Фінансування судової гілки влади України як гарантія суддівської незалежності

Постановка проблеми. Історія розвитку судової влади починається з давніх часів, коли правосуддя було швидким, неперед- бачуваним та суб'єктивним. Сьогодні в основу судочинства закладені принципи верховенства права, демократизму та справедливості. Однак, рівень довіри суспільства до судової гілки влади в Україні є досить низьким, адже частими є випадки упередженого та несправедливого судочинства прийняття судами політично вигідних рішень, а також сама процедура судового розгляду стала досить дорогою для сторін процесу. Причин виникнення упередженості, несправедливості та залежності суддів від певних обставин чи впливових людей є багато, але попри це одним із провідних факторів, що знижує можливість здійснювати ефективне судочинство є фактор неналежного фінансування. Тому актуальним є питання, що стосується фінансування судової гілки влади як гарантії суддівської незалежності. Якщо аналізувати історію незалежної України, то позитивні зміни у сфері фінансування судової гілки влади відбувалися. За даними ЗМі з 2002 року розмір як номінальних, так і реальних асигнувань щороку збільшується. Попри це, актуальним залишається питання, чи вистачає виділених асигнувань на фактичні потреби суду та суддів, і чи є фінансування держави належним, а не достатнім. Однак, як зазначає Пилипчук П., фінансове і матеріально-технічне забезпечення судів не свідчить про достатнє забезпечення незалежності судової гілки влади. Вищенаведене обумовлює необхідність наукового дослідження проблеми належного фінансування судової влади в Україні [1].

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідженням проблеми фінансування судової влади та забезпечення принципу незалежності займалися такі вітчизняні та іноземні вчені як: А. Арнаутов, Ю. Битяк, Д. Голдберг, Г. Кравчук, Є. Кубко, П. Пилипчук, А. Ришелюк, В. Сердюк, Б. Фрідман, Є. Фроедж Тома та ін.

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Попри фундаментальні дослідження принципу незалежності судової гілки влади, на сьогодні мало уваги приділяється впливу фактору належного фінансування на можливість забезпечення принципу незалежності судової гілки влади. Також, існує необхідність визначення відмінностей між поняттями «достатнє» та «належне фінансування».

Мета статті. Головною метою цієї роботи є обґрунтування правового зв'язку між фінансуванням та забезпеченням принципу незалежності судової влади на підставі дослідження вітчизняних та зарубіжних наукових джерел, досвіду іноземних країн, з метою реформування чинного законодавства України.

У зв'язку з ціллю наукового дослідженням, нами було поставлено наступні завдання:

1) з'ясувати правову природу зв'язку між фінансуванням та забезпеченням принципу незалежності;

2) проаналізувати зміст поняття належне фінансування;

3) виявити недоліки діючої судової системи у контексті фінансування;

4) проаналізувати вітчизняні та зарубіжні наукові джерела, законодавство іноземних країн з метою виокремлення пропозицій реформування чинного законодавства.

Виклад основного матеріалу. Відповідно до п. 7 ч. 4 ст. 17 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» єдність судової системи забезпечується фінансуванням судів виключно з Державного бюджету України [2]. Фінансування також має безпосередній зв'язок із забезпеченням не лише єдності судової системи, а і забезпечення принципу незалежності. Науковці приділяють значну увагу дослідженню принципу незалежності судової гілки влади. Позиції дослідників стосовно змісту незалежності судової гілки влади можна умовно поділити на наступні групи [3-8]: 1) позиція згідно якої, науковці ототожнюють незалежність судової гілки влади з можливістю призначення суддів на безстроковий термін; 2) позиція згідно якої, науковці вважають, що незалежність забезпечується бюджетним фінансуванням та контролем чи про-

цесом призначення суддів, при якому процедура включає у себе більше етапів, ніж визначено законодавцем; 3) позиція згідно якої, науковці керуються абстрактним поняттям незалежності; 4) позиція згідно якої, науковці вважають, що судді є частково незалежними, оскільки приймають рішення на підставі внутрішнього переконання. На нашу думку, вдалим є визначення незалежності судової системи як результату, який випливає із стратегічних взаємодій між судовою, законодавчою, і виконавчої влади [9, с. 108].

У п. 7 ч. 5 ст. 48 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» [2] вказано, що незалежність судді забезпечується окремим порядком фінансування і організаційного забезпечення діяльності судів, встановлених законом. На нашу думку, дане законодавче положення слід викласти наступним чином: «Незалежність судді забезпечується окремим порядком та належним обсягом фінансування і організаційного забезпечення діяльності судів». Битяк Ю. та Марочкін І. також наголошують на нерозривному зв'язку фінансування та забезпечення принципу незалежності. Науковці стверджують, що доступності правосуддя сприяють дві групи елементів, а саме: організаційно-правові та матеріальні (економічні), до другої групи входить фінансування судової діяльності, що забезпечує принцип незалежності [10; 11, с. 33].

Науковці зосереджують свою увагу на фінансовій незалежності судової гілки влади. Зокрема Кравчук Г. дослідив причини фінансової несамостійності органів судової гілки влади, а саме: недостатня правова урегульованість механізму фінансового забезпечення діяльності судових органів; нерозуміння сутності фінансової незалежності судової влади; надмірна концентрація владних повноважень у органів виконавчої і законодавчої влади в частині забезпечення фінансування судової влади [12].

У попередній редакції ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» було передбачено, що розмір та обсяги фінансування судів визначає Кабінет Міністрів України відповідно до обсягу державного бюджету, місцевого бюджету та Фонду соціального страхування. Вищевказане законодавче положення було визнано Конституційним Судом України неконституційним. Своє рішення КСУ обґрунтував тим, що розміри та обсяги фінансування можуть визначатися виключно Законами України, а не постановами Кабінету Міністрів України, оскільки цей факт є порушенням принципу розподілу влад, яке посягає на незалежність судової гілки влади. Вважаємо рішення КСУ доцільним та таким, що відповідає чинному законодавству України. Однак, на сьогодні подано законопроект № 5488 «Про внесення змін до ст. 148 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» щодо фінансування судів. У пояснювальній записці до цього законопроекту зазначається, що функції розпорядника державних коштів покладено на управління Державної судової адміністрації. Тобто, згідно цього проекту місцеві адміністративні та місцеві господарські суди втратили статус розпорядника місцевих коштів. Ми неодноразово стверджували про негативних вплив віддалення повноважень щодо фінансування від його безпосереднього об'єкта, у цьому випадку суду. На нашу думку, суду краще відомопро наявні потреби фінансового та матеріально- технічного характеру, а ніж управлінню Державної судової адміністрації. Якщо аналізувати чинне законодавство України, то частою є проблема створення інституційної опосередкованості вирішення питань, і створення додаткових інститутів, або дублювання повноважень, що ускладнює процес та створює опосередкованість вирішення питань, які мають вирішуватися безпосередньо тими інститутами, яких вони стосується.

Також, гострим питанням на сьогодні є дефіцит суддів. Голова Верховного Суду Ярослав Романюк повідомив, що на сьогодні вакантними в судах першої інстанції залишається 35% суддівських посад, апеляційних та спеціалізованих -- 44,5%, а в зСу -- 60% посад суддів.

На конституційному рівні державою гарантується фінансування (шляхом визначення видатків на утримання судів у Державному бюджеті), а також належне забезпечення функціонування та діяльності судів (ст. 130 Конституції України) [13]. Попри це, належність фінансування викликає дискусії. За останні роки фінансування можна вважати достатнім, а не належним. Різниця між достатнім і належнимЗгідно положень ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» єдиним джерелом фінансування судів є видатки з Державного бюджету України, саме єдиним фінансуванням і забезпечується, на думку законодавця, єдність судової системи України (ч. 4 ст. 17 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів»).

Відповідно до ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» та Конституції України судді наділені сукупністю специфічних прав, що становлять разом із обов'язками особливий правовий статус суддів. Серед цих прав є і право на окремий порядок фінансування судів.

Що стосується заробітної плати, то такий термін до суддів не вживається. Натомість, законодавець у прийнятих законодавчих актах застосовує поняття «суддівська винагорода» (ст. 133 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів») та «оплата праці суддів» (ч. 4 ст. 19 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів»), яка являє собою сукупність грошових коштів у встановленому розмірі відповідно до чинного законодавства.

Тобто, фактично належне фінансування судової гілки влади складається із: належного матеріально-технічного забезпечення діяльності суду (ремонти приміщень, наявність необхідного технічного приладдя тощо); належної оплата праці суддів («суддівська винагорода»). Вищевказані складові повинні створювати умови, за яких суддя буде здійснювати свою діяльність незалежно, безпечно та неупереджено. Правове регулювання суддівської винагороди визначається у ЗУ «Про судоустрій і статус суддів», ЗУ «Про Конституційний Суд України». Даний перелік є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню (ч. 1 ст. 133 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів»). Попри це у п. 11 заключних положень ЗУ «Про державний бюджет на 2016 рік» передбачалося, що розмір а порядок фінансування судів, відповідно до ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» визначається з огляду на фінансові ресурси державного, місцевого бюджетів та фінансових ресурсів Фонду соціального страхування і регулюватися окрім вищенаведених законів,також відповідними актами, прийнятими Кабінетом Міністрів України. Вищевказані положення були визнані Конституційним Судом України не конституційними і такими, що суперечать принципу розподілу влад. Оскільки таким чином уряд України втручався у судову гілку влади. З моменту визнання вищенаведених положень неконституційними у встановленому законом порядку, вони втрачають свою силу. Вважаємо, що позиція Конституційного Суду України є правомірною і відповідає особливостям побудови діючої системи влад в Україні.

На сьогодні багато дискусій виникає щодо визначення оптимального порядку фінансування судів. Відповідно до чинних законодавчих актів на сьогодні встановлений централізований порядок фінансування судів, який закладений у Державному бюджеті України на поточний рік. Якщо аналізувати Бюджет 2017 року, то фінансування судів зросло на 40%. Це є позитивним кроком до змін. Опираючись на реформу 2107 року фінансування судів узгоджуватиметься з Вищою радою правосуддя, яка по суті, ще не сформована. А її обов'язки виконуватиме Вища рада юстиції, за прогнозами експертів мінімум до 2019 року. На сьогодні розпорядником державних коштів на утримування судів є Конституційний Суд України, Верховний Суд України, вищі спеціалізовані суди та Державна судова адміністрація.