Історія розвитку та проблеми становлення пенітенціарної служби

К.В. Шкарупа

Анотація

У статті описано історичний розвиток пенітенціарної системи через призму детермінантів умов, що сприяли удосконаленню системи в'язниць. На прикладі США проаналізовано основні проблеми, які виникають під час функціонування пенітенціарної системи.

Ключові слова: пенітенціарна система, пенсільванська, оборонська система, борстальська в'язниця, реформаторії.

Перебуваючи на порозі реформування правоохоронної системи Україна повинна сфокусувати свою увагу на недоліках та проблемах, що заважають роботі пенітенціарної системи, оскільки вона посідає першу сходинку на шляху до «оздоровлення» засуджених у процесі ресоціалізації. Вивчення досвіду інших країн на ниві кримінально-виконавчого права допоможе деталізувати розбіжності, одночасно охопивши позитивні та негативні аспекти функціонування закладів такого типу.

Заклики до гуманної організації тюремних установ у зв'язку з ідеями про законність і справедливість у каральній політиці містилися ще в роботі «Нагорода за справедливість і гуманність» Вольтера, де він писав: «Не слід, щоб в'язниця була схожа на палац. Не слід також, щоб вона була схожа на бійню <...> Тюремне ув'язнення є покаранням уже саме по собі; воно, отже, має бути відповідним з величиною злочину <...> Як би мало не тривало тюремне ув'язнення, воно є мукою. Коли ж до нього засуджують довічно, то це нестерпна мука». Саме тому було зроблено чимало спроб, щоб зайти найоптимальніший варіант існування в'язниць, які завдавали б найменшу шкоду засудженим та сприяли виправленню [1].

Мета статті - показати через призму історичного розвитку пенітенціарної системи переваги та недоліки функціонування в'язниць у США. Розкрити сутність становлення цієї системи, відслідкувати головні проблемні питання розвитку в'язниць та встановити оптимальну модель їх існування.

Пенітенціарна система забезпечує виконання покарань як пов'язаних, так і непов'язаних із позбавленням волі, а також утримання підслідних із моменту взяття під варту до суду [2]. Пенітенціарна система покликана забезпечити не тільки виконання судових вироків, але й профілактики рецидиву злочинів. У Мінімальних стандартних правилах поводження з ув'язненими зазначено, що метою та виправданням вироку щодо позбавлення волі є захист суспільства та запобігання загрозливим для суспільства злочинам [3].

Попередити виникнення цим злочинам можливо лише тоді, коли раніше засуджені особи під час виходу з місць позбавлення волі можуть стати на шлях виправлення. Ізоляція від суспільства повинна стимулювати гармонійний розвиток особистості й у закладах закритого типу, що згодом може відображатися на психічному та соціальному житті особи. Із цієї причини в'язнична система не повинна завдавати ув'язненим додаткових страждань [4].

Прийнято вважати, що сучасна тюремна система зародилася в Сполучених Штатах Америки наприкінці XVШ ст., хоча в'язниці як такі, у тому числі й поодинокі, з'явилися ще раніше, наприклад у кінці XVI ст. в Голландії у вигляді так званих каторжних в'язниць. Буржуазія Америки, долаючи консерватизм, зробила пенітенціарну систему більш «гнучкою».

Першою в історії сучасних буржуазних в'язниць вважають створену в 1786 році в'язниця у Філадельфії. Ця в'язниця була визнана законодавчими зборами штату Пенсильванія як місце позбавлення волі злочинців і перейшла в юрисдикцію місцевих судів. Звідси й відбулася перша тюремна система, що отримала назву філадельфійської або пенсільванської системи.

Пенсільванська система - це система одиночного ув'язнення, для якої характерні сувора ізоляція кожного засудженого, абсолютне мовчання та виконання арештантами невеликих робіт в камерах. Там же, у Філадельфії, у 1829 році була побудована в'язниця, нового, модернізованого типу.

Вони відрізняються своєрідним зовнішнім і внутрішнім пристроєм. Наприклад, в'язниця «Вишневий пагорб» мала мережу камерних блоків, які розходилися від одного загального центру, як спиці в колесі. До кожного блоку примикав дворик для прогулянок, розбитий на маленькі ізольовані ділянки, що відповідають кількості одиночних камер. Знову прибулому засудженому під час входу до в'язниці зав'язували очі й вели його у свою камеру таким чином, щоб він не розібрався в плануванні будівлі в'язниці та не побачив нікого з інших ув'язнених. Персонал в'язниці також повинен був дотримувати абсолютної тиші й не вступати в розмови з ув'язненими. Були й інші заходи для забезпечення суворої ізоляції

Оборонська тюремна системи - система принципів побудови відбування позбавлення волі в умовах тюремного ув'язнення. Система отримала назву оборонської за найменуванням першої в'язниці, у якій вона була введена в 1820 році в місті Оубурн поблизу Нью-Йорка. Характеристика закладів такого типу зводилася до того, що ув'язнені проживали в роздільних камерах-келіях тільки на ніч; вдень працювали всі разом, але з дотриманням суворого мовчання. Оборнська в'язниця згодом стала прототипом загального виду тюрем, а філадельфійська - одиночного

типу камер. Різні принципи утримання ув'язнених у зазначених системах обумовлені різним розумінням того, що виступає засобом виправлення засудженого й за допомогою яких умов утримання може бути досягнута мета виправлення злочинця.

Початковий розпорядок життя в песильванській та оборнській системах ув'язнення був такий: камери відкривалися на світанку; ув'язнені негайно виходили з них і ставали в певному порядку, арештанти, дотримуючись суворого мовчання й порядку, ішли в майстерні. У певну годину вони в тому ж порядку йшли в їдальню для сніданку, обіду й негайно поверталися до роботи. Після закінчення роботи вони вечеряли й у порядку своїх номерів поверталися в келії, де їх і замикали.

Роботи були різноманітні, дисципліна - вкрай сувора. Головні вимоги - неухильне старанність і повне мовчання. Як за сніданком або обідом, так і під час робіт арештанти не мали права розмовляти або обмінятися із сусідом півсловом або жестом. Усякий проступок карався тут же на місці наглядачем, засіб розправи був примітивним - биття батогом. Влада наглядача була величезною та безконтрольної: він тільки відзначав у книзі, кому й скільки тілесних стягнень було застосовано протягом дня. Саме жорстоке поводження з арештованими зумовило те, що ці системи не отримали схвальних відгуків.

З європейських держав наприкінці XIX - початку XX ст. тільки Франція прихильно віднеслася до системи США. Головними недоліками вважали постійне мовчання, адже це вбивало здатність людини мислити. Згодом заборона була поширена лише на постійні розмови, а потім було введено класифікацію засуджених і розподіл їх за категоріями та групами з метою ізольованого утримання та перешкоджання передачі кримінального досвіду в місцях позбавлення волі [5].

Як пенсильванська, так і оборнська система тюремного ув'язнення за своєю каральної сутністю й призначенням відповідали концепціям класичної школи кримінального права, згідно з якою покарання, яке призначається відповідно до скоєного злочину, переслідує мету відплати за скоєне. У зв'язку із цим виконання покарання у вигляді тюремного ув'язнення передбачає залякування засудженого та інших осіб, а особа, яка відбуває покарання, повинно спокутувати свою провину. Тому й були поширені жорстокі умови ув'язнення, активна релігійна обробка як вирішальні чинники виправлення. пенітенціарний в'язниця система

У другій половині XIX ст. в кримінальному праві з'являється нова теоретична школа - соціологічна. Реформатори фактично вкладали у власну концепцію ідею перетворення, зміни самої тюремної системи та ідею виправлення злочинців, які в них містяться. Під ресоціалізацією розуміють прогресивну систему обліку та оцінки поведінки ув'язненого, що спонукає його до виправлення. Соціологічна школа покарань бере свій початок від експерименту англійського капітана Ме- коночі. Вироблена Меконочі «програма ресоціалізації» включала скасування вироків із певним терміном залежно від виконаної роботи; систему оцінок-марок, якими оцінювалася виконана робота, працьовитість і поведінка засудженого; відшкодування усіх витрат за рахунок ув'язнених, кожен із яких повинен вносити свою лепту (усі витрати на його існування додавалися до його загального «боргу» у вигляді оцінок-марок); розбивка укладених на маленькі групи (6-7 чоловік) і введення системи кругової поруки (уся група відповідає за поведінку та працю кожного її члена й навпаки); пом'якшення умов утримання в останній період перебування ув'язненого у в'язниці шляхом переведення на напіввільний режим. Проте інновації не знайшли підтримки серед чиновників.

В'язниця нового типу повинна була змінити відношення ув'язнених до відбування покарання, мотивувати їх бажання та волю до зміни власного життя. Концепція в'язниці нового типу (реформаторії) мала власні ознаки:

- невизначеність строків тримання у в'язниці ув'язнених. Це положення пізніше було закріплено законом штату, згідно з яким суд не визначав термін ув'язнення, але якщо з метою виправлення було необхідним винесення вироку, то суд виносив нове визначення (давав санкцію). Залежно від поведінки та результатів виправлення укладеного адміністрація реформаторію вирішує питання про термін перебування в ньому. Також американські судді виносять вироки, у яких конкретно вказується в'язниця, у яку поміщається засуджений;

- поділ перебування в цьому закладі, який здійснювався шляхом укладення на класифікаційні групи залежно від виправлення та переведення з однієї групи в іншу. Зазвичай усіх засуджених розбивають на три класи. Особи, які досягнули третього класу, можуть бути умовно-достроково звільнені. Окремим типом вважають осіб, які містяться в одиночному ув'язненні без залучення до робіт;

- система стимулів і пільг, що спонукає засуджених до виправлення. Ці стимули диференціюються згідно з тим, до якого класу-розряду належить той чи інший засуджений. Різні особи мають відмінні умови для проживання, одяг, їжу. В основу класифікаційної системи було покладено марочну систему (засуджений повинен заробити на місяць 9 марок: 3 - за поведінку, 3 - за роботу й 3 - за навчання);

- введення різних занять із засудженими: шкільних, ремісничо-професійних, гімнастичних і військових [6].

Як бачимо, і ця система не увінчалася успіхом, оскільки ідеї були занадто новими та від них «віяло» демократією, а ліберальний підхід щодо засуджених суперечив консервативним методам.

Продовженням прогресивної системи Мекончі стала концепція, заснована Вальтером Кронфортом в Ірландії, що полягала в ступеневості. Зміст цієї концепції полягав в тому, що відбування покарання у в'язниці розбивається на чотири щабля. Першу сходинку становить ув'язнення в одиночній камері, перебування в якій визначається диференційовано, залежно від того, до якого класу належить ув'язнений.

Другий ступінь - коли після відбуття призначеного терміну одиночного ув'язнення засуджені переводяться в загальну камеру, у якій вони діляться на п'ять класів і переходять із нижчого класу у вищий за кількістю отриманих марок.

Третю сходинку складають уже самостійні перехідні тюрми, у які переводяться ув'язнені вищого класу. Перебування в цих в'язницях пов'язано з елементами довіри й частковою свободою з метою привчання до повної свободи. Тут ув'язнені працюють, і в цьому відношенні їх становище схоже на становище вільнонайманих робітників, оскільки своє утримання вони повинні виправдовувати самі. Кінцевим пунктом є умовне звільнення.