Розроблена Народним комісаріатом юстиції УСРР, «Інструкція про застосування законоположень по відокремленню церкви від держави і школи від церкви» була узгоджена з іншими компетентними у цій сфері діяльності державними органами - Народним комісаріатом внутрішніх справ та Народним комісаріатом освіти. У цій інструкції визначався правовий режим майна, що використовувалося для виконання релігійних обрядів, користування таким майном мало здійснюватися за договором. На регулювання майнових відносин були спрямовані норми Цивільного кодексу, прийнятого 1922 р.

У вересні того ж року, згідно з постановою Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету, регулювання договірних відносин із суб'єктами культу було передано до компетенції Народного комісаріату внутрішніх справ УСРР. При цьому органі виконавчої влади було створено Центральну міжвідомчу комісію у справах про товариства і союзи. Ця комісія затвердила «Інструкцію про порядок реєстрації релігійних товариств і видачі дозволів на скликання з'їздів релігійних товариств». Основні положення цієї інструкції зводилися до того, що релігійні товариства: не мали прав юридичної особи; не були суб'єктами права власності; мали право укладати угоди приватно-правового характеру з користування культовим майном. Визначення кола ситуацій, за виникнення яких допускалося розірвання укладених договорів користування культовим майном, дозволялося циркулярами Народного комісаріату внутрішніх справ [6, 74].

У 1921-1922 рр., під приводом боротьби з голодом, радянською владою була здійснена акція з вилучення церковних цінностей, яка мала репресивний характер. Основним актом, що регулював проведення цієї акції стала, прийнята 8 березня 1922 р., постанова Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету «Про передачу церковних цінностей у фонд допомоги голодуючим». До виконання заходів з вилучення церковних цінностей були залучені радянські органи, військові та цивільні органи й організації [7, 394].

У 1922 р. був прийнятий Кримінальний кодекс УСРР. Його завданням був правовий захист держави трудящих від злочинців. На охорону, встановлених державою, правил з відокремлення церкви від держави були спрямовані норми, закріплені у статтях 119125-4. До злочинів, об'єктом посягань яких були правила з відокремлення церкви від держави, законодавець відніс: використання релігійних забобонів мас для повалення робітничо-селянської влади або для збудження опору її законам і постановам (ст. 119); вчинення обманних дій з метою збудження марновірства в масах населення, а також з метою отримати таким шляхом якої-небудь вигоди (ст. 120); викладання малолітнім і неповнолітнім релігійних вірувань у державних або приватних навчальних закладах і школах (ст. 121); всякий примус при стягненні зборів на користь церковних і релігійних організацій або груп (ст. 122); привласнення собі релігійними або церковними організаціями адміністративних, судових або інших публічно-правових функцій і прав юридичних осіб (ст. 123); вчинення служителями культів усіх сповідань релігійних обрядів (хрещення, обрізання, похорон, вінчання, зняття церковного благословення або інших рівнозначних їм) раніше реєстрації відповідних актів громадського стану (народження, смерті, шлюбу і розлучення) - (ст. 123-1); вчинення у державних установах і підприємствах релігійних обрядів, а рівно розміщення у цих будівлях яких-небудь релігійних зображень (ст. 124); перешкоджання виконанню релігійних обрядів, оскільки вони не порушують громадського порядку і не супроводжуються посяганням на права громадян (ст. 125); спонукання до виконання релігійних обрядів або до присутності при вчиненні цих обрядів (кваліфікуючою ознакою цього злочину було вчинення вказаного діяння особою, від якої постраждала особа перебувала в економічній чи іншій залежності) - (ст. 125 -1); перешкоджання похованню в межах кладовища за обрядом громадянських похорон (ст. 1252); неподання використовуваних відомостей або звітів приватним особам і їх об'єднаннями про наявне у них або про надане їм державною владою майно, призначене для релігійного культу або для релігійних цілей (ст. 125-3); приховування церковного майна, зданого по договору віруючим (ст. 125-4);

У подальшому норми Кримінального кодексу УСРР змінювалися і вже в редакції 1926 р. злочини, спрямовані на порушення прав з відокремлення церкви від держави були визначені статтями 122-127. Кримінальний кодекс УСРР вимагав при визначенні міри покарання враховувати ступінь і характер небезпеки як самого злочинця, так і вчиненого ним злочину (ст. 24), а також визначення форми вини (ст. 25). Аналіз змісту статей 119-125-4 зазначеного кодексу свідчить про те, що вина в даному разі мала форму прямого умислу. Мотиви порушень встановлених правил могли бути різними: неприязнь, ворожість до робітничо-селянської влади (ст. 119); корисливий (ст. 122); неповага до прав і свобод віруючих (ст. 125). Мета вчинення таких злочинів могла бути наближеною, тобто безпосередньою (ст. 125) та перспективною (ст. 122). Зі змісту статті 122 вбачається, що винна особа переслідувала мету отримання матеріальних цінностей на користь церковної, релігійної організації.

Об'єктивна сторона злочинів характеризувалася діями, активною поведінкою особи (осіб), використання фізичних і психологічних засобів, які безпосередньо заподіювали шкоду об'єкту, що був поставлений під охорону нормами кримінального права. У статті 125-1 визначалося, що спонукання до виконання релігійних обрядів або до присутності до вчинення цих обрядів могло проявлятися у використанні фізичних і психологічних засобів. Місцем вчинення злочину, а воно характеризувало об'єктивну сторону злочину, кримінальний закон визначав державні або приватні навчальні заклади і школи (ст. 121); державні установи і підприємства, а також приміщення у цих будівлях (ст. 124); кладовища (ст. 125-2); громадські місця, культурні споруди (ст. 125). Для встановлення ступеню і характеру небезпеки вчиненого злочину закон вимагав вивчити обстановку вчиненого злочину, час і місце порушення основ суспільної безпеки (ст. 124). У статті 125 Кримінального кодексу УСРР визначалася кваліфікуюча ознака вчинення злочину, а саме: вчинення злочину по відношенню до особи, яка перебуває в економічній чи іншій залежності від злочинця.

За порушення правил з відокремлення церкви від держави, санкції вказаних норм Особливої частини Кримінального кодексу УСРР визначали заходи державного примусу - кримінальне покарання. Таким чином, однією з ознак злочину була їх кримінальна караність. Законодавець вдався до різної форми викладу санкцій у статтях ІІІ розділу Особливої частини Кримінального кодексу УСРР 1922 р. Так, у статті 119 форма викладу була відсильна, а в інших статтях (120125-4) прямою. Ряд санкцій був визначений як альтернативні. Так, вчинення служителями культів всіх сповідань релігійних обрядів раніше реєстрації відповідних актів громадянського стану каралася штрафом до 500 крб. золотом або примусовими роботами, або ж позбавленням волі на строк до одного року (ст. 123).

Санкції статей вказаного розділу кодексу визначали такі покарання, як позбавлення волі на строк до одного року, примусові роботи строком від шести місяців до одного року, штраф в сумі від 300 до 500 крб. золотом, позбавлення на строк до двох років права укладати договори з місцевими Радами по використанню богослужбового майна і будівель, а стосовно релігійних або церковних організацій - то їх ліквідацію із конфіскацією належного їм майна. Визначені законом заходи впливу, що застосовувалися до порушників, були досить різноманітними, їх можна поділити на майнові (штраф, конфіскація майна); особистісні (позбавлення волі, примусові роботи); організаційні (позбавлення права протягом певного строку укладати договори по користуванню богослужбовим майном і будівлями, ліквідація релігійної або церковної організації).

Суб'єктами злочину могли були фізичні особи, як громадяни УСРР, так і іноземці. Ряд норм визначав спеціальний суб'єкт - служителів культу (ст. 123-1). Відповідно до змісту статті другої цього кодексу дія кримінального закону поширювалася на іноземців, за умови, що вони за своїм дипломатичним становищем не користувалися правом екстериторіальності. Обов'язок порушувати кримінальне переслідування перед судовими і слідчими органами за «всяким вчиненим і таким, що підлягали покаранню, злочинам», покладався на прокуратуру, яка також підтримувала обвинувачення в суді [9].

Політичний курс партії більшовиків щодо релігії було закріплено у програмі партії, яку затвердив VIII з'їзд РКП (б). У резолюції з'їзду, що мала назву «Про політичну пропаганду і культурно-освітню роботу на селі» були закріплені принципи стосунків Радянської держави і церкви». Після цього з'їзду, була поширена брошура М. Бухаріна та Є. Преображенського, яка мала назву «Абетка комунізму». У вказаній брошурі відзначалося, що релігія і комунізм несумісні ні теоретично, ні практично, оскільки «церква є спілкою, об'єднаних певними джерелами, прибутків, за рахунок віруючих, за рахунок їх невігластва та темноти» [10, 4]. Автори брошури ратували за насильне введення державою трудової повинності для духовенства, перетворення їх у робітників і селян.

Після закінчення громадянської війни 1920 р., партія більшовиків вдалася до виконання одного з головних завдань держави - виховання нового покоління радянських людей з атеїстичною свідомістю. За твердженням Є. Ярославського, боротьба з релігією велася лише «шляхом переконання і тільки переконання., не допускаючи ніяких перегинів і образ віруючих, що в більшості є вірними радянській владі людьми» [11, 13]. У кожній темі програми занять в антирелігійному гуртку на селі мала підкреслюватися класова експлуататорська суть усіх релігій і керівник гуртка мав стверджувати цю тезу на конкретному місцевому матеріалі [12, 5]. Держава з допомогою різних засобів та заходів виховувала у громадян почуття законослухняності, вимагала суворого дотримання приписів закону. У листопаді 1922 р., згідно вимоги відділу НКВС, Матвіївська сільська рада мала відібрати у звільненого священика М. Буткевича підписку про те, що він не буде більше правити богослужіння у храмі та не буде вести агітацію проти, призначеного Харківським губернським спеціальним управлінням, нового священика. Крім того, зазначена сільська Рада мала вести спостереження за тим, як звільнений священик буде виконувати свої зобов'язання. У разі порушення цією особою взятих зобов'язань, належало негайно повідомити про це органи НКВС [13, 20]. Таким чином, на сільську Раду покладалося здійснення превентивних заходів, що мали забезпечити дотримання законності.

В підсумку можемо зазначити, що регулювання відносин з церквою стало важливою сферою право - творчості органів державної влади в Україні. У силу історичних подій, відповідне регулювання відносин в Україні здійснювалося слідом за формуванням нормативної бази Радянської Росії. Всередині 1920 р. було прийнято рішення про узгоджене формування нормативної бази проведення заходів із відокремлення церкви від держави. Принцип такого відокремлення був закріплений на конституційному рівні в березні 1919 р. Зокрема було визначено органи державної влади та їхню компетенцію у зазначеній сфері. Відносини з відокремлення церкви від держави регулювалися широким колом нормативних актів. Передусім, на правову охорону цих відносин були спрямовані норми Кримінального кодексу УСРР 1922 р.

церква православний правовий

Література

1. Ленин В.И. Об отношении рабочей партии к религии // Полн. сбор. соч. - Т. 17.

2. Пащенко В. Православ 'я в новітній історії України. - Ч. 2. - Полтава, 2001.

3. Пащенко В. Греко-католицизм в Україні від 40-х рр. ХХ ст. до наших днів. - Полтава, 2002.