З урахуванням положень Житлового та Цивільного кодексів України, законів України «Про житловий фонд соціального призначення», «Про місцеве самоврядування в Україні» до компетенції органів місцевого самоврядування у житловій сфері слід віднести: облік комунального житлового фонду; щорічний моніторинг доходів наймача та членів його сім'ї для визнання їх соціально незахищеними для надання за договорами соціального найму житла комунального житлового фонду; облік громадян, які мають право на отримання соціального житла; визначення порядку надання жилих приміщень муніципального спеціалізованого житлового фонду; надання житла соціально незахищеним громадянам за договором соціального найму житла; погодження перепланування і переобладнання житла; визнання жилих приміщень непридатними для проживання; здійснення контролю за використанням житлового фонду; визначення відповідності жилих приміщень встановленим санітарним і технічним правилам і нормам.

Висновок. Отже, певна роль у створенні нормативно-правових актів з питань житлового законодавства належить Президентові України, який здійснює функції забезпечення дотримання конституційності, законності дій інших суб'єктів права.

Кабінет Міністрів покликаний реалізувати державну політику в житловій сфері і забезпечувати виконання житлової політики.

Основним центральним органом виконавчої влади є Міністерство будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 13 грудня 2006 р. № 1725 затверджено Положення про Міністерство будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України.

Учасниками житлових правовідносин можуть бути органи місцевого самоврядування, які є власниками житлового фонду. Юридичними гарантіями забезпечення прав громадян на житло є надання органам місцевого самоврядування певних повноважень, встановлення певних обов'язків у житловій сфері.

2. Спадкування житла за заповітом та за законом

Спадкове право -- це сукупність цивільно-правових норм, що встановлюють порядок переходу прав і обов'язків померлої особи за правом спадкування.

Спадкоємство за законом має місце, якщо:

-- заповіту немає;

-- заповіт визнано недійсним;

-- спадкоємці, призначені в заповіті, померли до відкриття спадщини або відмовилися прийняти її.

Спадкоємцями можуть бути громадяни, юридичні особи та держава. Суб'єктивне право на спадщину у спадкоємців виникає в разі смерті спадкодавця або визнання його в установленому порядку померлим. До громадян як спадкоємців належать особи, які були живими на момент смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті за життя і народжені після його смерті. Громадяни та держава можуть бути спадкоємцями як за заповітом, так і за законом. Юридичні особи можуть бути спадкоємцями лише за заповітом. Спадкоємцями можуть бути також іноземні громадяни та особи без громадянства.

Цивільне законодавство встановлює суворі обмеження Щодо спадкоємців. Зокрема, усуваються від спадщини особи, які:

1) умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя;

2) умисно перешкоджали спадкоємцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих або інших осіб, або ж сприяли збільшенню їхньої частки у спадщині;

3) батьки після дітей, щодо яких вони були позбавлені батьківських прав, і їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини;

4) батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання покладених на них за законом обов'язків щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом.

Спадкоємці за законом призиваються до спадщини в порядку черги. Згідно з чинним законодавством в Україні встановлено п'ять черг спадкоємців.

У першу чергу право на спадкування за законом одержують діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

У другу чергу право на спадкування за законом одержують рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.

У третю чергу право на спадкування за законом одержують рідні дядько та тітка спадкодавця.

У четверту чергу право на спадкування за законом одержують особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.

У п'яту чергу право на спадкування за законом одержують інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі наступного ступеня споріднення усувають від спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. У зазначену чергу право на спадкування за законом одержують утриманці спадкодавця, які не були членами його сім'ї. При цьому утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім'ї спадкодавця, але не менш як п'ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним засобом для життя.

Оскільки заповіт -- це не договір, а односторонній правочин, за яким права та обов'язки для інших осіб виникають за волевиявленням заповідача, то до заповіту встановлюються такі самі умови його дійсності, як до будь-якого договору, а саме:

а) заповіт має бути складений тільки дієздатною особою;

б) заповіт повинен бути складений у формі, що визначена законом;

в) зміст заповіту має відповідати вимогам чинного законодавства.

Спадковий договір може бути розірвано судом:

1) на вимогу відчужувача у разі невиконання набувачем його розпоряджень;

2) на вимогу набувача у разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача.

Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно зі ст. 1222 ЦК спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

Спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи та інші учасники цивільних відносин (стаття 2 ЦК).

Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

Відповідно до ст. 1235 ЦК заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.

Заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати права на спадкування. Заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов'язкову частку в спадщині. Чинність заповіту щодо осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині, встановлюється на час відкриття спадщини.

У разі смерті особи, позбавленої права на спадкування, до смерті заповідача позбавлення її права на спадкування втрачає чинність. Діти (внуки) цієї особи мають право на спадкування на загальних підставах.

У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі не охоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261 - 1265 ЦК, якими установлено черговість спадкоємців за законом.

Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Відповідно до ст. 1296 цього кодексу спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Зважаючи на норми ст.1297 та 1299 ЦК, спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов'язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно та зареєструвати право на спадщину в органах, які здійснюють державну реєстрацію нерухомого майна (стаття 182 ЦК).

Право власності на нерухоме майно виникає у спадкоємця з моменту державної реєстрації цього майна.

житловий самоврядування спадкування власність фонд

3. Право власності на житло

У Цивільний кодекс України (ЦКУ) вперше включено окрему главу 28 „Право власності на житло”, яка структурно розміщена в книзі третій - „Право власності та інші речові права”. Окресливши правовий режим житла як об'єкта права власності, законодавець у такий спосіб виділив вагомість та значимість житла в задоволенні первинних, життєво необхідних потреб особи.

Житло визначається як житловий будинок, квартира, інше приміщення, що призначені та придатні для постійного проживання в них. Таким чином, підкреслюється два моменти в правовому режимі: придатність для проживання та цільове призначення - для постійного (не тимчасового проживання). Придатність для проживання не конкретизується як характерна ознака житла.

Ця ознака конкретизується у ст. 50 Житлового кодексу України (ЖК), згідно з нормами якої житлове приміщення має бути благоустроєне відповідно до умов даного населеного пункту, відповідати встановленим санітарним і технічним вимогам. Рівень благоустрою в різних (однойменних) населених пунктах (селах, селищах, містах) може бути різним і зумовлюється різними чинниками (газифікація, центральне водопостачання та водовідведення, опалення тощо). Тому характеристика з позицій житла його благоустрою буде різною для різних населених пунктів.

Комплексний аналіз чинного законодавства України дозволяє виділити такі основні засоби (способи) реалізації права на житло, як:

1. індивідуальне будівництво - відносини в цій сфері врегульовані частково ЦКУ, Земельним кодексом, законами “Про основи містобудування”, “Про архітектурну діяльність” тощо, цілою низкою підзаконних нормативних актів, які приймаються різними відомствами. Відсутність цілісного, комплексного законодавчого підходу до врегулювання відносин у сфері індивідуального будівництва створює складнощі для забудовників і у правозастосувальній діяльності;

2. набуття права власності на житло за цивільними правочинами. Юридичними підставами виникнення права власності є різноманітні цивільні правочини: договори купівлі-продажу, дарування, міни, довічного утримання, ренти, спадковий договір, спадкування. Набуття права власності на житло із зазначених підстав передбачає існування ринку житла, первинного власника житла, який на підставі цивільних правочинів відчужує житло на користь іншої особи. Правова регламентація цих відносин переважно здійснюється ЦКУ, ЗУ “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень”, Тимчасовим положенням про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно. Наразі поза увагою законодавця лишаються питання правової регламентації ринку нерухомості (зокрема, ринку житла). Фактично інфраструктурно такий ринок сформувався. Діють професійні його учасники: посередники - ріелтерські фірми, які не тільки надають відповідні послуги продавцям і покупцями, а й опікуються орендою житла, нежитлових приміщень. На законодавчому рівні не окреслене поняття „ринок нерухомості”, хоча інтенсивні законодавчі напрацювання в цій сфері є і стосуються вони, насамперед, іпотеки. Прикладом є закони, прийняті останнім часом, зокрема, “Про іпотеку”, “Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати”, “Про іпотечні облігації”, “Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю” тощо. Правова регламентація діяльності професійних учасників ринку нерухомості наразі лише в проекті;