Ґенеза права як соціального явища: до постановки проблеми

С.О. Моісеєнкова

Анотація

У статті розглядається правогенез як соціально-обумовлений правовий феномен у його взаємозв'язку з явищами об'єктивної реальності. Аналізуються наявні погляди щодо виникнення та становлення права як одного з видів соціальних норм.

Ключові слова: право, ґенеза, правогенез, соціум, суспільство.

Постановка проблеми

Соціальна природа права пов'язана з історичними процесами його виникнення та соціальними чинниками окремих епох, тобто визначається умовами економічного, політичного, соціального, культурного розвитку в конкретний історичний період.

Пізнання соціальних аспектів походження (ґенези) права має значення для виявлення позитивних чи негативних наслідків їх впливу на функціонування й ефективність правових інститутів та системи права в цілому. Так, з одного боку, соціум є середовищем виникнення й буття права, а з іншого - існує потреба в правовому коригуванні змісту окремих складових суспільства (економіки, політики, культури тощо) в індивідуальних, громадських і публічних інтересах.

Стан дослідження. Окремими питаннями походження права займалися С. Алексєєв, Ю. Бошицький, С. Дроб'язко, В. Дудченко, С. Кравченко, М. Лубська, А. Мусатян, О. Осауленко, А. Поляков, О. Скакун, А. Соколова, Ю. Шемчушенко та інші вчені.

Мета статті полягає в дослідженні ґенези права як соціального явища.

Виклад основного матеріалу

Під час дослідження правогенезу акцентується увага на співвідношенні та взаємозв'язку суспільства й права, права та культури, антропогенезу й соціогенезу. Етимологічне значення слова ґенеза (як і генезис) походить із грецького yevvdw (породжую, створюю), а також від латинського genesis, що означає процес походження, утворення, виникнення [12, c. 150].

Стисле визначення правогенезу дає російський дослідник А. Мусатян, який зазначає, що під правогенезом слід розуміти соціально-історичний процес формування норм права. Так, А. Мусатян виділяє суб'єктивний та об'єктивний елементи формування права. Під останнім розуміється історичний процес виникнення права як складного соціального феномена. Цей процес не залежить від суб'єктивного волевиявлення та позначається терміном «правогенез» [8, с. 9-10].

Дослідження питання виникнення права потребує неабиякого історичного аналізу. Уже в час існування первісного суспільства діяли соціальні регулятори, їх виконання забезпечувалося силою суспільного впливу. Виконання соціальних норм було зазвичай добровільним, оскільки відображало загальні для всіх членів суспільства інтереси.

В основі більшості концепцій лежить уявлення про виокремлення соціальних законів від законів природи, що можливе лише в людському середовищі. Правогенез як соціальне явище слід розглядати в контексті антропосоціогенезу, у тому числі в контексті культурологічних концепцій, адже право, особливо архаїчне, часто відносять до елементів культури.

Питання правогенезу ставили перед собою представники історичної школи права, яка виникла в Німеччині наприкінці XVIII ст. У межах цієї наукової школи досліджувалися питання виникнення й історичного розвитку права. Так, Ф. Савіньї обґрунтовував органічну теорію виникнення та розвитку права, згідно з якою право не створюється свідомою творчістю людини, а виникає завдяки «безособовому народному духу». Ф. Савіньї стверджував, що право є невіддільним від свідомості самого народу, а в процесі розвитку культури юристи сприяють розвитку права. Однак і в цьому випадку право не перестає бути частиною народного життя. Для права, згідно з Ф. Савіньї, характерним є органічний шлях розвитку. Тобто право не створюється лише волею законодавця, цьому сприяють внутрішні чинники буття народу. Яскравим зразком є поява звичаєвого права. Як приклад Ф. Савіньї наводить давньоримське право, яке розвивалось як право звичаєве. У Німеччині та на інших територіях, які підпали під вплив римського права, внутрішні чинники позначилися на змісті правових норм, суттєво їх змінивши відповідно до існуючих реалій [18, с. 86-128]. Однак згодом Ф. Савіньї змушений був відступити від положень органічної теорії, адже така самобутність правогенезу підходить під час пояснення походження норм звичаєвого права, проте не узгоджується з правотворчістю як свідомою діяльністю законодавця.

Г. Гуго як засновник історичної школи права відкидає концепцію суспільного договору та заперечує основні положення позитивного права. Г. Гуго також відстоює позицію «стихійного» походження права в людському співтоваристві подібно до того, як виникла мова того чи іншого народу. Натомість закон як воля влади не є істинним джерелом права, на відміну від усталеного звичаю. Із цього приводу В. Дудченко зазначає, що характерними рисами вчення Г. Гуго є зіставлення правоутворення з розвитком мови та перевага звичаєвого права над законодавством. Розвиток права, на думку Г. Гуго, повністю зумовлюється зовнішніми обставинами та здійснюється без участі людської волі, а людині краще залишатися вірною тому, що існує споконвіку [5, с. 8]. Необхідно розуміти, що на той час така позиція фактично обґрунтовувала консервацію феодального ладу в Німеччині, ставлячи існуючий правопорядок над назрілими потребами в суспільних перетвореннях. Очевидно, така концепція правогенезу не відповідала самому історичному розвитку права, адже можна навести безліч прикладів зміни усталених правових систем під впливом певного переломного моменту в історії народу чи поступової їх зміни шляхом нормотворчої діяльності державних інститутів. У багатьох випадках такі зміни були відповіддю на суспільний запит, сприяли позитивним трансформаціям правових систем.

Розвивав ідеї Г. Гуго та Ф. Савіньї Г. Пухта. У його концепції правогенезу ключовим є народний дух («volksgeist»). Останній є самобутньою й безособовою свідомістю народу. У законотворчій діяльності законодавець «розкриває» народний дух. А саморозвиток права з народного духу Г. Пухта порівнював із рослиною, яка росте із зерна [4, с. 217].

Варто зазначити, що правовий звичай у деяких правових системах справді відносять до джерел права (зокрема, у Німеччині), не в останню чергу завдяки концепції історичної школи права.

Питання правогенезу також були в центрі уваги теорії еволюціонізму (XIX ст.). Відповідно до неї процес розвитку є прямолінійним та слідує від простого до більш складного. Представниками цієї теорії є А. Бастіан, Г. Морган, Г. Спенсер, Е. Тейлор, Дж. Фрейзер та інші вчені. Юридичний еволюціонізм виділяє появу правових норм на особливому етапі розвитку суспільства, який характеризується виникненням інституціоналізованих форм спонукання до виконання права й вирішення конфліктів у судовому порядку. Інакше кажучи, відбувається перехід від помсти до правосуддя [1, с. 35].

Матеріалістичне обґрунтування історичного поступу згодом стало однією з основ марксизму. Учення Ф. Енгельса та К. Маркса ґрунтувалося на тому, що свідомість окремих людей не визначає буття суспільства, а є похідною від суспільних (особливо економічних) умов. Марксизм трактував зародження правових відносин через перехід від економіки привласнюючого типу до розподілу праці та виникнення соціальної й класової нерівності, у результаті чого з'являється державно-організоване суспільство. Таким чином, марксистська концепція правогенезу є послідовно матеріалістичною, зв'язує генезис права з економікою та класовими відносинами, а саме право трактується як узаконена воля пануючого класу [2, с. 48]. Варто зазначити, що ця концепція не дає відповіді на глибинне питання виникнення права, адже право зумовлюється також іншими загальносоціальними причинами.

У визначенні співвідношення права й суспільства, їх взаємодії право розглядають як засіб комунікації. Автором комунікативної концепції права вважають російського правознавця А. Полякова. Учений стверджував, що воля законодавця не може «породити» право, якщо вона не вписується в наявну в суспільстві систему цінностей [10, с. 192]. А. Поляков також звертає увагу на зв'язок проблеми правогенезу з проблемою етногенезу. Так, використовуючи у своїх висновках напра- цювання теорії етногенезу Л. Гумільова, автор зазначає, що однієї появи певного колективу недостатньо, він має скластись у певну систему з розподілом функцій між його учасниками. Утворення інститутів забезпечує самозбереження спільноти людей як суспільної одиниці. Характер таких інститутів визначається обставинами місця (географічне й етнографічне середовище), а також часом (на якій стадії розвитку знаходиться людство) [11, с. 218-220].

А. Поляков трактував право як специфічний порядок суспільних відносин, що проявляється лише в суспільстві, учасники якого мають відповідну соціальну свободу діяти так чи інакше, і ця свобода закріплюється в обов'язках інших людей. А сама міра такої свободи як суб'єктивне право визначається соціально визнаними всіма членами суспільства правилами [11, с. 222]. правогенез соціальний норма право

На переконання А. Полякова, право з'являється в ході соціальної діяльності - екстерналізації, коли типізовані зразки поведінки закріплюються інституційно (об'єктивуються) та, набувши соціальної легітимності, стають інтернаціоналізованими (усвідомлено прийнятими індивідами) правилами поведінки, яким підпорядковуються всі члени суспільства. Утворене таким чином право має авторитет серед членів суспільства й підлягає обов'язковому дотримуванню. Тобто правогенез, згідно із цією концепцією, є результатом соціальної взаємодії (комунікації).

Цікаву теорію походження культури, у якій також досліджується процес виникнення права, запропонував голландський філософ Й. Хейзенга, який надає особливе значення в розвитку культури грі як основі людського співжиття в будь-який час. Й. Хейзенга визначає гру як дію, що протікає в межах місця, часу та змісту, у визначеному порядку за добровільно прийнятими правилами, поза сферою матеріальної вигоди й необхідності [14, с. 152].

Й. Хейзенга вважає, що право виділяється зі звичаїв соціальної гри. Ігрова альтернатива визначає, зокрема, закон, правопорядок, свободу тощо. Елемент гри в праві Й. Хейзенга вбачає в правовій практиці, а саме в здійсненні правосуддя, адже це є прямим прикладом змагальності. Також Й. Хейзенга наводить приклади, коли в архаїчних суспільствах право визначалося за допомогою жеребу, оракула або випробування сили, які слід розуміти як ігрову модель [14, с. 86-88].

Особливо цікавим щодо правогенезу є описання Й. Хейзенгою потлатчу як примітивної системи юридичних відносин [14, с. 90]. Потлатч - це звичай індійських племен Британської Колумбії, який фактично є великим та урочистим святкуванням, основною метою якого є утвердження власної переваги однієї групи над іншою. Потлатч мав місце майже з будь-якого приводу як частина всіх звичаїв, церемоній і ритуалів деяких племен. Первинним у всьому комплексі потлатчу автор визначає агональний інстинкт, або ж гру всього суспільства для підвищення індивідуального чи групового авторитету. Саме гра заради слави й честі, згідно з концепцією Й. Хейзенги, є фундаментальною рисою, притаманною людському роду, яка й визначає основи соціальних відносин [14, с. 70-73].