ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ДОГОВОРУ ДОВІЧНОГО УТРИМАННЯ

THE HISTORY OF PERMANENT ALIMONY AGREEMENT DEVELOPMENT

Ткаченко М.В.,

ад'юнкт кафедри цивільного права і процесу Національної академії внутрішніх справ

У статті досліджена історія становлення інституту довічного утримання в Україні. Проаналізовані історичні етапи розвитку договору довічного утримання, починаючи середньовічною і закінчуючи сучасною добою. Автор доводить, що в Україні інститут довічного утримання сформувався на базі поєднання звичаєвого права українців і європейських правових традицій (зокрема німецького та російського законодавства).

Ключові слова: договір довічного утримання, відчужувач, набувач, історія.

В статье исследована история становления института пожизненного содержания в Украине. Проанализированы исторические этапы развития договора пожизненного содержания, начиная со средневековой и заканчивая современной эпохой. Автор доказывает, что в Украине институт пожизненного содержания сформировался на базе сочетания обычного права украинцев и европейских правовых традиций (в частности немецкого и российского законодательства).

Ключевые слова: пожизненное содержание, договор, отчуждатель, приобретатель, история.

A history of establishment of permanent alimony institution in Ukraine is investigated in article. Historical stages of permanent alimony agreement development have been analyzed from middle ages to modern time. The author proves that in Ukraine institution of permanent alimony has been formed on basis of combining traditional Ukrainian law and European law traditions (in particular German and Russian legislation).

Key words: permanent alimony, agreement, institution, alienator, acquirer, history.

Актуальність теми. Питання укладення, виконання і розірвання договору довічного утримання є предметом багатьох наукових дискусій, і в умовах теперішньої складної ситуації в Україні - актуальне. Не менш актуальною і цікавою з наукового погляду є власне й історія розвитку договору довічного утримання в цивільному праві України.

Договір довічного утримання відіграє важливу роль в українському суспільстві впродовж тривалого часу. Це пов'язано з тим, що до кожної людини зазвичай приходить старість, або за певних обставин їй стає потрібен догляд, але не завжди є можливість його безкорисного отримання, тобто не всі громадяни мають таку родину, яка надасть піклування у скрутну годину. Якраз у такому разі стає у нагоді договір довічного утримання, за яким відчужувач (тобто особа, якій потрібен догляд) передає якесь належне йому майно й отримує за те необхідний догляд чи допомогу від набувача (особи, яка зобов'язана їх надати).

Становлення інституту договору довічного утримання в Україні проходило впродовж багатьох століть. Однак його ґенеза та розвиток недостатньо вивчені в українській юридичній науці. У підручниках і навчальних посібниках із цивільного права міститься здебільшого загальна характеристика договору довічного утримання [1, с. 117-118, 178-179, 201-205].

Втім, як слушно зауважує С.А. Пилипенко, «малодослідженість проблеми виникнення інституту довічного утримання може негативно впливати на послідовне реформування відносин по довічному утриманню (догляду), так як при цьому не враховується історичний досвід» [2, с. 289].

На дисертаційному рівні є лише одна робота (О.М. Великороди, 2006 р.), яка присвячена дослідженню інституту довічного утримання і розкриває питання правової характеристики цього договору, його елементів, юридичних тонкощів укладання, забезпечення виконання договору, питання відповідальності за порушення його умов, і зокрема - питання виникнення та розвитку інституту довічного утримання в Україні та зарубіжних країнах [3, с. 9-52].

Метою статті є проведення дослідження зародження та подальшого розвитку правовідносин, що виникають із договору довічного утримання.

Виклад основного матеріалу. Свої витоки договір довічного утримання бере з давнього звичаю шанування культу предків та більш пізнього морального усвідомлення догляду за людьми похилого віку з боку родичів або громади [4, с. 337]. Після розпаду традиційного сімейного укладу та громадського побуту в українських селах - надто під дією модернізації ХХ ст. - багато функцій утримання перебрала на себе держава (що часто тепер реалізовується також через право соціального забезпечення).

Певний період довічне утримання осіб контролювала церква. У цьому плані дослідник Г.В. Озернюк слушно зауважує, що договір довічного утримання виник у результаті видозміни давнього звичаю середньовічних людей передавати рухоме та нерухоме майно церкві в обмін на забезпечення свого утримання у вигляді довічної ренти [5, с. 287-288].

Після модернізації традиційного погляду на пошанування людей похилого віку і з виникненням більш корисливого підходу до їх утримання у ХІХ ст. серед українців дедалі частіше набувала поширення практика догляду за людьми з обмеженими можливостями, похилого віку і т. п. взамін на успадкування всього або частини їхнього майна з настанням смерті. Варто також погодитися із

О.М. Великородою, що інститут довічного утримання в Україні в ХІХ ст. формувався під впливом двох різних політико-правових систем - Російської та Австро-Угорської імперій, що мало свої специфічні наслідки для різних частин сучасної України [3, с. 9-10].

В Австрійській імперії 1811 р. був ухвалений Загальний цивільний устав, який регулював зобов'язальні правовідносини. Устав ще не знав поняття договору довічного утримання, але виокремлював інститут довічної ренти, що дуже його нагадував. У другій половині 1870-х - на початку 1880-х рр. австрійські правники Штубенраух і Кірхштеттер зауважили, що велику подібність до договору довічної ренти мали правовідносини, які практикували в Австрії при селянських маєтках. Вони називалися «прожиточні видачі» (auszug). Сторони домовлялися, що набувач селянського маєтку при отриманні його надавав відчужувачу на час його життя або на певний термін право проживання в маєтку, а інколи надавав йому в користування й інші частини маєтку (наприклад, ділянку поля чи саду), і був зобов'язаний утримувати відчужувача натурально або через грошові платежі, і навіть доглядати його на випадок хвороби [6, с. 363].

Прописана в цивільному праві договірна форма довічного утримання, заведена в Австро-Угорській імперії, поширилася на західноукраїнські землі у другій половині ХІХ ст., тоді як російські цивілісти (К.П. Побєдоносцев, К.Н. Анненков) завели ґрунтовну дискусію з питань довічного утримання лише на рубежі ХІХ-ХХ століть [7, с. 353; 8, с. 566].

Проте реальне становлення інституту договору довічного утримання на українських землях відбулося все ж у рамках економічної та юридичної модернізації держав після Першої світової війни. Україна, попри переважно колоніальний свій статус, теж переживала відповідні трансформаційні процеси, що, зрештою, відобразилося на юридичному забезпеченні її суспільних відносин, змінах у законодавстві та правовій культурі української нації.

Після створення СРСР із ідеологічних причин договір довічного утримання тривалий час офіційно не практикувався, адже комуністичні партійні органи вважали, що він був «вигадкою лихварів» і не відповідав «соціалістичному способу життя» (вочевидь малися на увазі капіталістична природа такого договору і його більша притаманність ліберальним економічним системам). І хоча до оформлення окремого інституту такого договору у 1920-х роках справа не доходила, його окремі елементи в тогочасній Україні все ж можна простежити. Наприклад, тоді у договорах дарування була заведена практика вміщати пункт про довічне утримання того, хто здійснював дар [9, с. 8].

У 1940 році ситуація у цивільному праві Української РСР різко змінилася: договори дарування, в яких містилися пункти довічного утримання дарувальника, були визнані недійсними. Проте громадяни навчилися обходити цю заборону, приклади чого наводять тогочасні дослідники. Зокрема, М.Й. Бару зауважував, що сторони, які домовлялися, могли оформити відчуження будинку через договір купівлі-продажу, в якому ціна нерухомості визначалася мізерною сумою, і тут же вони встановлювали і додатковий обов'язок покупцю - довічно утримувати продавця. Інші випадки - це коли встановлювалася реально вартісна покупна ціна будинку, але при цьому було зазначено, що в її рахунок покупець довічно утримує продавця (у таких ситуаціях відчужувач, вочевидь, почував себе більш захищеним). Наводить М.Й. Бару також приклад, коли у спадковому договорі сторона, яка заповідала будинок другій стороні, брала з останньої зобов'язання годувати першу до її смерті [10, с. 30-31].

Але в радянських судах до таких «модифікованих» договорів довічного утримання ставилися із великою пересторогою. Достатньо часто громадянам відмовляли у задоволенні позовів, які ґрунтувалися на подібних правочинах [11, с. 113]. На думку О.М. Великороди, післявоєнні суди СРСР прагнули розглядати договори довічного утримання, як договори дарування або ж купівлі-продажу. Коли ж це не вдавалося, вони визнавали їх недійсними, бо ж і про інститут довічного утримання Цивільний кодекс УРСР 1922 р., який діяв до того часу, нічого в собі не містив [12, с. 123].

З іншого боку, практика визнання договорів довічного утримання існувала. Більш того, у 1950 роках було навіть регламентовано, як ставитися до таких договорів, котрі були укладені за часів окупації територій СРСР німецькою армією в роки Другої світової війни. Всесоюзний Верховний Суд постановив, що правочини, укладені громадянами Радянського Союзу у період окупації згідно з радянськими законами, які не суперечили «інтересам радянської держави», визнаються дійсними, а цивільні правовідносини, що виникають на їхній підставі, охороняються законом. У разі, коли в часи окупації правочин мав бути нотаріально оформленим, то суд мав визнати його чинним, але зобов'язував сторони завірити його у нотаріуса вже тепер. Коли ж таке оформлення ставало неможливим із причин відмови однієї зі сторін чи відсутності можливості встановлення її місця проживання - за позовом зацікавленої сторони суд ухвалював рішення, в якому зобов'язував здійснити нотаріальне оформлення [13, с. 146].

Отже, договори довічного утримання, укладені за нацистської окупації України, не могли вважатися недійсними тільки по факту того, що вони були підписані в окупації. Інша справа, що договір довічного утримання у цивільному законодавстві України так і не з'явився.

Цікаво, що становлення інституту довічного утримання в українській цивілістиці відбулося великою мірою завдяки дискусії юристів, яка розгорнулася на просторах СРСР у другій половині 1940-1950 років. Тож, новий Цивільний кодекс Української РСР (ухвалений 18 липня 1963 р.), за яким Україна жила 40 років, уже містив положення, які регламентували договір довічного утримання. Згадана вище дискусія, а також прагнення максимально уніфікувати цивільно-правові відносини в усіх республіках СРСР, призвели до того, що поняття «довічного утримання» з'явилося в цивільному праві не тільки України, а й інших республік.

Саме з 1 січня 1964 р. в Україні почало діяти визначення договору довічного утримання. Цей правочин із безіменних перейшов у категорію іменних (тобто до таких, що мають легальну назву, представлені в Цивільному кодексі або в інших нормативних актах, що визначають поняття, коло прав та обов'язків сторін) [1, с. 178-179].