У вирішенні питання про відстрочку або розстрочку виконання постанови або ухвали апеляційної чи касаційної інстанцій за наявності обставин, передбачених частиною першою статті 121 ГПК, слід враховувати викладене у пункті 5 роз'яснення президії Вищого господарського суду України від 28.03.2002 №04-5/365 “Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України. (Пункт 6 у редакції роз'яснення Вищого господарського суду України від 31.05.2002 № 04-5/609)

Частина третя статті 121 ГПК вимагає від господарського суду винесення ухвали про відстрочку або розстрочку виконання рішення, зміну способу і порядку його виконання. Оскільки форма процесуального документа, який приймається за наслідками розгляду даного питання, не ставиться у залежність від вирішення по суті, то як прийняття, так і відхилення вимог заявника щодо відстрочки, розстрочки або зміни способу і порядку виконання рішення повинно оформлюватись ухвалою господарського суду, яку може бути переглянуто на загальних підставах згідно з розділами ХІІ і ХІІ1 ГПК. (Абзац перший пункту 7 в редакції роз'яснення Вищого арбітражного суду № 02-5/445 від 18.11.97).

Можливості оскарження ухвали господарського суду про затвердження мирової угоди, укладеної сторонами у процесі виконання судового рішення (частина четверта статті 121 ГПК), законом не передбачено. (Пункт 7 із змінами, внесеними згідно роз'яснення Вищого господарського суду України від 31.05.2002 № 04-5/609)

Якщо заходів забезпечення позову не було вжито до прийняття рішення зі спору, то господарський суд згідно з частиною другою статті 121 ГПК має право одночасно з вирішенням питання про відстрочку, розстрочку або зміну способу і порядку виконання рішення вжити заходів до забезпечення його виконання, про що зазначається в цій же ухвалі. В разі незгоди сторони чи прокурора, який брав участь у процесі, з такими діями господарського суду, вони вправі звернутись відповідно зі скаргою або з поданням на таку ухвалу. (Пункт 8 із змінами, внесеними згідно роз'яснення Вищого господарського суду України від 31.05.2002 № 04-5/609)

процесуальний документ ухвала судовий

РОЗДІЛ ІІ. Про обмеження конституційного права на оскарження судових ухвал у господарському процесі

Завдяки діяльності Конституційного Суду України здійснюється поступовий перегляд традиційних для вітчизняного процесуального законодавства понять та правових норм, зокрема із застосуванням концептуально нових підходів до розв'язання відповідних теоретичних та практичних проблем, прикладом чого може бути нещодавнє рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 р. по справі № 1-10/2004 про тлумачення поняття “охоронюваний законом інтерес”.

Поряд з тим, невирішеними залишилися багато проблем, які мають не стільки науково-теоретичне, скільки практичне, прикладне значення. Розгляду однієї з таких проблем і присвячена дана стаття.

Ухвали, які постановляються судами при здійсненні судочинства у господарських справах, є важливими процесуальними актами і можуть суттєвим чином впливати на права та законні інтереси учасників процесу, а також інших осіб. За таких обставин можливість апеляційного та касаційного оскарження судових ухвал є дієвою гарантією законності при відправленні правосуддя.

Проте, оскільки ухвалами вирішуються не тільки суттєві питання, але й такі, які не мають вирішального значення для руху та вирішення справи, нормами Господарського процесуального кодексу України передбачено (статті 291, 320 та статті 106, 111-13 відповідно), що ухвали судів підлягають оскарженню у визначених випадках.

Практична проблема виникає тоді, коли розробники законопроектів про внесення змін до Цивільного чи Господарського процесуальних кодексів України, а також Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” “забувають” передбачити, що ухвала, можливість оскарження якої справді доцільно гарантувати, підлягає апеляційному та касаційному оскарженню (така ситуація виникає, як правило, тоді, коли модифікується існуючий чи вводиться новий процесуальний інститут, який передбачає вчинення судом процесуальних дій, які оформлюються ухвалами). Внаслідок цього суди вищих інстанцій усуваються від оперативного контролю за діяльністю судів нижчих інстанцій, а учасники процесу позбавлені можливості скористатися апеляційним та касаційним оскарженням як гарантією свого права на законний судовий розгляд та вирішення своєї справи [9, c. 28-37].

У таких випадках судова практика змушена виправляти помилки, допущені під час розробки нормативно-правових актів внаслідок неналежного рівня правотворчої техніки, застосовуючи при цьому неоднозначні з точки зору дотримання процесуального законодавства методи.

Наочним прикладом є ситуація, яка склалася у зв'язку з прийняттям цілого ряду змін до Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, який найбільше і страждає зазначеними вадами.

Президія Вищого господарського суду України, намагаючись виправити існуюче становище, у Рекомендаціях від 4 червня 2004 р. за № 04-5/1193 “Про деякі питання практики застосування Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” вказала, що сама лише відсутність у вказаному Законі та Господарському процесуальному кодексі України прямих вказівок на можливість оскарження ухвал, які суттєво впливають на права та обов'язки учасників провадження, не може бути підставою для повернення чи відмови у прийнятті апеляційних та касаційних скарг (п. 2.6 Рекомендацій). В останньому абзаці вказаного пункту відмежовано ухвали, які лише забезпечують рух судового процесу і вказано, що судам апеляційної та касаційної інстанцій слід відмовляти у прийнятті апеляційних та касаційних скарг на такі ухвали.

Свою позицію Вищий господарський суд України мотивував посиланням на норму ст. 129 Конституції України, згідно з якою однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

Сама проблема, на нашу думку, породжена тим, що у Цивільному та Господарському процесуальних кодексах України визначено перелік судових ухвал, які підлягають апеляційному та касаційному оскарженню, а не перелік ухвал, які такому оскарженню не підлягають, як цього вимагає п. 8 ст. 129 Конституції України.

Вищий господарський суд України у проаналізованих Рекомендаціях обрав шлях розширеного тлумачення відповідних норм Господарського процесуального кодексу України, а саме: вказав, що перелік випадків оскарження ухвал не є вичерпним, тобто можна оскаржувати ухвали і в тому випадку, коли можливість їх оскарження прямо не передбачена.

Схвалюючи практичні наслідки застосування зазначених Рекомендацій, слід констатувати їх недостатнє методологічне обґрунтування, оскільки їх автори фактично створили нову норму процесуального права, що не належить до повноважень судової влади. Оскільки Верховний Суд України також є судом касаційної інстанції по господарських справах, важко спрогнозувати, чи буде він підтримувати позицію, відображену у Рекомендаціях.

Розглядувана проблема стосується у повному обсязі всього цивільного та господарського судочинства. Можливість її вирішення вбачається лише в розрізі конституційно-правової оцінки процесуального законодавства, зокрема з огляду на норми статей 55, 56, абзацу 1 ст. 64, п. 8 ст. 129 Конституції України, для доведення чого пропонуються декілька теоретичних положень.

Право на оскарження судових ухвал є конституційним правом особи. Важко заперечити, що під “рішенням суду” в п. 8 ст. 129 Конституції України мається на увазі не тільки однойменний процесуальний акт, який приймається судом у цивільному чи господарському процесі, але й інші процесуальні акти судів, зокрема вироки (у кримінальному процесі), а також ухвали та постанови. Якщо розглядати норму ст. 129 Конституції України у системі з нормою ст. 55, то можна дійти висновку, що право на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень є невід'ємним елементом права на звернення до суду, оскільки саме можливість апеляційного та касаційного оскарження судових рішень як конституційна засада судочинства є однією з ознак, які його характеризують та відмежовують від інших видів юрисдикційної діяльності.

Заборона оскарження судових ухвал повинна бути прямо передбачена у процесуальному законодавстві стосовно кожного випадку, коли процесуальна дія суду оформлюється ухвалою. Відповідно до абзацу 1 ст. 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Саме такий випадок і передбачає п. 8 ст. 129 Конституції України стосовно права на оскарження судових рішень, тобто можна і потрібно визначати перелік ухвал, які оскарженню не підлягають. Однак робити це необхідно у суворій формальній відповідності Конституції України і передбачати у процесуальних законах не правило, а саме винятки, “випадки” (останній термін якраз і вжитий у п. 8 ст. 129) [1]. І якщо розробники законопроектів чергового разу “забудуть” передбачити НЕможливість оскарження, право на таке оскарження збережеться, що явно є меншою вадою, ніж якби таке право необдумано обмежили.

Станом на сьогоднішній день, послідовно застосовуючи норму п. 8 ст. 129 Конституції України, доведеться визнати, що оскарженню підлягають практично всі ухвали у цивільному та господарському процесі, оскільки процесуальне законодавство, за деякими винятками, прямо не передбачає випадків, коли такі ухвали оскарженню не підлягають. З цієї точки зору відповідають Конституції України норми ст. 347 ЦПК України (“ Ухвалені судом касаційної інстанції рішення або ухвали набирають чинності після їх ухвалення і оскарженню не підлягають”), ст. 347-7 ЦПК України (“Ухвала суду про задоволення заяви про перегляд рішення або ухвали у зв'язку з нововиявленими і винятковими обставинами оскарженню не підлягає”) та інші норми, в яких прямо вказано на неможливість оскарження ухвал, якими оформлюються певні процесуальні дії суду.

Норма Конституції України, яка гарантує право на оскарження судових ухвал, конкретизує норму абзацу 2 ст. 55 стосовно випадків, коли особа оскаржує рішення, дії чи бездіяльність суду як органу державної влади, такими ухвалами оформлені, до суду вищої інстанції. Нормою абзацу 2 ст. 55 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Конституційним Судом України у рішенні від 25 листопада 1997 р. (справа громадянки Дзюби Г.П. щодо права на оскарження в суді неправомірних дій посадової особи) вказану норму витлумачено достатньо широко (хоча в Окремій думці до вказаного рішення судді Скоморохи В.Є. вказано на необхідність ще ширшого тлумачення розглядуваної норми). Але постає питання про те, чи можна оскаржувати рішення, дії чи бездіяльність самого суду як органу державної судової влади у суді й чи не виникне ситуація, за якої судова влада опиниться над всім правопорядком у державі, найвищим і остаточним “суддею у власній справі”? У цьому зв'язку необхідно максимально виважено підійти до вирішення проблеми оскарження судових ухвал, якими оформляється (не випадково!) більшість дій суду.