Отже, наприкінці XIX ст. адміністративне право як наука тільки формується. Остаточно його предмет ще не визначений. Єдиної позиції в науці не існує. Так, у Франції адміністративним правом вважали політико-юридичну науку, що вивчає питання державного управління. Деякі французькі вчені включали адміністративне право до державного права. У Німеччині адміністративне право одні вчені називали поліцейським правом, інші - правом внутрішнього управління.

Наука адміністративного права кінця XIX--початку XX ст. у широкому розумінні включала вчення про всю сукупність юридичних норм, які визначали діяльність адміністративних органів. Із предмета дослідження вилучалися норми про державний устрій, судову діяльність, судочинство. До системи цієї науки відносили військове управління, міжнародне, фінансове, церковне та внутрішнє управління.

Центральним у системі науки адміністративного права залишилося питання про організацію діяльності адміністративних установ у сфері внутрішнього управління. Наступним важливим питанням була діяльність адміністративних інституцій щодо застосування адміністративно-правових норм. Наука адміністративного права включала адміністративну юстицію як особливу форму вирішення спірних питань, що виникали у процесі адміністративної діяльності. Три вказані блоки утворювали загальну частину науки адміністративного права.

До особливої частини науки адміністративного права входили наступні розділи: про поліцію безпеки; про народне здоров'я; про духовний розвиток; про економічний добробут [13, c. 50-52].

Новою рисою в розвитку адміністративного права стало встановлення контролю за адміністративною владою через кримінальні та цивільні справи. Ця мета може бути досягнута двома засобами: громадянам може бути надана можливість звертатися із скаргами на незаконні дії органів адміністрації до загальних судів, що розглядають цивільні та кримінальні справи, або ж до особливих установ, створених для розгляду скарг на дії адміністрації. Пізніше у західноєвропейських країнах була створена система адміністративних судів, які є однією із систем, що забезпечує дотримання законів посадовими особами [14, c. 136-137].

1.2 Місце римського публічного права у становленні сучасного адміністративного права

Досліджуючи історичну еволюцію адміністративного права, не можна залишити поза увагою питання щодо римського права. Адже вона властива усім європейським системам права.

Історія римського права означає сприйняття його духу, ідей, засад і основних положень у процесі формування та розвитку європейських традицій права.

Римське право як елемент загального процесу відродження цивілізації, що відійшло у минуле, полягає насамперед у впливі більш ранньої, але високорозвиненої системи права на правову систему, що формується у новій культурі, при цьому, це право пристосовують до сучасного розуміння права. Римське право у контексті історії цивілізацій не є чимось унікальним - достатньо пригадати грецьке право і створення відомих Законів XII таблиць.

Водночас саме римське право виявилося найвищою фазою розвитку античного права. Це стало одним з визначальних моментів для подальшої долі права Стародавнього Риму. Саме тому римське право виявилося предметом неодноразових прикладів у наступних цивілізаціях.

Що ж стосується надбань римського публічного права, то до них зверталися лише тоді, коли цього вимагали потреби того чи іншого державного устрою, форми правління тощо. При цьому на відміну від римського приватного права, коли сприймався дух та засади останнього, з публічного права звичайно запозичували якісь зовнішні форми, процедури, окремі рішення тощо. В цьому відображається сутність публічного права.

Слід говорити про західноєвропейський чи східноєвропейський типи в рамках єдиної історії європейського права. Вони відрізняються певними властивостями, характеристиками, що позначається і на особливостях тієї чи іншої європейської традиції права [22].

Західноєвропейський тип рецепції римського права характеризується такими рисами:

· тривалість процесу, як правило, протягом усього часу формування і розвитку західної традиції права, тобто майже півтора тисячоліття;

· ґрунтовні теоретичні розвідки: праці глосаторів, коментаторів, представників філологічної, історичної та інших правових шкіл;

· розвиток філософського підґрунтя (вчення про природне право, громадянське суспільство, правову державу тощо);

· зумовленість рецепції римського права нагальними потребами торгівельного обігу;

· паралельність процесів розвитку римського права у декількох країнах;

· доведення розвитку римського права до логічного завершення (створення на його підвалинах цивільних кодексів, зводів законів тощо).

Для східноєвропейського розвитку римського права характерні такі риси:

· більш короткий відрізок часу, протягом якого вона відбувається;

· проведення систематизаційних робіт на матеріалах першоджерел, проте без глибоких досліджень засад римського права як такого;

· обмеженість філософського підґрунтя християнським вченням у його православній інтерпретації, ігнорування положень давньогрецької, римської філософії;

· проведення систематизаційних, дослідницьких та інших робіт за ініціативою “зверху” і в умовах залежності шкіл права від центральної влади та інших органів управління;

· обмеженість процесу рецепції у просторі;

· створення єдиного кодифікаційного акту не завжди тягне “вторинні” рецепції навіть у межах східноєвропейської цивілізації.

Отже, класичним слід вважати західноєвропейський тип як органічний для західної традиції права. Проте й східноєвропейський тип римського права слід визнати таким, що відіграв певну, досить значну роль у формуванні європейського виміру права. Значення він має з огляду на перспективи створення єдиного права Європи.

Що ж стосується адміністративного права, то воно сформувалося наприкінці XIX ст. А XX ст. можна визнати часом його своєрідного тріумфу. Адже навіть британські науковці визнавали необхідність і закономірність існування адміністративного права, що у той час формується у межах англосаксонської правової сім'ї загального права. Як відомо, англосаксонська сім'я права відрізняється від континентальної правової сім'ї тим, що має своїм підґрунтям судову практику (прецедентне право) і не знає чіткого поділу права на публічне і приватне.

У країнах континентальної правової сім'ї предмет адміністративного права чітко визначений і відмежовується від відносин, що регулюються приватним правом [3, c. 528-530].

Зазначені обставини важливо врахувати у процесах поступового посилення євроінтеграційних тенденцій оновлення і розвитку українського адміністративного права. Зокрема, поява в адміністративному праві України таких інститутів, як адміністративна юстиція, інститут управлінських послуг, адміністративного договору, розвиток адміністративного законодавства, - усе це свідчить про наявність певних ознак рецепції духу, ідей, головних засад та окремих положень публічного права, що сформувалося під впливом західної традиції права.

РОЗДІЛ 2. ФОРМУВАННЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА У XIX-XX СТОЛІТТЯХ

2.1 Виникнення предмету адміністративного права у ХІХ столітті

Як вже зазначалося, зародження управлінських відносин у людському суспільстві відбулося задовго до виникнення держави. Будь-яка спільнота людей - племґя, рід або фракція існували в певних організаційних рамках, які забезпечували процеси життєдіяльності та керівництва цими первісними структурами людської цивілізації.

Важко переоцінити значення адміністративного права у функціонуванні будь-якої країни. За допомогою правових регуляторів управлінського характеру здійснюється робота виконавчо-владного механізму, реалізуються публічні потреби та інтереси членів суспільства. Стосовно сучасного суспільства, кожен з нас декілька разів на день може стати учасником адміністративно-правових відносин, не підозрюючи про це. Пересуваючись на транспортному засобі чи переходячи дорогу, дивлячись виставу в театрі або полюючи на качку в плавнях, отримуючи грошовий переказ чи здійснюючи оплату комунальних послуг, ми виступаємо в ролі одного з субґєктів управлінських відносин, що регулюються нормами адміністративного права [11, c.45-46].

Кожне суспільне явище, у тому числі й сучасне адміністративне право України, виникло не на порожньому місці. У його історичному багажі міститься досвід становлення і функціонування в умовах щонайменше двох правових систем - царської Росії та СРСР.

Результати такого погляду в далеке минуле дозволяють стверджувати, що такі законодавчі старожитності, як Закони Ману, кодекс Хамурапі містили правові норми, що регулювали державно-управлінські відносини. Особливе місце серед правових памґяток Стародавнього світу займає Закон XII таблиць, кодифіковані правила якого поділялися на норми приватного й публічного права і діяли на території Римської імперії, починаючи з середини V віку до нашої ери.

Однак, процеси кількісного і якісного зростання управлінських норм, їх систематизація та обґєднання в окрему галузь права повґязуються не з античним часом, а з періодом бурхливого зародження й розвитку відносин капіталізму протягом XІІ-XIX століть. Паралельно з впровадженням нових економічних стосунків, значним промисловим зростанням формувалися нові державні інституції виконавчо-розпорядчої компетенції, такі як уряди, міністерства, генерал-губернаторства, національні банки, керівництво яких поступово зосереджувало у своїх руках реальну владу в державі.

Заміна феодального суспільно-економічного етапу на капіталістичний призвела до виникнення соціальних процесів: суттєво зросло міське населення, змінилась соціальна структура суспільства, поступово впроваджувались нові елементи у схемі державно-владного механізму, які більш відповідали потребам того часу і сприяли подальшому вдосконаленню функцій державного управління.

Як відзначає професор К.С. Бєльський, появу і розвиток галузі адміністративного права обумовили три фактори:

1. необхідність регламентувати охорону громадського порядку у великих містах;

2. потреба в реалізації державного управління;

3. забезпечення реалізації субґєктивних прав громадян[5,с.15-17].

Праобразом сучасного адміністративного права слід вважати поліцейське право. На території сучасної України перші поліцейські структури були утворені Петром І, і протягом XVIII ст. їх діяльністю були охоплені всі міста країни. Нормативні акти, що видавались державною адміністрацією та поліцією, були обґєднані в поліцейське законодавство. На основі цього законодавства зґявилися перші праці з поліцейського права, норми якого мали завдання регулювати суспільні відносини щодо забезпечення публічного і громадського порядку, майнових та особистих благ [8, с. 16-18].

Однак, зважаючи на специфічність та певну вузькість кола суспільних відносин, поліцейське право як самостійна галузь було приречене на обґєднання з "правом управління" - поняттям, запровадженим у Німеччині у другій половині XIX століття. Це право встановлювало основні принципи управління, правовий статус таких важливих структур виконавчої влади, як уряд, армія, також регламентувала роботу державних службовців та їх дисциплінарну відповідальність [19, с. 255-256].