно корисній праці.

У цьому розумінні цікавим є досвід деяких демократичних економічно розвинутих країн, які прямо у змісті власної конституції закріплюють обов'язок працювати (ст. 27 Конституції Японії, ст. 4 Конституції Італії, ст. 58 Конституції Португалії, ст. 35 Конституції Іспанії [14]), який означає, що лише громадяни, які бажають працювати, мають право вимагати від держави роботи та матеріального забезпечення на випадок її відсутності, звісна річ, якщо вони є працездатними. Така конституційна норма не завадила б й українському Основному Закону для чіткого окреслення ролі держави у трудовому житті громадян.

Таким чином, в основі правового розуміння безробіття не може знаходитись безробіття добровільне, у стані якого знаходиться особа через суб'єктивні причини, які цілком залежать від носія праці. Таке трактування явища безробіття не відповідає провідним засадам правового регулювання зайнятості населення, яке має на меті забезпечити повну, продуктивну і вільно обрану зайнятість для громадян та захистити їх від наслідків вимушеного безробіття, а не створювати безперспективну у соціальному та економічному плані роботу чи виплачувати матеріальну допомогу тим особам, які не бажають заповнювати вільні вакансії та не сприйматимуть виплату допомоги із безробіття як тимчасову компенсацію необхідних для життя коштів. В останньому випадку мається на увазі аж ніяк не безробіття, а добровільна незайнятість. Міжнародна спільнота, зокрема, МОП та Євростат, асоціює добровільну незайнятість із часткою економічно неактивного населення, під яким розуміє осіб, які не мають роботи і не займаються її пошуками, тобто не можуть бути класифіковані як "зайняті" або "безробітні" [15].

Можливо нашій державі потрібно звернутися до досвіду деяких зарубіжних країн, які у власній конституції заклали специфічну формулу "обов'язку працювати", в основі якої лежить конституційний обов'язок громадянина самостійно забезпечувати своє існування. "Кожен зобов'язаний працювати і має право на отримання посади" - цей імператив міститься в преамбулі Конституції Франції від 27 жовтня 1946 року, що є складовою частиною Конституції 1958 року. У ст. 4 Конституції Італії сказано, що кожен громадянин відповідно до своїх можливостей і за своїм вибором зобов'язаний здійснювати діяльність або виконувати функції, що сприяють матеріальному або духовному розвитку суспільства, а Конституція Японії в ст. 27 проголошує: "Усі мають право на працю і обов'язок працювати". Як уже зазначалося, поєднання права на працю з обов'язком працювати характерне для конституцій багатьох інших країн. Так, ст. 58 Конституції Португальської Республіки фіксує: "Обов'язок працювати невіддільний від права на працю. Виняток становлять особи, які частково або повністю втратили працездатність через хворобу, за віком або інвалідністю". Аналогічне положення передбачає Конституція Іспанії у ч. 1 ст. 35: "Всі іспанці зобов'язані працювати і мають право на працю" [14].

Л.С. Мамут слушно вказує, що формулювання "кожен зобов'язаний працювати", яке проголошується сучасними конституціями, ніякою мірою не легалізує примус до праці. Адже за людиною визнається право вибору типу професійної діяльності, свобода визначення нею місця роботи, тобто всього того, що запобігає можливості існування примусової праці [16, с. 11]. Тобто означені конституційні норми створюють, насамперед, мотиваційну основу до здійснення активних заходів у поверненні або залученні до трудового життя як з боку громадянина, так і з боку держави й роботодавця.

У цілому ж при дотриманні особою умов, за наявності яких вона може бути визнана безробітною, присвоєння статусу безробітного відбувається на підставі акта, прийнятого центром зайнятості, - рішення про реєстрацію особи з метою пошуку підходящої роботи.

Висновки. До умов, за наявності яких особу може бути визнано безробітною - суб'єктом права на зайнятість, належать: вікові обмеження, відсутність роботи та доходу, неможливість підшукати підходящу роботу, наявність психологічної мотивації та фізіологічної здатності приступити до роботи, реєстрація в центрі зайнятості. Тому безробітні - це особи, які через відсутність роботи не мають заробітної плати або інших передбачених законодавством доходів, зареєстровані у центрі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до підходящої роботи.

Список використаних джерел