Пильну увагу Правила надають нагляду за правопорушниками, який відповідно до ст. 10.1 має на меті скоротити рецидив правопорушень і сприяти такому включенню правопорушника в життя суспільства, який би звів до мінімуму вірогідність повторного вчинення злочинів. Для кожного окремого випадку рекомендується передбачати найприйнятніший вид нагляду і поводження, який періодично слід переглядати і за необхідності корегувати. В рамках конкретної не пов'язаної з тюремним ув'язненням міри розробляються і здійснюються такі заходи, як індивідуальна робота, групова терапія, програми за місцем проживання правопорушника і особливе поводження з різними категоріями правопорушників. Токійські правила передбачають можливість зміни або скасування мір, не пов'язаних з тюремним ув'язненням, при порушенні умов, що підлягають виконанню правопорушником. При цьому Правила обумовлюють, що сама по собі неефективність міри, не пов'язаної з тюремним ув'язненням, не повинна автоматично призводити до застосування тюремного ув'язнення. У цій ситуації компетентний орган повинен розглянути питання про застосування іншої не пов'язаної з тюремним ув'язненням міри, і покарання у виді тюремного ув'язнення може бути застосоване лише після того, як всі відповідні альтернативні міри будуть вичерпані.

Особливе значення надається Правилами кваліфікації персоналу, що веде роботу з засудженими без позбавлення волі. Наголошується на необхідності забезпечити його професійну підготовку, відповідне службове положення, належні оклади і пільги і надавати широких можливостей для просування по службі.

Токійські правила рекомендують заохочувати участь громадськості в процесі застосування мір, не пов'язаних з тюремним ув'язненням, яке слід розглядати як надання членам суспільства можливості зробити свій внесок у справу захисту інтересів суспільства. Правила орієнтують на регулярне проведення конференцій, семінарів, симпозіумів та інших заходів, які сприяють усвідомленню громадськістю необхідності її участі у справі не пов'язаних з тюремним ув'язненням мір, а також на широке залучення засобів масової інформації з метою вироблення у громадськості конструктивного підходу до альтернативних заходів. Правилами окремо рекомендовано добровольцям, що беруть участь у роботі із засудженими, пройти необхідну підготовку, страхуватися від нещасних випадків, тілесних ушкоджень при виконанні своїх обов'язків. Їм необхідно відшкодовувати дозволені витрати, які вони несуть при виконанні своєї роботи.

Правила рекомендують державам регулярно проводити дослідження проблем заходів, не пов'язаних з тюремним ув'язненням і з урахуванням їх результатів планувати і здійснювати відповідні програми щодо широкого впровадження альтернативних мір у практику судових і правоохоронних органів.

Ряд важливих міжнародно-правових документів був розроблений в рамках Ради Європи - Європейська конвенція про здійснення нагляду за умовно засудженими і умовно звільненими правопорушниками від 30 листопада 1964 р., Резолюція (65) 1 про відстрочку вироку, пробацію та інші міри покарання, альтернативні ув'язненню, Резолюція (76) 10 про деякі міри покарання, альтернативні ув'язненню. Ці нормативні акти, проте, торкалися лише окремих аспектів проблеми. Тому в 1992 р. 19 жовтня Комітет Міністрів Ради Європи прийняв рекомендацію № R (92) 16 «Європейські правила щодо громадських санкцій та заходів», які покликані стати основою для національних законодавчих органів і практиків щодо застосування мір, не пов'язаних з позбавленням волі. Важливим є те, що, на відміну від Токійських правил, Європейські правила містять набагато докладніші рекомендації щодо методів роботи виконавчих органів, участі в їх діяльності громадськості, приватних осіб, про кадри і підбір персоналу служб, виконуючих покарання без ізоляції від суспільства.

Згадані міжнародні стандарти, як і Токійські правила, мають рекомендаційний характер і не відносяться до числа міжнародних договорів або загальновизнаних норм і принципів міжнародного права. Тому їх положення можуть бути реалізовані в Україні тільки опосередковано, шляхом включення до вітчизняного кримінального, кримінально-процесуального і кримінально-виконавчого законодавства.

Ухвалені міжнародним співтовариством рішення і проведені дослідження у сфері практики застосування кримінальних покарань дозволили на черговому IХ Конгресі ООН, що відбувся в травні 1995 р. в Каїрі, провести порівняльний аналіз і дати всебічну характеристику нев'язничих і в'язничих санкцій, наслідків застосування альтернативних тюремному ув'язненню покарань для процесу декриміналізації суспільства, зменшення кількості ув'язнених і рецидивної злочинності, економічних, людських і соціальних витрат для контролю над злочинністю. Конгрес схвалив значне поширення в багатьох країнах світу таких санкцій, як штраф, громадські роботи, умовне засудження, обмеження волі, пробація, спеціальна опіка або нагляд та інших традиційних і новітніх санкцій, пов'язаних з різним ступенем і формою нагляду за засудженими, які протягом десятиліть довели свою високу попереджувальну ефективність.

Висновок

Підводячи підсумок викладеному, можна стверджувати, що існуюча в даний час система альтернативних покарань, попри їх численні переваги, на жаль, залишається недостатньо реалізованою як в санкціях статей Особливої частини КК, так і в практичній діяльності судів і кримінально-виконавчої системи. Окремі альтернативні покарання (виправні роботи) в сучасних соціально-економічних умовах практично втратили свій карально-виховний потенціал і підлягають виключенню з кримінального законодавства. Інші - позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, штраф, громадські роботи, службові обмеження для військовослужбовців, обмеження волі - здатні виконувати завдання боротьби зі злочинністю і їх існування залишається кримінологічно виправданим. З іншого боку, застосовуються вони недостатньо активно, тому з метою активізації процесу їх впровадження в судову практику необхідно, по-перше, розширити законодавчі можливості призначення кримінальних покарань даної категорії (включаючи введення вислання, передбачення можливості застосування конфіскації майна в якості основного покарання, розширення переліку обов'язків і правообмежень, що можуть покладатися на звільнених від відбування покарання з випробуванням) і, по-друге, створити налагоджений механізм процесу їх виконання, розширивши відповідні повноваження органів і установ виконання покарань без ізоляції засуджених від суспільства і зміцнивши їхню матеріальну базу.

Список використаної літератури

1. Загальна декларація прав і свобод людини і громадянина від 10 грудня 1948 р. //Міжнародний захист прав і свобод людини. Збірка документів. М.Д990.

2. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод від 4 листопаду 1950 г.; Протокол N 1 від 20 березня 1952 г.; N 2 від 6 травня 1963 г.; N 4 від 16 вересня 1963 г.; N би від 28 квітня 1983 г.; N 7 від 22 листопаду 1990р.

3. Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими від 30 серпня 1955 р.

4. Коментар до Мінімальних стандартних правил поводження з ув'язненими. Під ред. П.Г. Міщенкова. М. 1997.

5. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права від 19 грудня 1966 р.

6. Міжнародний захист прав і свобод людини. Збірка документів. М., «Юр. літ.», 1990.

7. Міжнародний пакт про цивільні і політичні права від 19 грудня 1966 г - Міжнародний захист прав і свобод людини. Збірка документів, М., «Юр. літ.», 1990.

8. Конвенція про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі для відбування покарання в державі, громадянами якої вони є від 19 травня 1978 г.» Ратифікована СРСР 3 квітня 1979 р. Набула чинності 26 серпня 1979 р.

9. Кодекс поведінки посадовців по підтримці правопорядку. - Прийнятий XXXIV сесією Генеральної Асамблеї ООН 17 грудня 1979 р. (прикладений до резолюції 34/169) //Міжнародний захист прав і свобод людини. Збірка документів. М., 1990.

10. Заходи, що гарантують захист прав тих, хто засуджений до смертної страти. - Схвалені Радою ООН 25 мая 1984 р. //