Участь суду в реалізації кримінально-виконавчого процесу

Постановка проблеми. Будь-яке сучасне наукове дослідження, що претендує на ознаки репрезентативності, містить у своєму арсеналі порівняльно-правовий (компаративний) метод. Сьогодні порівняльне правознавство стало невід'ємною складовою частиною академічної правової науки. Компаративний метод, як невід'ємний інструментарій дослідження, впроваджено в різних галузях наукового юридичного знання. Така позиція знаходить підтримку як у царині загального порівняльного правознавства, так і в галузевих сферах. Використання порівняльно-правового методу в аналізі зарубіжного досвіду участі суду в реалізації кримінально-виконавчого процесу дає змогу оцінити стан функціонування досліджуваної сфери правовідносин у зарубіжних країнах, зіставити його з вітчизняною теорією і практикою та запропонувати оптимальні рішення щодо проблемних питань в означеній сфері.

Ступінь розробленості проблеми. Теоретичною основою написання статті стали порівняльно-правові доробки таких учених, як С.С. Аскерова, І.Г. Богатирьова, І.М. Копотуна, В.В. Крижанівського, В.Т. Маляренка, А.В. Молдована, М.С. Пузирьова, П.В. Пушка- ра, В.А. Савченка, Ю.В. Скрипіної, В.М. Щерби та ін.

Згадані вчені зробили вагомий внесок у розвиток порівняльно-правових (компаративних) засад кримінально-виконавчої та кримінально-процесуальної сфери. Водночас як самостійний предмет порівняльно-правові засади діяльності суду у кримінально-виконавчому процесі дотепер не досліджувалися. Серед іншого, на заповнення цієї прогалини спрямоване одне із завдань нашого дослідження, втілене у цій статті. А головним аргументом застосування компаративного методу в тій чи іншій галузі права є аналіз та спів- ставлення вітчизняного й зарубіжного досвіду

з подальшим виробленням пропозицій щодо удосконалення законодавства і практики його застосування або організаційно-правових засад функціонування тієї або іншої інституції.

Мета статті полягає в теоретико-прикладному узагальненні зарубіжного досвіду участі суду в реалізації кримінально-виконавчого процесу.

Виклад основного матеріалу. Проведеним порівняльно-правовим (компаративним) аналізом установлено, що залежно від низки чинників (належність тієї чи іншої держави до певної правової сім'ї, історико-правова традиція, різне функціональне призначення гілок влади тощо) законодавства зарубіжних країн передбачають різний порядок вирішення питань, що виникають під час виконання вироків. Подібні порядки за суб'єктно-процедурним критерієм можна диференціювати на три групи: 1) судовий порядок; 2) позасудо- вий порядок; 3) кримінально-виконавчий, або комплексний, порядок вирішення справ.

Виходячи з аналізу низки спеціальних досліджень із питань зарубіжного досвіду виконання покарань і вирішення супутніх питань під час реалізації кримінально-виконавчого процесу, особливо в аспекті належності тієї чи іншої країни до відповідної правової сім'ї, різняться джерела законодавства, котре регламентує порядок і умови виконання та відбування покарань. Так, не в усіх країнах наявна звична для України диференціація таких джерел на кримінальний, кримінальний процесуальний, кримінально-виконавчий кодекси. Буває так, що питання, які в Україні регламентуються Кримінальним процесуальним (далі - КПК) і кримінально-виконавчим кодексами (далі - КВК), у Франції, наприклад, належать до сфери правового регулювання КПК Франції.

Залежно від цього й виділяють інститути, які, наприклад, не властиві українському законодавцю - пенітенціарні суди й пенітенціарні судді. Також за цим напрямом окремими вченими на порядок денний ставиться навіть питання про утворення інституту на кшталт пенітенціарної поліції. Цей інститут може бути корисним у контексті можливої ліквідації з 1 січня 2018 р. оперативних підрозділів пенітенціарної системи й передачею таких функцій до Національної поліції.

Зокрема, нині вже у кримінально-виконавчу систему України запроваджено посади слідчих органів Державної кримінально-виконавчої служби України (далі - ДКВС України), на яких покладено функції щодо здійснення досудового розслідування злочинів, вчинених на території або у приміщеннях ДКВС України. Така новела запроваджена згідно зі змінами до ст. 216 «Підслідність» КПК України, що містяться у Прикінцевих та перехідних положеннях Закону України «Про Вищу раду правосуддя» від 21 грудня 2016 р. № 1798-УІІІ [1].

За результатами узагальнення зарубіжного досвіду участі суду в реалізації кримінально-виконавчого процесу ми згрупували країни, піддані компаративному дослідженню, за двома напрямами: 1) країни, що належать до романо-германської правової сім'ї. За цимнапрямом, ураховуючи історико-правові традиції, здійснено диференціацію на: а) країни СНД; б) інші зарубіжні країни; 2) країни, що належать до англо-американської правової сім'ї.

Незважаючи на низку наявних нині загострених моментів у зовнішньополітичних зносинах, право Російської Федерації (далі - РФ) продовжує залишатися близьким до українського, зокрема в досліджуваних питаннях.

Тому в Рф, як і в Україні, відзначаємо судовий порядок вирішення справ під час виконання вироків. Водночас хочемо зазначити, що такий порядок не виключає засад взаємодії суду з адміністрацією органів і установ виконання покарань, зокрема в частині підготовки необхідних матеріалів на засудженого.

Аналіз кримінально-процесуального законодавства указаної держави надав можливість виокремити низку питань, що вирішуються судом під час виконання вироків, котрі перебувають за межами подібної процедури в інших пострадянських країнах (Україні, Білорусі, Казахстані, Азербайджанській Республіці): а) питання про відшкодування шкоди реабілітованому, відновлення його трудових, пенсійних, житлових та інших прав; б) питання,, пов'язані зі здійсненням міжнародного співробітництва у кримінальних справах під час виконання вироку [2].

Більш диференційованою є і кримінально-виконавча регламентація ролі суду у кримінально-виконавчому процесі за законодавством РФ. Зокрема, законодавець РФ у ст. 20 КВК РФ визначає діяльність суду на стадії виконання вироку як судовий контроль. Відповідно до КВК РФ, по-перше, суд контролює виконання покарань під час вирішення низки питань (ч. 1 ст. 20), по-друге, суд розглядає скарги засуджених та інших осіб на дії адміністрації установ і органів, що виконують покарання (ч. 2 ст. 20), по-третє, установи та органи, що виконують покарання, повідомляють суд, який виніс вирок, про початок і місце відбування покарання засудженими (ч. 3 ст. 20) [3].

На нашу думку, подібна диференціація має місце в силу змішування законодавцем РФ предметів кримінально-виконавчого та кримінально-процесуального правового регулювання. В Україні регламентація відповідних положень належить до кримінальної процесуальної сфери (зокрема, ст. 537 КПК України).

Аналіз кримінально-процесуального законодавства країн СНД (України, РФ, Білорусі, Казахстану, Азербайджанської Республіки, Вірменії) дає підстави для виокремлення пострадянської модель діяльності суду у кримінально-виконавчому процесі, для якої примітними є такі ознаки: а) належність суду до самостійної гілки державної влади; б) визначення на рівні кримінально-процесуальних законів (кодексів) самостійних розділів, присвячених виконанню судових рішень (звернення судового рішення до виконання; визначення кола питань, які вирішуються судом під час виконання вироків, тощо); в) тісна взаємодія суду з органами й установами виконання покарань, регламентована нормами як кримінально-виконавчого, так і кримінально-про-

цесуального законодавства; г) компетенція суду щодо «вирішення правової долі» особи після звільнення від відбування покарання (зняття судимості, встановлення адміністративного нагляду).

Багато спільного, проте і з наявністю низки відмінностей, виявлено в межах компаративного аналізу участі суду в реалізації кримінально-виконавчого процесу Німеччини та України. У Німеччині, як і в Україні, до компетенції суду належить вирішення питань, пов'язаних із виконанням вироку. За загальним правилом ці питання вирішуються судом, який постановив вирок, а питання, пов'язані з режимом відбування позбавлення волі, з переведенням з одного місця відбування покарання до іншого тощо вирішуються судовими палатами з виконання покарань при судах земель [4, с. 53-56].

Специфікою кримінально-виконавчого процесу Франції, як зазначає М.С. Пузирьов, є регламентація цієї сфери кримінально-процесуальним законодавством [5, с. 111-112]. Така відмінність від українського законодавства спричиняє наявність у французькому законодавстві іншого, відмінного від вітчизняного, інституту - судді з виконання покарань. Зазначена посада є спеціальною стосовно загальної посади французького судді, і була закріплена з 1958 р. на рівні КПК Франції.

До компетенції судді з виконання покарань входять такі обов'язки: 1) здійснення контролю за виконанням покарань в усіх тюрмах; 2) обрання пенітенціарного режиму для засуджених; 3) постановка питання про умовне звільнення; 4) вирішення питань, пов'язаних із заміною покарання, відстрочкою покарання; 5) відвідування тюрем; 6) здійснення контролю за умовами відбування покарань; 7) надання допомоги в соціальній адаптації, реабілітації тощо [6].

Позитивним аспектом французької пенітенціарної практики слід визнати тісну взаємодію пенітенціарного суду зі службою про- бації, а також спрямованість пробаційної діяльності на вирішення завдань соціальної адаптації звільнених від покарання осіб.

У контексті аналізу французького законодавства за цим напрямом установлено, що Декретом від 14 березня 1986 р № 86462 книга V КПК Франції була доповнена Розділом XI «Комітет із пробації та сприяння звільненню». Згідно з Декретом кожен суд вищої інстанції включає в себе такий комітет. Очолює комітет, дає йому відповідні доручення і контролює його діяльність суддя з виконання покарань. До складу комітету входить агент із пробації, призначений міністром юстиції зі складу співробітників установи соціального забезпечення. Агент із пробації виконує всі заходи, які йому приписані інструкціями магістрату. Він подає судді з виконання покарань клопотання засуджених або зібрані за влас- ною ініціативою докази, що дозволяють йому вживати заходів зі зміни становища ув'язненого. Агент із пробації забезпечує зв'язки з різними соціальними, освітніми, медико-соці- альними службами, а також встановлює інші контакти, необхідні йому для виконання своїх функцій. Суддя з виконання покарань абослідчий суддя може звільнити агента із про- бації від виконуваних ним обов'язків, якщо вважатиме, що агент із ними не справляється [7, с. 296-301].

Вважаємо, що таку організацію кримінально-виконавчого процесу слід запроваджувати й в Україні в умовах розбудови уповноважених органів із питань пробації.

Окремі дослідники (зокрема, М.С. Пузирьов) у контексті характеристики кримінально-виконавчого процесу виокремлюють скандинавську правову сім'ю як об'єкт компаративного пенітенціарного дослідження [8]. На нашу думку, такий підхід є переважно даниною аналогічному підходу в загальному порівняльному правознавстві, і суттєво не позначається на необхідності формулювання самостійної моделі на підставі аналізу зарубіжного досвіду участі суду в реалізації кримінально-виконавчого процесу.