Право на оскарження судових ухвал є превентивною конституційною гарантією проти заподіяння шкоди судами при розгляді цивільних та господарських справ. Нормою ст. 56 Конституції України передбачено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішення, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Відповідно до ч. 5 ст. 1176 чинного Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі (про господарські справи, очевидно, черговий раз просто “забули” - Ю.Л.), відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу злочину за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Отже, вказана норма звужує загальні підстави відповідальності суду як органу державної влади за завдану шкоду. Однією з суттєвих превентивних гарантій від заподіяння шкоди судом при розгляді цивільних та господарських справ, яка повинна врівноважити таке звуження підстав відповідальності суду за завдану шкоду, і повинна стати чітка та послідовна реалізація конституційного права на оскарження судових ухвал, які постановляються судами у цивільному та господарському процесі та істотним чином впливають на права та обов'язки сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, а також інших осіб.

Існує два формально-юридичних способи вирішити проблему реалізації конституційного права на оскарження судових ухвал:

· вирішення Конституційним Судом України питання про відповідність Конституції України норм процесуального законодавства, які містять вказівку про можливість оскарження судових ухвал лише у випадках, прямо передбачених законом (статті 291, 320 чинного Цивільного процесуального кодексу України та статті 106, 111-13 Господарського процесуального кодексу України);

· формулювання вичерпного переліку випадків, в яких ухвали оскарженню не підлягають, завдяки чому буде усунута формальна суперечність з нормою п. 8 ст. 129 Конституції України і судовій практиці не доведеться спірними засобами виправляти помилки розробників законопроектів. У цьому випадку забезпечення конституційного права на оскарження судових ухвал не буде залежати від того, чи розробники законопроектів про зміни до процесуального законодавства “згадають” про необхідність вказівки на можливість оскарження ухвал.

Розширення переліку ухвал, які підлягатимуть оскарженню в разі прийняття тези про невідповідність Конституції України ряду передбачених процесуальним законодавством обмежень, негативно позначиться на якості відправлення правосуддя. Адже постановлення у процесі розгляду справи незаконних ухвал може вважатися обставиною, яка спричинила незаконне рішення, і, своєю чергою, зумовити його скасування судами апеляційної чи касаційної інстанцій вже при оскарженні самого рішення з направленням справи на новий розгляд (і так без кінця). Ті ж учасники процесу, які свідомо і недобросовісно прагнуть його затягувати в часі, мають і без того більш ніж достатньо можливостей це робити, в тому числі з використанням тих самих механізмів оскарження навіть за наявності чинних сьогодні обмежень (думаємо, що останню тезу підтвердить будь-хто, кому хоча б раз довелося бути позивачем чи представником позивача у процесі проти такого недобросовісного відповідача).

ВИСНОВКИ

Отже, при розгляді і вирішенні справи господарським судом постановляється значна кількість ухвал. Якщо цивільна справа може не закінчуватися рішенням, то без ухвал суду відкриття провадження у справі та його розвиток неможливий.

Така чисельність підстав винесення ухвал та їх зміст робить можливим і потрібним проведення їх класифікації за різноманітними критеріями.

Так, за стадіями, в яких постановляються ухвали у суді першої інстанції їх слід поділити на ухвали, які виносяться при відкритті провадженні у справі (у тому числі, які можуть постановлятися до подання заяви, наприклад, про забезпечення доказів чи позову); на стадії підготовки справи до судового розгляду, у ході судового засідання; ухвали, які постановляються після ухвалення рішення суду.

За процесуальною формою ухвали бувають самостійні та протокольні. Самостійні ухвали - це документи, встановленої форми, в яких зазначаються владні вказівки суду щодо розвитку процесу у справі, вони постановляються в нарадчій кімнаті, підписуються всім складом суду, а при одноособовому розгляді справи - суддею і приєднуються до справи. Протокольні ухвали мають місце у судових засіданнях, у нескладних питаннях без виходу до нарадчої кімнати із занесенням її змісту до журналу судового засідання (ст. 209 ЦПК).