Курсова робота

Утворення Давньоруської держави - Київської Русі

Реферат

Ключові слова - східні слов'яни, утворення, Давньоруська держава, історія, Київська Русь.

Об'єкт дослідження - історія становлення державності у східних слов'ян.

Предмет дослідження - процес, причини та результат утворення державності у східних слов'ян.

Мета роботи - визначити особливості утворення Київської Русі.

Результат роботи - поглиблення, розширення знань по курсу ИДП України на тему: "Утворення Давньоруської держави - Київської Русі".

Сфера застосування - навчальний процес з дисципліни "Історія права та держави".

історія держава київський русь

Анотація

Карпенко Г.В. Утворення Давньоруської держави - Київської Русі. Курсова робота. Кафедра теорії та історії держави та права ДонНУ. Донецьк, 2013.

У даній роботі відображено процес, причини та результат утворення Давньоруської держави - Київської Русі.

Summary

Karpenko G.V. Penal system in Ukraine during the war years (1941-1945). Term paper. Theory and History of State and Law Donna. Donets'k, 2013.

In this paper reflected the process, causes and result of the formation of Ancient state - Kievs'ka Rus'.

Зміст

Вступ

1. Східні слов'яни. Передумови виникнення Давньоруської держави

2. Становлення держави східних слов'ян

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Наш український народ живе на своїй землі дуже давно. Тисячу двісті або триста літ тому назад жили вже наші люди мало не по всій теперішній Україні. Але раніше, ще за якихось тисячу літ перед тим на наших широких степах понад Чорним морем, по дрімучих лісах, понад річками, жило багато диких племен, і кожне плем'я жило собі окремо. В історичному процесі одне плем'я змінювало інше. Найбільшим досягненням давніх племен було створення могутньої держави на теренах теперішньої України - Київської Русі.

Видатний російський історик В. Ключевський писав, що "історія Русі почалася в VI ст. на самому краю, в південно-західному куті нашої землі, на північно-східних схилах і передгір'ях Карпат". Але ця історія урвалася на VI ст., і дійсний початок історії України пов'язаний не з Карпатами, а з Подніпров'ям, із землею полян.

Початок державного життя України М. Грушевський датує VIII, а може й VII століттями. Початок держави зв'язував він із розвитком торгівлі: торговельні каравани потребували збройної охорони від нападників на суходільному шляху та на Дніпрі, а дати таку охорону могла тільки певна організація. Так у торговельних містах з'являються воєнні вожді-князі з дружинами. З іншої сторони, утримання дружин вимагало війни, яка давала здобич. Так з розвитком торгівлі у VII, навіть VI ст., починає зав'язуватися державне життя.

Метою моєї роботи є визначення особливостей утворення Київської Русі. Досягнення поставленої мети можливо при вирішенні таких завдань:

- визначити виникнення і формування держави у східних слов'ян;

- з'ясувати причини виникнення держави Київська Русь;

- проаналізувати антинаукові "теорії" утворення Київської русі;

- визначити роль і місце Київської Русі в Істрії Європи.

Об'єктом роботи є історія становлення державності у східних слов'ян. Предметом курсової роботи є процес, причини та результат утворення Київської Русі.

У своїй роботі я керувався такими принципами як: принцип історизму, принцип дійсного розвитку історії, принцип об'єктивності та принципом систематизації. При вивченні курсової роботи використовувались загальнонаукові та історико - юридичні методи.

Курсова робота складається із вступу, двох розділів, висновку та списку використаних джерел.

1. Східні слов'яни. Передумови виникнення Давньоруської держави

Слов'яни -- одна з найчисленніших груп давньо-європейського населення. В писемних джерелах початку нашої ери слов'яни згадуються під назвою "венеди". Вперше таке найменування було вжито римським письменником, ученим і державним діячем І ст. Плінієм Старшим. Як свідчать історики VI ст. (Прокопій Кесарійський -- візантійський історик, Іордан -- готський історик та ін.), анти -- східна частина слов'ян-венедів - проживали між Дніпром і Дністром, і на схід від Дніпра. Готська навала розколола венедську спільноту на дві частини: західну (склавини) та східну (анти). На їх основі сформувалося два могутні на той час політичні об'єднання - Антське царство на сході та Словінське царство на заході. Так було започатковано становлення слов'янської державності [1, c. 51].

Більшість учених додержується думки, що прабатьківщина слов'ян охоплювала північні схили Карпат, долину Вісли та басейн Прип'яті. Звідси на початку VII ст. вони стали розселятися в усіх напрямах: на північному сході заглибилися в землі угро-фінів до Оки та верхньої течії Волги; на зaxoдi їхні поселення сягали р. Ельби у Північній Німеччині. Та найбільший потис колонізації пішов на південь, на Балкани, куди слов'ян, наче потужний магніт, притягували родючі землі, багаті міста и тепліший клімат. Якщо порівнювати цей процес із міграцією кочовиків, то розселення слов'ян являло собою повільний рух із праслов'янських земель, у процесі якого зберігалися зв'язки з прабатьківщиною. Внаслідок цього він охопив великі території. Цікавою рисою цієї експансії був її мирний характер. За винятком окремих сутичок на кордонах з Візантією слов'яни просувалися на нові землі головним чином як колоністи, а не загарбники. Проте, розселяючись, вони водночас i розпорошувалися [2, c. 10].

Дослідження визначного російського вченого Олексія Шахматова доводять, що на початок VI ст. iз спільної мови слов'ян сформувалися три підгрупи: західнослов'янська, з якої згодом розвинулися такі мови, як польська, чеська та словацька; південнослов'янська, з якої постали болгарська, македонська та сербохорватська; східнослов'янська, що з неї розвинулися українська, російська та білоруська мови [3, c. 8].

Східнослов'янських поселень існувало багато, хоч за розмірами вони були невеликими. Села будувалися за одну-дві милі одне від одного I налічували від 4 до 70 дерев'яних жител. Кожна нова група поселень виростала на відстані 30-40 миль. У центрі зводилися гради, тобто укріплені фортеці, що служили для захисту, проведення племінних сходів I культових обрядів. Східнослов'янські землі рясніли сотнями таких обнесених частоколом населених пунктів. Тому скандинави називали ці землі "Гардарікі", що значить "країна укріплень" [4, c. 8].

Природно-кліматичні умови сприяли формуванню розвинутого господарства слов'ян: повноводні ріки, родючі ґрунти, густі ліси, заселені різноманітною звіриною і птицею, помірно рівний клімат. Такі умови відіграли помітну роль в розвитку економіки стародавніх слов'ян. Археологічні розвідки поселень свідчать про те, що основним заняттям східних слов'ян в II-V ст. було землеробство. Вони сіяли просо, жито, пшеницю, льон і інші культури. Для обробітку землі застосовувалось рало, мотика, серп, коса. Пізніше з'явився плуг із залізним лемішем. Культура землеробства знала перелогову і підсічну форми обробітку землі. При перелоговій передбачалось використання одних і тих же ділянок на протязі декількох років, після чого вони не оброблялись приблизно 20-30 років до відновлення природної родючості. Ця система існувала в основному в степових і лісостепових районах. Підсічна система застосовувалась частіше всього в північних лісових районах, де спочатку підрубували (підсікали) дерева, а коли вони висихали, їх спалювали. Але така система вимагала великих затрат фізичної праці людей. Це було під силу тільки родовій общині. Родова община у вигляді великої патріархальної сім'ї розміщувалась зазвичай у формі поселення, яке називалось двір (дворище, городище, печище). Це була окрема господарська одиниця з колективною'власністю на землю, знаряддями і продуктом праці. Виробництво і споживання всередині родової общини було спільним. Розмір земельних ділянок визначався тим, яку територію міг освоїти кожний член роду. Повсюдне використання плугу і перехід до орного землеробства помітно підвищили культуру землеробства і його продуктивність. Зокрема, спочатку з'явилось двопілля, а потім і трьохпілля, тобто щорічне чергування різноманітних посівних культур і парової системи. Коней розводили не тільки з військовою метою, але і як робочу тяглову силу, нарівні з волами. Такі чинники розвитку зумовили розклад родової общини і перехід її в VI--VII ст. до сусідської, сільської общини. Це означало, що основною господарською одиницею стала окрема сім'я. При цьому обробіток землі уже можна було здійснювати невеликими колективами, які створювались за принципом сусідства, а не за принципом родини. Садиба, тварини, житло переходили в приватну власність, що зумовлювало розпад родової общини. Дворище (печище) поступається місцем поселенню під назвою село, а сама община отримала назву "вервь"("мир"). Хоча в сільській общині основні сільськогосподарські землі іще довгий час залишались у спільній власності, вони вже поділялись на ділянки - наділи, які передавались общинникам в користування на певний час. А лісові угіддя, водойми, сінокоси і пасовища залишались у спільній власності. Іще довгий час зберігались різноманітні види робіт, виконання яких вимагало об'єднаної праці: будівництво доріг, корчування лісу і т. д. Земельні наділи оброблялись тепер членами окремої сім'ї власними знаряддями праці, врожай також належав даній сім'ї. Таким чином, ця господарська одиниця уже не повинна була приймати участь в спільному і примусовому виробництві і розподілі продукції. Це призвело до майнового розшарування в середині сусідської общини, до появи заможної верхівки. Як правило, це були представники племінної знаті - "луччі люди", або "нарочиті мужі", що здобули собі визнання завдяки багатству, воєнним успіхам [6, c. 31].

На останньому етапі переходу до феодалізму у східних слов'ян сформувався особливий тип відносин, який отримав назву військова демократія. Військова та племінна знать дедалі більше концентрує у своїх руках гроші, цінності, багатства, використовує працю рабів та збіднілих общинників (смердів). На цьому ґрунті спочатку зароджується, а потім поглиблюється класова диференціація - землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники трансформуються на феодально залежне населення, що створює передумови для активного державотворчого процессу.

В VII--VIII ст. слов'янські племена здійснили численні військові походи на Візантію, на Балкани і східні землі, вели війни проти кочівників з півдня.Східні слов'яни були знані як непохитні и загартовані воїни, здатні витримувати мороз i спеку, споживати мінімум їжі. Відчуваючи себе невпевнено на відкритих рівнинах, вони вважали за краще воювати у лісах i байраках, де часто влаштовували засідки. Впертість i витривалість були їхніми найбільшими перевагами як у війні, так i під час миру.