роботодавець визначається як власник підприємства, установи або організації незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності або уповноважений ним орган чи фізична особа, яка відповідно до законодавства використовують найману працю. Надавати роботу на законних підставах можна і спираючись на цивільно-правові угоди (договір підряду, доручення, перевезення тощо) або на основі адміністративно-владних повноважень (виправні роботи). Роботодавцем виступає і правління чи інший орган кооперативу щодо членів кооперативу або фермер, який залучає свою сім`ю до роботи у фермерському господарстві на підставі сімейно-трудових стосунків, та ін. Усіх роботодавців, які мають трудову правосуб`єктність, можна поділити на окремі групи: роботодавці - фізичні особи; роботодавці - юридичні особи і відокремлені підрозділи юридичних осіб; роботодавці - державні органи. Запровадження ринкових відносин неминуче призвело до погіршення рівня соціально-правових гарантій найманих працівників, а отже, за таких умов важливого значення набуває діяльність органів і організацій, покликаних забезпечувати захист прав та інтересів людини праці. Такими організаціями традиційно вважається профспілки. Право на об`єднання у профспілки включає: право працівників без будь-якого дозволу державних органів створювати за своїм вибором профспілки, вступати до них та виходити з них на умовах і в порядку, визначеному їх статутами, право обирати своїх представників для захисту інтересів членів профспілки, брати участь у внутрішньому житті організації; право вільно здійснювати профспілкову діяльність. [11] Отже, з вище сказаного можна зробити висновок, що кожна сторона трудових правовідносин відіграє невід`ємне значення в процесі життєдіяльності суспільства і держави. 1.3 Зміст трудових правовідносин Трудові правовідносини змістом яких є сукупність трудових прав і обов'язків їх суб'єктів, які, як правило, відбиті в його правовому статусі. Саме він містить статутні права та обов'язки, які можуть доповнюватись змістом трудового договору і в сукупності визначають правове положення суб'єкта трудових правовідносин. Трудові правовідносини є зобов'язальними відносинами. В рамках трудових відносин кожний їх суб'єкт має визначені права. Відносини, що встановлюються між працівником і роботодавцем, зобов'язують цих суб'єктів проводити певні дії по виконанню трудової функції, виплаті винагороди за проведену роботу. ці зобов'язання носять майновий характер. Виробництво здійснюється не тільки для того, щоб створювати матеріальні блага. Воно одночасно є і виробництвом життя суспільства. Прикладом цього може служити кризовий стан виробництва, що в свою чергу призвів до кризового стану суспільства. Поряд з майновими зобов'язаннями трудові правовідносини включають немайнові зобов'язання. Хоча формально сторони, вступаючи в трудові правовідносини, є рівноправними, наявність у власника або уповноваженого ним органу, засобів виробництва зводить його в пануюче становище. Працівник підлягає у залежності до власника не тільки фактично, а й у правовому значенні. Таким чином зі встановленням трудових правовідносин кожна із сторін набуває певні суб'єктивні права і несе відповідні обов'язки. Суб'єктивні трудові права працюючих за наймом становлять собою реалізацію і конкретизацію основних прав, що визначені Конституцією України і конкретизовані в інших законодавчих актах про працю. [15] Трудове законодавство чітко не окреслює меж дозволеної поведінки працівників при реалізації суб'єктивних прав. Важливо, щоб працівник не зловживав своїми правами і не вступав у протиріччя із законом і нормами моралі. Суб'єктивними правами і обов'язками володіє кожний працівник, як учасник трудових правовідносин. Ці права, а до них слід віднести право на працю, на відпочинок і здоров'я і безпечні умови праці, визначають правовий статус працівників. Компонентом врегулювання поведінки працівників в рамках трудових правовідносин є їх трудові обов'язки. До таких обо'язків необхідно віднести сукупність належних дій працівників, що пов'язані з їх участю, особистою працею у здійсненні завдань того підприємства, з яким вони перебувають у трудових правовідносинах. Обсяг і характер трудових обов'язків залежить від багатьох чинників і конкретизуються стосовно до роду роботи (спеціальність, кваліфікація, посади) і особи працівника. найбільш загальні і важливі трудові обов'язки працюючих сформулювані в КЗпП і типових правилах внутрішнього трудового розпорядку. Для загальних обов'язків працюючих у трудових правовідносинах належать: виконання обумовленої при влаштуванні на роботу трудової функції; - тимчасове виконання роботи, що не відноситься до трудової функції працівника за наявності в цьому потребі; - додержання встановленої міри праці; - забезпечення належної якості роботи; - додержання режиму робочого дня; - додержання правил техніки безпеки, технологічного режиму. [14] Обов'язок виконання певної трудової функції означає, що працівник у трудових правовідносинах зобов'язаний не до виконання певного трудового завдання, по закінченні якого трудові правовідносини припиняються, а до періодичного виконання певної роботи, що визначається спеціальністю, кваліфікацією або посадою, переважно без визначеного строку. Як загальне правило, переважно власник або уповноважений ним орган не має права вимагати від працівника виконання роботи, необумовленої трудовим договором. У виняткових випадках, таких як виробнича потреба, необхідність тимчасової заміни працівника, в разі простою, власник або уповноважений ним орган може переводити працівників на необумовлену трудовим договором роботу. Але таке переведення можливе тільки на певний визначений законом строк. Виконання певної трудової функції нормується або кількістю продукції, що має бути виготовлена протягом періоду або часом, протягом якого повинна виконуватись робота. Встановлені норми виробітку, норми часу і норми обслуговування є обов'язковою мірою продуктивності праці. Працівник вважається таким, що справляється із виконанням своїх обов'язків, якщо вони протягом встановленого часу виконує необхідну для даної роботи норму виробітку. Але від працівника вимагається не тільки вимагання певної роботи у визначеній кількості, а й забезпечення належної якості роботу. Продукція, що виробляється, повинна бути якісною. [19] Для кожного працюючого правилами внутрішнього трудового розпорядку встановлений режим використання робочого часу. До нього відносяться початок робочого дня, перерви в роботі, раціональне використання часу роботи. Працівник повинен розподілити свою роботу на тривалість усього робочого дня, пристосуватись до загального трудового режиму. Додержання режиму робочого дня дозволяє правильно організувати відпочинок працівників, забезпечує їм можливість використовувати вільний від роботи час за своїм розсудом. При забезпеченні кількісних і якісних показників своєї праці працівник зобов'язаний дбайливо, економно, ефективно використовувати засоби виробництва, дотримуватись правил техніки безпеки, технологічного технічного режимів. Будь-який відступ від правил технічної експлуатації і технологічного режиму з певним виробничим ризиком. Працівник не має права здійснювати такі дії, які прямо заборонені правилами, проводити будь-які експерименти, хоча б і в інтересах виробництва, якщо проведення їх пов'язане із загрозою для самого працівника і осіб, що його оточують. До початку роботи за укладеним трудовим договором власник або уповноважений ним орган зобов'язаний роз'яснити працівникові його права і обов'язки та поінформувати під розписку про умови праці, наявність на робочому місці, де він працюватиме, небезпечних і шкідливих виробничих чинників, яких ще не усунено, та можливі наслідки їх впливу на здоров'я, його права та пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до чинного законодавства і колективного договору, ознайомити працівника з правилами внутрішнього трудового розпорядку та колективним договором, визначити працівникові робоче місце, забезпечувати його необхідними для роботи засобами, проінструктувати з техніки безпеки, виробничої санітарії, гігієни праці і протипожежної охорони. Важливим обов'язком власника або уповноваженого ним органу є своєчасна виплата винагороди за працю, проведення інших виплат, що належать працівнику в зв'язку з виконанням роботи. Системи заробітної плати працюючих ґрунтується на їх зацікавленості в результатах особистої праці. Суб'єктивні права і обов'язки учасників трудових правовідносин реалізуються в трудовому процесі. Вони тісно пов'язані між собою. Окремі з цих прав і обов'язків, що кореспондуються (тобто праву працівника відповідає певний обов'язок власника або уповноваженого ним органу), створює елементи трудових правовідносин різного характеру. Всі особи не можуть існувати без єдиного складного трудового правовідношення. Чітка регламентація прав і обов'язків учасників трудових правовідносин є основним завданням національного законодавства в ринкових умовах. Основною метою кодифікаційного процесу в трудовому праві постає розроблення нових кардинальних підходів до вдосконалення трудового законодавства. Ці підходи повинні проявлятись у тому, щоб були визначені основні засади регулювання трудових відносин, що мають відтворювати міжнародні правові акти, або відповідати їм. Повинно бути визначене місце правових рішень і керівних роз'яснень ВСУ, як третьої влади, відображені особливості правового регулювання праці окремих категорій працівників. [19] Розділ 2. Підстави та умови виникнення трудових правовідносин 2.1 Загальна характеристика умов виникнення трудових правовідносин Для того, щоб стати працівником, громадянин повинен мати трудову правоздатність і трудову дієздатність. Правоздатністю визнається здатність громадян мати цивільні права та обов'язки. Вона виникає з моменту народження громадянина і закінчується з його смертю. Зміст правоздатності проявляється в тому, що громадяни можуть мати майно в особистій і приватній власності, користуватися житловими приміщеннями та іншим майном, успадковувати та заповідати майно, обирати рід занять і місце проживання, мати права автора твору науки, літератури, мистецтва, відкриття винаходу, раціоналізаторської пропозиції, промислового зразка, а також мати інші майнові та особисті немайнові права. [12] Правоздатність є елементарним, первинним правовим відношенням, тому вона становить необхідну умову для особи, як учасника правових відносин, що по суті є результатом реалізації правоздатності. Правоздатність становить собою визнану державою можливість особи вступати в різні правові відносини. Реалізація цієї можливості щодо праці гарантується і юридично забезпечується тим, що держава покладає на власників підприємства обов'язок сприяти здійсненню громадянами своїх прав. Як і будь-які правові відносини, правоздатність має в своїй основі юридичний факт. Однією з сторін трудових правовідносин може бути тільки громадянин, здатний до праці. Обов'язок виконувати доручену роботу він повинен здійснювати особисто і не має права передоручати її виконання іншій особі. Трудова правоздатність громадян України є рівною для всіх, оскільки її обсяг визначається єдиною ознакою - особистою здатністю до праці незалежно від статі, національності, раси, майнового стану, національного походження. Вона виникає, як правило, з досягненням шістнадцятирічного віку, а в окремих випадках - з досягненням п'ятнадцяти чи навіть чотирнадцяти років. Допускається в окремих випадках працю неповнолітніх. Трудове законодавство передбачає для них такі умови праці, які забезпечують їм нормальний фізичний і духовний розвиток: додаткові заходи по охороні праці; скорочення тривалості робочого дня; подовжені відпустки. Обмеження трудової правоздатності означає обмеження в праві працювати за здібностями. А оскільки особиста праця, як правило, є джерелом існування працездатних людей, повне позбавлення права працювати на допускається.