Парламентська опозиція - інститут сучасного парламентаризму і вид політичної опозиції (форма цивілізованого протистояння) депутатів, депутатських груп (фракцій), представницьких органів, партій офіційним політичному курсу. Це необхідний елемент демократичного суспільства, де основою його життєдіяльності є політичний плюралізм. Політична опозиція своїми діями заявляє про свій принциповий намір боротися якщо не за владу, то як мінімум за вплив на неї, завоювання голосів виборців. Це - організаційна противага політичним силам, які перебувають при владі. При демократичних парламентарних режимах парламентська опозиція має чітко окреслений політико-правовий статус; законом визначено організаційні форми діяльності, завдання та функції, квоти представництва членів парламентської опозиції в парламенті, Умови фінансового забезпечення лідерів парламентської опозиції і т.і.

Існують різні форми і види політичної опозиції: парламентська і позапарламентська, лояльна і нелояльна, постійно діюча і тимчасова.

Конкуруюча, конструктивна парламентська опозиція є альтернативою політиці, стратегії і тактиці правлячих сил, способом запобігання небезпечної поляризації існуючих в суспільстві сил, некомпетентності офіційного державного керівництва, бюрократизації апарату влади, порушення законності і правопорядку, розмивання легітимності влади, Зростання соціальної і політичної напруги [3].

У сучасних конституційних державах опозиції визначається область, в межах якої вона може діяти вільно, навіть і під охороною державної влади; їй надано право вільної критики дій уряду у пресі, у представницьких зборах, на народних мітингах і так далі.

Але разом з тим невиконання вимог закону, протидія уряду, що виходить за зазначені законом межі, навіть заклик або підбурювання до нього переслідуються і піддаються карі.

Центром діяльності легалізованої таким чином опозиції є, по-перше, парламенти, по-друге - ЗМІ.

Всі члени парламенту, що протидіють політиці більшості, є опозицією в найбільш вживаною нині розумінні цього слова; всі ЗМІ, більш-менш критикує діяльність уряду, називаються опозиційними ЗМІ.

На поширену сьогодні в західноєвропейських державах переконання, такого роду опозиція не тільки не шкідлива, але є необхідною умовою мирного, здорового прогресу розвитку!

Положення і характер опозиції істотно різняться в різних країнах залежно від того, чи є державний лад президентським чи парламентською.

У державах президентських республіках у опозиції небагато шансів перейти у владу шляхом «боротьби ідей» всередині парламенту, внаслідок чого її діяльність набуває радикального характеру.

Навпаки, в державах парламентських опозиція має шанс домогтися висловлення недовіри правлячому кабінету, якщо на її боці опиниться більшість і кабінет буде зобов'язаний піти у відставку. Після цього глава держави звернеться до лідера опозиції з пропозицією сформувати новий. Таким чином, вчорашня опозиція стає урядом, а вчорашнє уряд переходить в опозицію. Природно, що в таких державах боротьба між урядом і опозицією приймає більш практичний, діловий характер.

Політична опозиція може складатися з досконалого різної кількості партій. У тій же Англії протягом майже всього XIX століття при владі чергувалися дві партії - консервативна і ліберальна, і тільки в останні два десятиліття значну роль стала грати ірландська партія, звичайно є опозицією всім як ліберальним, так і консервативним урядам.

А у Франції і в Німеччині опозиція складається з декількох, іноді навіть діаметрально протилежних партій, які укладають між собою коаліції для досягнення загальних цілей.

Опозиція в демократичних країнах існує не тільки в парламентах, а й у думах, радах, провінційних сеймах та інших органах місцевого самоврядування.

Опозиція представляє собою політичний інститут, який має на меті вираження інтересів і цінностей, які не підтримуються правлячим режимом. Тим самим опозиція висловлює і консолідує протестну активність населення, формулює вимоги, що опонують або коректують поведінку влади. Опозиція - це носій «критичного духу» в політиці.

Існування і діяльність опозиції мають як негативні, так і позитивні наслідкисторони для розвитку суспільства.

З одного боку, опозиція запобігає монополізацію влади. Без неї політичний режим поступово втрачає прагнення до саморозвитку і, навпаки, прагне до окостеніння влади. При демократичних режимах наявність опозиції є найважливішим атрибутом влади, це її «візитна картка».

З іншого боку, опозиція виступає і в ролі чинника, що дестабілізує громадський порядок.

Політична опозиція може бути реальною і нереальною, помірною і радикальною, конструктивною і деструктивною, утопічною й реалістичної, демократичної і антидемократичною і т. д.

За ступенем лояльності до цілей і цінностей уряду поділяють проурядову, нейтральну і непримиренну форми опозиції, а також інституалізовані, тобто, структуровані (які включають певні суспільні інститути, партії, «тіньові кабінети» і т.п.) Та неінституционализовані (обмежуються ідейної критикою).

Відповідно до типу опозиції формуються і способи її політичної діяльності: Від критики режиму вузькою групою інакодумців, дисидентів, не вдаються до активних політичних дій, до політичного терору і насильства з боку партій і рухів, що знаходяться на нелегальному положенні.

У поєднанні з реакцією влади, опозиційні сили розрізняються ступенем впливу на прийняття в державі рішення, обсягом допуску до ЗМІ, характером критики з боку правлячої політичної сили.

Здорова влада повинна і хоче прислухатися до думки опозиції, враховувати його при прийнятті рішень, якщо воно корисно, ефективно і висловлює думку досить великої групи населення країни.

В умовах демократичних систем, як правило, здійснюється гнучка тактика по відношенню до опозиції, активно використовуються механізми узгодження інтересів, освіти погоджувальних комітетів, арбітражних комісій парламенту, проведення «круглих столів».

У тоталітарних та авторитарних режимах, влада однозначно негативно ставиться до опозиції, заперечуючи будь-яка взаємодія і пригнічуючи її всіма силами державного апарату, включаючи не тільки поліцейські репресивні методи, але і дискредитацію її в очах широких мас, Використовуючи всі можливості провладних ЗМІ і підконтрольних правоохоронних органів [4].

1.2 Генезис та еволюція уявлень про політичну опозицію у світовій політико-правовій думці

Видатний давньогрецький філософ Платон, рішуче відмовляється від примусу і придушення як методів підтримки установленого державою правопорядку і розумного співіснування; Платон передбачає підкорення, засноване на моральній перевазі одних над іншими. Разом із тим, він не допускає думки про безконтрольність влади, про відсутність відповідальності за дії політиків і правителів. «Коли виповнюється рік правління» будь-якого правителя потрібно поставити перед судом народу і вимагати у нього звіту [5, с. 30, 60].

Аристотель у своїй «Політиці» розглядає питання про причини політичних переворотів та їх головну причину вбачає у прагненні до рівності, до повстання ж вдаються ті, хто вважає себе обділеним і вважає, що їм не віддається належне, тому Аристотель називає хиткими правління, засновані виключно на одному началі [6, с. 37].

Ф. Аквінський у дусі середньовічної схоластики відзначає, що підкорятися владі потрібно настільки, наскільки вона від Бога і виділяє два випадки, за наявності яких піддані можуть не підкорятися владі:

· коли велять те, що противне повелінню Божому, бо Бог вищий властитель;

· коли велять те, на що не поширюється влада правителя [6, с. 65].

Б. Спіноза, відстоюючи свободу кожного говорити і навчати кожного тому, що він думає, висуває важливе питання про межу, до якої ця свобода може і повинна даватися кожному без шкоди для спокою в державі й без порушення права верховної влади. Дане питання він вирішує таким чином, що оскільки кожен поступився на користь верховної влади діяти за власним рішенням, але не поступився правом міркувати і судити, за ним залишено дане право, яким він вправі користуватися без обмежень, але при цьому, не порушуючи права й авторитету верховної влади, тобто не порушуючи миру в державі [7, с. 216].

Т. Гоббс говорить не тільки про можливість, а й про доцільність окремих членів протестувати проти постанов представницьких зборів і примушувати вносити в протокол або так чи інакше засвідчувати їх незгоду. Разом із тим, Т. Гоббс повністю заперечує можливість протесту по відношенню до верховної влади (суверена), оскільки той, хто протестує, таким чином заперечує верховну владу і такий протест не може мати місця, оскільки те, що повеліває верховна влада є виправданим цим велінням, бо відповідальним за таке веління є кожний підданий [8, с. 249], оскільки саме піддані за Т. Гоббсом обирають суверена.

Натомість Дж. Локк обґрунтовує доктрину законності опору головній посадовій особі, якщо ця особа не є священною і мають місце незаконні прояви її влади [9, с. 382].

Ш.Л. Монтеск'є, вважаючи монархічну форму правління найбільш вдалою, відзначає, що, якщо злочин образи величності не визначено, то цього вже достатньо, щоб правління виродилося у деспотизм [10, с. 323], і започатковує таким чином ідею про необхідність законодавчого визначення межі між тим, що є «образою» для влади і тим, до чого влада повинна ставитися із розумінням.

Д. Юм закликає до обережності при застосуванні на практиці доктрини про опір владі. Він відзначав, що загальне правило вимагає підпорядкування останній; виняток же допускається лише у випадку крайньої тиранії, крайнього пригнічення [11, с. 592].

Таким чином, наведені міркування видатних представників політико-правової думки, свідчать про те, що до початку XVIII ст. немає підстав говорити про існування політико-правового обґрунтування ідеї парламентської опозиції. Разом із тим, політико-правові погляди наведених вище мислителів через розробку концепцій права на опір, меж здійснення верховної влади тощо заклали основи для виникнення та розробки концепції парламентської опозиції у зарубіжній політико-правовій думці.

Аналіз політико-правової думки з початку XVIII ст. свідчить про зародження концепції парламентської опозиції.

Так, І. Кант розрізняв активний опір, що може бути вчинений проти монарха, і який на думку І. Канта, заслуговує на критику, оскільки проти монарха недопустимі ні обурення, ні повстання. Разом із тим, він вважає можливим законний пасивний опір, який може виходити не від народу, а тільки від його представників у парламенті. При цьому такий опір, на думку вказаного автора, є навіть необхідним, оскільки, якщо б народ завжди поступався вимогам виконавчої влади, то це було б вірною ознакою того, що він зіпсований, його представники продажні, голова уряду діє як деспот через свого міністра, а цей сам зраджує народу [12, с. 362].

Ж.О. Ламетрі ставить питання про те, чи можна законним чином протидіяти такій розумній істоті як людина висловлювати і повідомляти іншим людям те, що вона думає, або в письмовій формі, або по-іншому з приводу тих або інших тверджень, якої б властивості вони не були. Разом із тим, за Ж.О. Ламетрі таке питання не повинно виникати по відношенню до членів парламенту, оскільки вони є лише адміністраторами і виконавцями волі монарха, за яким завжди лишається право остаточного вибору [13, с. 340].

П.А. Гольбах відзначав, що боротьба політичних партій є необхідною для політичного організму, оскільки він вимагає рухів і вправ для збереження сил і підтримання життєдіяльності [14, с. 367].