Формування правової політики радянської держави у відносинах з церквою (1917-1922 рр.)

В кінці 1917 р. до влади на значній території європейської частини колишньої царської Росії прийшли більшовики. Вони нав'язали суспільству свою форму організації державності, ідеологію та розпочали війну з релігією. Релігію, як відзначав В. Ленін, К. Маркс назвав «опіумом народу» [1, 416]. До того часу, тобто до початку ХХ ст., у країнах Західної Європи, під впливом різних явищ сформувалося буржуазне бачення поняття «свободи совісті», яке передбачало такі основні положення: 1) у державі дозволяється віросповідання; 2) відповідно до загальних вимог закону, можуть засновуватися релігійні товариства з правом публічного в них богослужіння; 3) громадяни вправі сповідувати всяку релігію, вступати в релігійні товариства, вільно виходити з них чи переходити в інші; 4) ніхто не може бути присилуваний до участі в релігійних товариствах, акціях, обрядах; 5) громадяни мають право на захист державою їх особи, честі та свободи проти будь-яких посягань з боку релігійних об'єднань; 6) особа користується всіма громадянськими і політичними правами без усіляких обмежень у зв'язку з віросповіданням [2, 7].

Формуючи свою політику щодо релігії і церкви, більшовики розуміли і усвідомлювали їх організуючу роль у суспільному житті і тому у ІІ програмі (1903 р.) поставили за мету досягнення свободи совісті, відокремлення церкви від держави [3, 585]. Ці положення, нібито, відповідали сформульованим буржуазним цінностям у країнах Західної Європи. Більшовики розуміли також те, що відповідну функцію церкви підтримувала своїм законодавством Російська держава. Про це красномовно свідчать Зводи Основних державних законів. Так, у ст. 62 вказувалося на те, що «первинна і панівна роль в Російській імперії належить християнській православній церкві східного сповідання». В «Уложенні про покарання» було визначено, що «винні як у поширенні вже існуючих єресей, що відпали від православної церкви, так і в створенні будь-яких нових сект, що шкодять вірі, піддаються за ці злочини позбавленню всіх громадянських прав і засланню на поселення: з Європейської Росії у Закавказзя» [4, 45]. У ст. 208 зводу законів Російської імперії визначалося, що батьки були зобов'язані виховувати своїх дітей у православній вірі, а у разі невиконання цієї вимоги вони могли бути засуджені до ув'язнення в тюрмі на строк від одного до двох років. Атеїзм же в Російській імперії розглядався як кримінальний злочин.

Православна церква в Росії була також великим власником, утримувала на праві власності як рухоме, так і нерухоме майно і цей чинник більшовиками також був взятий до уваги. Один із більшовицьких лідерів - П. Красіков у 1922 р. зазначав, що необхідні 300400 млн. золотого фонду для закупівлі закордонного хліба можна було отримати шляхом експропріації тих цінностей, які у свій час були отримані апаратом церкви від народу під релігійним приводом [5, 11]. Як відзначав М. Голодний, «у 1905 р. церква мала 2,5 млн. дес. землі. В монастирях на кожного ченця припадало по 40 десятин. Щорічний кошторис Найсвятішого Синоду перевищував 100 млн. крб. Річний прибуток київського митрополита становив 84 тис. крб.» [5, 44].

Зрозумілим стає, що такий суб'єкт права власності не міг існувати у створеній більшовиками Радянській державі. З приходом до влади у Петрограді, більшовики вдаються до активного формування антирелігійного законодавства. На положення цього законодавства були зорієнтовані інші радянські республіки й зокрема органи влади Української Народної Республіки. Ця держава була проголошена у Харкові в грудні 1917 р. і потім змінювала свою назву, зважаючи на політичні реалії. 26 жовтня 1917 р. на ІІ Всеросійському з'їзді Рад робітничих і солдатських депутатів було прийнято Декрет про землю. Цей акт проголошував «націоналізацію монастирських та церковних маєтків з живим і мертвим реманентом, садибними будівлями та всіма приналежностями» [4, 50]. Згідно із Декларацією прав народів Росії, яка була прийнята 2 листопада 1917 р., скасовувалися будь-які «національно - релігійні» привілеї та обмеження».

У грудні 1917 р. була видана спеціальна постанова Ради Народних Комісарів Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки, згідно якої, справу виховання і освіти із духовного відомства було передано у відання Народного комісаріату освіти. Іншими грудневими актами 1917 р. вирішувалися юрисдикційні питання. Так, Декретом від 16 грудня було розмежовано правозастосовну функцію і справи, що перебували на розгляді у духовних консисторіях, синоді та інших релігійних установах і за якими рішення не набрало законної сили, вважалися знищеними, а сторони у відповідних спірних відносинах мали звернутися до суду або ж місцевого органу РАГСу [4, 51]. Декретом про цивільний шлюб, дітей і ведення книг актів громадянського стану від 18 грудня було визначено, що правові наслідки мав лише зареєстрований шлюб. Таким чином, держава витісняла церкву з різних сфер управління, перебирала відповідні функції на себе.

У середині січня 1918 р. було скасовано відомства придворного духовенства та звільнено священиків усіх віросповідань, які перебували на службі у військовому відомстві. Згідно наказу Народного комісара у справах державного піклування від 20 січня 1918 р., було припинено фінансування на утримання культових споруд (храмів, каплиць), а також на утримання священиків і законовчителів і на виконання церковних обрядів [4, 51]. Відомо, що в Україні більшовикам довелося вести тривалий час боротьбу за здобуття і утримання влади у своїх руках і тому дещо пізніше, порівняно з законодавством Радянської Росії, тут сформувалося відповідне законодавство.

22 січня 1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України видав Декрет про відокремлення церкви від держави і школи від церкви. Цей декрет діяв до 1927 р. Він мав 15 статей, зміст яких зводився до наступного:

1. Церква відокремлювалася від держави.

2. В межах УСРР заборонялося видавати будь-які місцеві закони або постанови, які б утискували або обмежували свободу совісті, або встановлювали які-небудь привілеї на основі віросповідної приналежності громадян.

3. Кожен громадянин міг сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, скасовувалися обмеження прав, що були пов'язані із сповідуванням або не сповідуванням тієї чи іншої віри.

4. Дії держаних та інших публічно-правових громадських заходів не могли супроводжуватися ніякими релігійними обрядами або церемоніями.

5. Вільне виконання релігійних обрядів забезпечувалося настільки, наскільки воно не порушувало господ - ського порядку і не супроводжувалося посяганнями на права громадян УСРР. Місцеві органи влади наділялися правом вживати всіх необхідних заходів для забезпечення у таких випадках громадського порядку і безпеки.

6. Релігійні переконання не були підставою для ухилення від виконання визначених громадянських обов'язків. Винятки з цього правила, за умови заміни одного громадянського обов'язку іншими, у кожному випадку допускалися за рішенням суду.

7. Відмінялася релігійна клятва як присяга. У необхідних випадках дозволялася лише урочиста обіцянка.

8. Акти громадянського стану велися виключно цивільною владою - відділами запису шлюбів і народжень.

9. Школа відокремлювалася від церкви.

10. Не допускалося викладання релігійних віровчень у всіх державних, громадських та приватних навчальних закладах, у яких викладалися загальноосвітні предмети. Громадяни могли вивчати релігію у приватному порядку.

11. На всі церковні і релігійні товариства поширювали свою дію загальні положення про приватні товариства і союзи, їм не могли бути надані жодні переваги як державою, так і місцевими органами влади та самоврядними установами, а також не могли бути надані субсидії.

12. Не допускалося примусове стягнення зборів та оподаткування на користь церковних і релігійних товариств, а також застосування заходів примусу і покарань зі сторонами цих товариств над їх членами.

13. Церковні і релігійні товариства не могли бути суб'єктами права власності.

14. Все майно існуючих в УСРР церков і церковних товариств оголошувалося народним надбанням.

15. Будівлі і споруди, призначені виключно для богослужбової мети, передавалися згідно з постановами центральних або місцевих органів державної влади у безоплатне користування відповідних релігійних товариств.

Органами радянської влади в Україні було видано ряд нормативних актів, згідно з якими справа освіти населення переходила до відання держави. В кінці січня 1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України опублікував декрет, згідно з яким, усі навчальні заклади передавалися у відання відомств народної освіти. І майже вслід за цим Декретом Народний комісаріат освіти видав кілька постанов, предметом яких стала заборона виконання релігійних обрядів і «Закону божого» у навчальних закладах, скасування посад законовчителів усіх віросповідань та перетворення навчальних закладів, що перебували раніше у духовному відомстві та перейшли до Наркомату освіти, у загальноосвітні школи [4, 52]. У першій декаді лютого 1919 р. до відома населення були доведені декрети про організацію відділів реєстрації актів громадянського стану (рагсів), про цивільний шлюб, про ведення книг актів громадянського стану, а також про розлучення [4, 55].

Найважливішим нормативним актом, у якому була виражена сутність правової політики держави у відносинах з церквою, стала Конституція УСРР, прийнята в березні 1919 р. на ІІІ Всеукраїнському з'їзді Рад. Серед декларованих прав та обов'язків «працюючого і експлуатованого народу України», визначалося право на свободу совісті. Відповідно до ст. 23 цього акту, «з метою припинення можливості використання релігії і церкви в інтересах залишення класового ладу, церква відокремлювалася від держави». За всіма громадянами визнавалося право пропаганди як релігійних, так і антирелігійних наук. При цьому право пропаганди релігійних наук могло бути реалізоване за тієї умови, що не переслідувалося жодне соціальне і політичне завдання, а право пропаганди антирелігійних наук за умови, що це не суперечило комуністичним поглядам. Таким чином, більшовиками було визнано право на свободу совісті та віросповідання.

Всеукраїнським з'їздом Рад у березні 1919 р. була затверджена Декларація прав трудящого і експлуатованого народу. У ст. 31 цієї Декларації передбачалося надання права притулку всім іноземцям, що переслідувалися за так звані релігійні злочини [4, 53]. В середині 1920 р. уряд Радянської України прийняв постанову «Про погодження законодавчої політики УСРР і РСФРР щодо питання про відокремлення церкви від держави». Вже з назви цього правового акту зрозумілою є несамостійність діяльності правотворчого органу УСРР у формуванні нормативних актів, спрямованих на регулювання відносин з церквою. Відповідно ж до вимог цієї постанови, Народним комісаріатом юстиції УСРР була розроблена детальна інструкція для реалізації положень Декрету з відокремлення церкви від держави і школи від церкви.