Індекси сприйняття протидії корупції в Україні та можливі кроки її подолання

Саінчин О.С.

В українському законодавстві існують численні нормативно-правові акти, які регламентують початок розробки різних форм запобігання, протидії та боротьби з корупцією. Розроблені та впроваджуються державна програма й антикорупційна стратегія, антикорупційні заходи в органах державної влади та органах місцевого самоврядування; визначені державні органи, на які покладені обов'язки протидії корупції. Але відчутних результатів у антикорупційній боротьбі немає. Безкарність корупціонерів породжує недовіру суспільства до влади.

Ступінь розробленості проблеми. Виявляються достатніми роботи науковців про визначення загальної концепції боротьби зкорупцією (С. Алферов, А. Аркуша, Н. Армаш, О. Макаренко та інші). Є певні наукові-методичні роботи вчених щодо реалізації законодавства із протидії корупції (Б. Волженкін, А. Гайдук, В. Петков, М. Сич, І. Яцків, С. Шалгунова та інші) [2; 4 с.1; 5]. корупція злочин правовий

Науковцями зазначається, що нормативно-правове визначення корупції та корупційних правопорушень передбачає розробку та прийняття деяких комплексних міжнародних програм (Кодекс поведінки посадових осіб із підтримання правопорядку, прийнятий ГА ООН 17 вересня 1979 р.; Практичні методи боротьби з корупцією, підготовлені секретаріатом VIII Конгресу ОоН у травні 1990 р.; Конвенція ООН проти корупції від 31 жовтня 2003 р.; Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності, прийнята Резолюцією 55-25 Генеральної Асамблеї від 15 листопада 2000 р.; Резолюція (97) 24 Комітету Міністрів Ради Європи «Про двадцять керівних принципів боротьби з корупцією», прийнята 6 листопада 1997 р. на 10і сесії; Кримінальна конвенція Ради Європи про боротьбу з корупцією від 27 січня 1999 р.; Конвенція Ради Європи про корупцію у контексті цивільного права від 4 листопада 1999 р. та інші).

Відомо, що початок процесу формування антикорупційної політики в державі був покладений на початку 90-х років минулого століття. Одним із перших варіантів офіційного розуміння поняття «корупція» з боку вищих органів державної влади України була законодавча пропозиція, яка містилась у листі Кабінету Міністрів України від 2 квітня 1993 р. № 19-683/4, адресованому Верховній Раді України з приводу виконання п. 2 Постанови від 23 січня 1993 р. «Про стан виконання законів і постанов Верховної Ради України з питань правопорядку і заходи щодо посилення боротьби зі злочинністю», який передбачав необхідність законодавчого визначення зазначеного поняття. Цим листом пропонувалось передбачити у законі, що корупція це «суспільно-небезпечне діяння, що полягає в корисливому використанні посадовими особами свого службового становища і пов'язаних із ним можливостей для збагачення, протиправного одержання матеріальних чи інших благ і переваг в особистих чи групових інтересах» [2].

Таким чином, корупція зводилась до конкретного суспільно-небезпечного діяння (злочину), а точніше, до посадового зловживання, яке 1) мало корисливий характер; 2) було спрямоване на збагачення або протиправне одержання матеріальних чи інших благ і переваг в особистих чи групових інтересах.

Крім цього, у Законі України від 14 травня 2013 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо реалізації державної антикорупційної політики» звужене коло суб'єктів протидії корупції, із суб'єктів боротьби з корупцією виключено податкову міліцію, військову службу правопорядку ЗСУ та підрозділи внутрішньої безпеки митних органів. Такій підхід, на нашу думку, повною мірою узгоджується з положеннями ст. 36 Конвенції оОн проти корупції та ст. 20 Кримінальної конвенції Ради Європи щодо спеціалізації правоохоронних органів, які вживають заходів для боротьби з корупцією. Таким чином, держава сформувала спеціальні суб'єкти з певними повноваженнями у боротьбі з корупцією, до яких віднесено Президента України, Верховну Раду України, Кабінет Міністрів, Нацкомдержслужби, органи Прокуратури, спеціальні підрозділи МвС та СБУ. Крім цього, державою прийнята Національна антикорупційна стратегія на 2015-2020 рр. Сучасний період законотворчості держави характеризується прийняттям Закону України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 р. та ліквідацією 14 жовтня 2014 р. Національного антикорупційного комітету.

Без сумніву, юридичний словник України правильно визначає, що корупція це використання особою наданих їй службових повноважень та пов'язаних із цим можливостей з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб, або відповідно обіцянка/пропозиція чи надання неправомірної вигоди посадовій особі або на її вимогу іншим фізичним чи юридичним особам з метою схилити цю особу до протиправного використання наданих їй службових повноважень та пов'язаних із цим можливостей [6, с. 12].

З огляду на це, корупцію, на нашу думку, слід розглядати не тільки (а точніше, не стільки) як юридичну, але і як загальносоціальну, політичну та економічну проблему суспільства та держави.

Виходячи з цього, проблема протидії корупції це проблема не лише відповідних правоохоронних органів (прокуратури, міліції, Служби безпеки), а й політичного керівництва держави, тобто насамперед вона є проблемою політичною, економічною, загальносоціальною, а лише потім правовою.

Юридично (на папері) в Україні все виглядає діалектично і поступово. Існує науково-теоретичне та практичне визначення корупції. Держава періодично приймає закони, які спрямовані на протидію корупції. Низка таких законів була прийнята у 1995 і 2011 рр., а до останнього закону, майже до 27 березня 2014 р., були прийняті 10 доповнень та коментарів Конституційного суду.

Але, незважаючи на прийняті законодавчі акти, корупція у країні постійно збільшується. Про це свідчать результати дослідження компанії «Барометр Світової Корупції» від Transparency International та Gallup International Association у 2015 р. За їх даними українці найчастіше сплачують хабарі під час отримання послуг у правоохоронних органах (49%) та медичних установах (41%). Крім того, зростає тенденція хабарництва і в інших сферах. Зокрема, нерідко українці дають хабарі в освітніх закладах (33%), земельних службах (25%), реєстраційних та дозвільних службах (22%), судах (21%), податковій (18%), комунальних підприємствах (6%). Крім цього, згідно з дослідженням найкорумпованішою сферою визнано судову владу (66%), за якою йдуть правоохоронні органи (64%), державна служба (56%), сфера охорони здоров'я (54%), парламент (53%), політичні партії (45%), освітня система (43%), бізнес (36%), військова сфера (28%), ЗМІ (22%), релігійні інституції (21%), громадські організації (20%) [3].

Крім цього, проведене дослідження проблем корупції в Україні у 2010-2014 рр. у різних сферах діяльності людей у суспільстві дало деякі цікаві результати: 83% опитаних зазначили, що люди, які керують державою, діють у власних інтересах; 54% вважають корупцію головним фактором недовіри до власних установ; 84% респондентів змінять довіру до влади, якщо вона буде докладати зусиль для боротьби з корупцією; 4% вважають, що влада спроможна впливати на корупційні процеси. Загалом 54% населення вважають, що корупцію у країні не можна виправдати, а той факт, що 46% населення у разі вимоги хабара відмовились його сплачувати, говорить про те, що зараз саме той час, коли люди дуже рішуче мають намір боротися з корупцією. Прикладом може бути Грузія, де на початку боротьби з корупцією у 2004 р. 92% її населення мирилося з цим явищем, а у 2013 р. таких було тільки 4% [3].

На початку 20І6 р. TI надала звіт, згідно з яким Україна зайняла 130 місце із 168 у світовому рейтингу сприйняття корупції, опинившись поруч з Іраном, Камеруном, Непалом, Нікарагуа і Парагваєм. Трійкою лідерів у світовому антикорупційному рейтингу CPI 2015 року були Данія, Фінляндія і Швеція з 91, 90 і 89 балами відповідно. Найбільшими корупційними країнами світу тоді були Північна Корея і Сомалі з 8 балами.

У світовому Індексі сприйняття корупції (СРІ) за 2016 р. Україна посіла 131 місце зі 176 країн, розділивши цю сходинку з показником 29 балів із Казахстаном, Росією, Непалом та Іраном. Про це йдеться у щорічному звіті Transparency International Україна, опублікованому 25 січня 2017 р. Як зазначається, найбільше балів Україні принесло дослідження World Justice Project Rule of Law Index, що враховується у побудові СРІ. «Показник нашої держави в ньому виріс на +10 балів порівняно з минулими роками. Це пов'язано зі зменшенням використання службового становища в органах виконавчої влади (показник покращився на 14%), у поліції та збройних силах (показник покращився на 6%), але в судовій гілці влади ситуація залишилася такою ж, що і за часів режиму Януковича. Про цю саму проблему свідчить і дослідження World Competitiveness Yearbook, яке принесло цього року Україні +3 бали», йдеться у дослідженні.

Дослідження Freedom House Nations in Transit принесло Україні +4 бали. Експерти назвали найголовнішими такі зміни, як підзвітність державних закупівель завдяки системі ProZorro, державне фінансування партій, перші розслідування НАБУ, участь громадськості в антикорупційних реформах. Найбільшими викликами дослідження визнало слабкість інституцій, які мають забезпечувати верховенство права, надмірну зарегульованість економіки та зосередження влади в руках олігархічних кланів.

Водночас негативними оцінками Україну нагородили дослідження World Economic Forum Executive Opinion Survey (-1 бал) та Economist Intelligence Unit Country Risk Ratings (-2 бали). «Бізнес побачив значну корупцію у розподілі державних коштів, а судову систему визнав нездатною зашкодити цьому. Дійсно, внаслідок роботи систем ProZorro та Dozorro порушення у закупівлях стали більш очевидними для бізнесу та громадськості порівняно з паперовими тендерами. Активне викриття таких тендерів за допомогою Dozorro може значно зменшити корупцію у закупівлях. Для того ж, щоб вирішити проблему безкарності в судах, необхідно зробити набагато більше», наголошують експерти.

На нашу думку, загальними причинами корупції в Україні є 1) відсутність незалежної та ефективної системи правосуддя (можливо створення антикорупційних суддів); 2) закони, які можливо двояко тлумачити, проте прості та доступні законодавчі акти мінімізують чиновницький вплив; 3) незнання та не розуміння населенням законів, що дає змогу чиновникам зловживати своєю владою; 4) кумівство та політичне заступництво; 5) відсутність комплексного антикорупційного законодавства; 6) брак політичної волі керівництва державою щодо боротьби з корупцією.

Але виникають певні думки з приводу того, хто і як повинен боротися с корупцією.

Сьогодні громадяни у 77% вважають, що боротися з корупцією повинен президент країни, а 18% вважають це обов'язком кожного громадянина. При цьому 74% не бажають повідомляти органам влади про корупцію посадових осіб, 24% бояться наслідків такого з'явлення, 63% громадян вважають, що у випадках їхніх активних дій в державі нічого не зміниться. Навпаки, у деяких країнах Європи, таких як Данія, Норвегія, Німеччина, Англія, Чехія та інших, 92% громадян вважають за обов'язок повідомляти владі про корупційні явища [3]. Цікавим досвідом може бути, наприклад, Польща, у якій запроваджена «антикорупційна картка», яка у доступній формі роз'яснює антикорупційне законодавство та містить інформацію про те, як треба себе поводити у разі виявлення фактів корупційного явища. Тому мова повинна йти про початок певних процесів «революції ментальності» у громадян України.