Хотілося б відзначити, що за дорученням Президента США Авраама Лінкольна 24 Квітень 1863 по армії США було видано наказ № 100 «Інструкція польовим військам Сполучених Штатів», підготовлений відомим американським юристом німецького походження Френсісом Лібером. Ця Інструкція, нині відома як Кодекс Лібера, підштовхнула процес подальшої кодифікації законів і звичаїв війни.

1.3 Джерела міжнародного гуманітарного права

Термін "джерело" давно знайшов своє зізнання у теорії та практиці міжнародного права. Зокрема, "джерело міжнародного права - це форма, у якій виражені правил поведінки суб'єктів міжнародних відносин також що забезпечує цих правил якість норми міжнародного права" [8, c. 102].

У той самий час норми міжнародного права від національного права тим, що вони встановлюються його суб'єктами за згодою з-поміж них щодо утримання правил поведінки і надання йому якості міжнародно-правової норми. Воно досягається шляхом узгодження волі суб'єктів.

Отже, з загальних теоретичних міркувань, можна сформулювати думку що, під "джерелами права" слід розуміти передусім нормативно-правові акти, встановлюють норми права, що запроваджують їх у дію.

На відміну від цього визначення, в міжнародному публічному праві термін "джерела" вживається у двох значеннях - матеріальному і формальному. Під матеріальними джерелами розуміються матеріальні умови життя суспільства. Формальні джерела - це форми, у яких знаходять своє вираження норми права [7, c. 166]. Тільки формальні джерела права є юридичною категорією і вони становлять предмет вивчення юридичних наук. Під джерелами міжнародного права можна також ознайомитися розуміти й результати процесу нормо творення.

Як підкреслював Ф. Мартенс, "міжнародне право у нормах та принципи відбиває реально існуючі міжнародні відносини"[8, c. 106].

Слід зазначити, що з дослідженні проблеми джерел міжнародного права фахівці справедливо звертаються до аналізу статті 38Статута Міжнародного суду ООН. Вона має перелік джерел міжнародного права, виходячи з яких суд має вирішувати передані з його розгляд суперечки. До них віднесено [11, c. 114]:

1) міжнародні конвенції;2) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної як правової норми;3) загальні принципи права;4) судових рішень і доктрини найкваліфікованіших фахівців із публічному праву різних націй як допоміжного кошти на визначення правових норм.

Слід зазначити, кожна наука, поруч із предметом, методом та оборонною системою, має власний джерело. Міжнародне гуманітарний право, як і інші галузі права, має джерела. Здається, що наведений раніше перелік у статті 38Статута Міжнародного суду ООН може й як джерело міжнародного гуманітарного права. Однак цьому треба врахувати, що на відміну від норм міжнародного публічного права норми гуманітарного права реально діють лише у період збройних конфліктів, оскільки "вони регулюють суспільні відносини тоді, коли починаються воєнних дій, незалежно від цього, зроблений чи акт агресії чи реалізується декларація про самооборону" [8, c. 98].

Одним із джерел міжнародного гуманітарного права є міжнародні конвенції. Міжнародні конвенції являються реалізацією договірного право, у якому беруть участь чи можуть брати участь всі держави і яке містить норми, обов'язкові для міжнародного співтовариства.

Основними джерелами міжнародного гуманітарного права є чотири Женевські конвенції про захист жертв війни від 12 серпня 1949 р., прийняті Організацією Об'єднаних Націй: Конвенція "Про поліпшення долі поранених і хворих на діючих арміях" (I Женевська конвенція); Конвенція "Про поліпшення долі поранених з онкозахворюваннями та осіб, потерпілих аварії корабля, зі складу Збройних Сил на морі" (II Женевська конвенція); Конвенція "Про поводження з військовополоненими" (III Женевська конвенція); Конвенція "Про захист цивільного населення в часи війни" (IV Женевська конвенція).

Слід зазначити, що Женевські конвенції були доповнені двома Протоколами від 8 червня 1977 р.:Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р., що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I);Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р., що стосується жертв збройних конфліктів не міжнародного характеру (Протокол II). Протокол I містить нових норм, які стосуються міжнародним збройним конфліктів, Протокол II - норми міжнародного гуманітарного права, які стосуються збройним конфліктів не міжнародного характеру [6, c. 113].

Обидва Протоколи значно підвищують ефективність захисту, бо вони надають найменш захищеним категоріям осіб захист.

Протокол I сполучає Женевское право і Гаагское право, що колись розвивалися окремо. Перемогла думка, за якою недостатньо допомагати жертвам бойових дій. Важливіше, щоб право накладало обмеження на самі воєнних дій, щоб причинялось якнайменше зайвих страждань і ушкоджень.

Хоча Додаткові протоколи поки що не прийнято усіма державами, цілком слід розглядати як основні джерела міжнародного гуманітарного права [8, c. 99].

Три із зазначених Конвенцій присвячені досить відомим питанням захисту поранених і хворих, осіб, потерпілих аварію корабля, і військовополонених; четверта Конвенція забезпечує захисту від свавілля та насильства цивільним особам, які опинилися при владі противника. Її найважливіший розділ стосується окупованих територій. IV Женевська конвенція свідчить у тому, що міжнародну спільноту засвоєно урок, отриману під час Другої Першої світової. Адже всім добре відомі злочини, що відбувалися проти цивільного населення на окупованих територіях.

Конвенції і Протокол I застосовують у разі оголошення війни чи іншого конфлікту між двома або як сторонами, підписантами Конвенції і Протокол I, початку виникнення конфлікту, навіть якщо жодна зі сторін не визнає стан війни. Ці документи застосовуються й у випадку збройних конфліктів, у яких народи борються проти колоніального панування і в іноземній окупації, і навіть проти расистських режимів в здійснення свого права самовизначення [10, c. 84].

Застосування Конвенцій і Протоколу I припиняється після загального закінчення бойових дій, але в окупованих територіях - після закінчення окупації, але не відношенні тих категорій осіб, чиє остаточне звільнення, репатріація чи пристрій відбуватимуться після зазначених термінів. Ці особи має перебувати під захистом відповідних положень Конвенцій і Протоколу I до остаточного звільнення, репатріації чи устрою.

Договори 1949 р., як основні джерела, виключно важливі ще й тому, що у сучасних умовах захист гуманітарного права поширюється ще й на жертв громадянських війн. Це засвідчують, наприклад, збройні події у Афганістані, Руанді, Югославії.

1.4 Механізми забезпечення захисту прав та свобод людини

У сучасному міжнародному праві деякі дослідники виділяють міжнародне гуманітарне право в мирний час (міжнародне право прав людини), предметом якого є здійснення, забезпечення і захист прав людини. Інші зазначають, що міжнародне гуманітарне право утворює дві підгалузі: гуманітарне право в мирний час і міжнародне гуманітарне право в період збройних конфліктів [8, c. 104].

Принцип поваги прав і свобод людини, зафіксований у Статуті ООН, був деталізований у конкретних міжнародно-правових нормах: Загальній декларації прав людини 1948 р.; Конвенції про політичні права жінок 1953 р.; Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 р.; Міжнародному пакті про соціальні, економічні та культурні права 1966 р.; Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966 р.; Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р.; Конвенції про попередження злочинів геноциду і покарання за нього 1948 р.; Конвенції про права дитини 1989 р. та ін.

Отже, на універсальному і регіональному рівнях зафіксовані міжнародні стандарти в галузі прав людини -- обов'язкові для всіх держав правила поводження з людьми, що полягають у необхідності гарантувати особам, які перебувають під їх юрисдикцією, встановлені міжнародно-правовими актами права і свободи. А також не зазіхати на них [8, c. 106].

Усі існуючі документи у цій сфері можна поділити на такі групи, що присвячені питанням: 1) боротьби з масовими порушеннями прав людини, із злочинами проти людяності; 2) захисту прав окремих категорій індивідів; 3) правового статусу індивідів.

На сьогодні прийнято понад 350 міжнародних документів, також понад 200 - у Європі у сфері прав людини. Вони, насамперед, регламентують рівноправність; заборону дискримінації; право брати участь в управлінні державними справами; заборону жорстокого, принизливого поводження з будь-ким; заборону рабства, работоргівлі і примусової праці; право на свободу і особисту недоторканність, свободу думки, совісті і релігії; право на мирні збори тощо [10, c. 89].

Згідно з Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини 1950 року у разі порушення державою визначених цією конвенцією прав і основних свобод людини може бути Порушена справа потерпілої особи в Європейському суді з прав людини проти держави. Держава може бути відповідачем також в ООН у тому разі, якщо проти держави, де порушені права людини, буде подано клопотання відповідно до існуючих процедур.

Загалом виділяють консенсусні і не консенсусні механізми і процедури в галузі прав людини [8, c. 107]. Перші, засновані на загальній згоді учасників, переважно договірні (Комітет проти тортур), другі створюються резолюціями міжнародних організацій. Міжнародними контрольними механізмами визначають певні організаційні структури (комітети, робочі групи, спеціальні доповідачі), на відміну від процедур - порядку і методів вивчення відповідної інформації і реагування на результати такого вивчення. У межах одного контрольного механізму можуть використовуватися різні процедури. Це можуть бути колективні та одноособові органи.

Можна також виокремити універсальний і регіональний рівень забезпечення і захисту прав людини, відповідні їх механізми. Зокрема, регіональними контрольними механізмами за дотриманням існуючих стандартів є Міжамериканська комісія з прав людини та Міжамериканський суд з прав людини, Африканська комісія з прав людини, Європейський суд з прав людини тощо.

Розділ 2. Міжнародне гуманітарне право - основа міжнародної безпеки

Міжнародне гуманітарне право - сукупність юридичних принципів і норм, які регулюють відносини між державами, та іншими учасниками (суб'єктами) міжнародного спілкування. Система міжнародних відносин заснована на дотриманні всіма державами загальноприйнятих принципів міжнародного права, виключаючи вирішення спірних питань і розбіжностей між ними і загрози силою.

Принципи міжнародної безпеки передбачають: забезпечення рівноправної безпеки для всіх держав, створення дієвих гарантій у військовій, політичній, економічній і гуманітарній сферах; безумовна повага суверенних прав кожного народу, справедливої ??політики врегулювання міжнародних криз і регіональних конфліктів, зміцнення довіри між державами; вироблення ефективних методів запобігання міжнародного тероризму, виняток геноциду, апартеїду, фашизму, виключаючи з міжнародної практики всіх форм дискримінації, відмову від економічних блокад і санкцій без рекомендації світового співтовариства [6, c. 213].

З утворенням держав виникають і відносини між ними. З'являється потреба врегулювання міждержавних відносин. Тут і народжуються перші норми міжнародного права, в основі яких лежать вже існували міжплемінні правила. Так, у Стародавньому Римі виникає «право народів». Воно являло собою сукупність правил, які регулювали відносини з приводу ведення війн, заснування царств, поділу майна, встановлення меж полів, побудови будівель, торгівлі, купівлі-продажу та ін..