Правова культура юриста забезпечує дію його свобідної волі, яка дана йому від природи. Воля до свободи є абсолютною й фундаментальною основою людських прав, порушення яких стає руйнацією справедливості як природного феномену [115, с. 39]. Зрозуміло, що воля як психічна категорія має межу свого вияву чи розвитку, тобто вольовий характер юриста може не мати прикладної дії. Оскільки воля може бути скерована не тільки на добро, а й на зло, то її потрібно регулювати. Якщо правник володіє високим рівнем правової культури, то це гарантує його волі свободу, оскільки сама культура вже контролює його дії. Тоді дія свободи волевиявлення юриста спрямована на творчість у професійній діяльності, нестандартне розв'язання правових проблем, що має велике суспільне значення.
   Правова культура юриста сприяє об'єктивному розв’язанню юридичних конфліктів, які доволі часто трапляються у професійній діяльності. Під юридичним конфліктом розуміють суперечливість права, певне протиборство суб'єктів права у зв'язку із застосуванням, порушенням чи тлумаченням правових норм. Йдеться про піднесення рівня культури правового спілкування між різними суб'єктами права. Наразі важливим є не змагання “інтелектів”, а насамперед об'єктивність реалізації права. Важливо дійти консенсусу з метою утвердження справедливості.
   Як протидія правовому свавіллю виступає висока правова культура юриста, а також законодавця. Юрист, трансформуючи досконалі правотворчі дії законодавця, покликаний засобами правової культури стабілізувати правову ситуацію. Під правовим свавіллям розуміється передусім прийняття законів, які суперечать один одному, або скасування нормативно-правових актів, а потім їх “реабілітація” тощо. Така послідовність негативно позначається на стані правової культури як юристів, так і загалом держави.
   Правова культура юриста, безумовно, спрямована на збереження і примноження культурної цінності права. Адже творча діяльність, духовно-інтелектуальні здібності юриста сприяють розвитку існуючої правової системи. Зрозуміло, тут не обійтись без здобутків інших видів культур, діалогу між ними. Потрібні юридична творчість, широкий діапазон знань, універсальна спільна творчість, оскільки перебування тільки на позиціях юридичного позитивізму означає деформацію правової культури. Культурна цінність права полягає передусім у постійному “окультуренні права”, насиченні його новим культурним змістом, культурними тенденціями.
   Отже, принцип діалогу культур віддзеркалює правову культуру юриста, використання національних і світових культурних традицій з метою демократизації правовідносин між різними народами, піднесення рівня правової ерудиції у національних питаннях.
   Висока правова культура юриста виключає правові аномалії— відхилення позитивного права від норми, від природного права. Як правило, це правові норми “вчорашнього дня”, які відстають від життя. Гальмом у правовій діяльності є також певні прогалини у законодавстві, які створюють своєрідний вакуум у правовому регулюванні. Його покликані заповнити дух права, правова культура суб'єкта прав, отже, високий професіоналізм правоохоронців.
   Саме професійна юридична практика чинить ефективний вплив на утвердження правокультурних ознаку державі, на розвиток власне правової держави. Під впливом східної культури український народ поступово втрачав свою індивідуальність, зневірювався у можливості правовим шляхом будувати своє життя. Проте під впливом відродження правової культури та національно-правового почуття відбувається духовне оновлення правокультурних рис українського суспільства. Це створює передумови піднесення рівня юридичної діяльності, підвищення юридичної компетентності, викорінення правового нігілізму, удосконалення правового виховання громадян.
   Необхідну для суспільства функцію правової культури виконує “фольклорне” право, яке вважають традиційною сукупністю зобов'язань і заборон, які усно передаються суспільством і санкціоновані ним.
   Проте видається можливим, що в кожної нації існує неписане право, воно частково збігається зі звичаєвим, національним (народним), життєвим правом. У слов'ян, як і в інших народів, спочатку існувало звичаєве, усне право. Звичаї виникли у процесі співжиття первісних людей, ввійшли у їхній побут, свідомість, регулювали поведінку. Відчутний вплив на розвиток права у Київській Русі мало християнство. Шляхом рецепції у Київській Русі поширилося візантійське право. Проте його вплив на інститути Київської Русі був мінімальний.
   Однак “фольклорне” право має особливості. По суті, це усно узаконений фольклор нації. У професійній діяльності юрист повинен керуватися традиціями звичаєвого права (оскільки воно є виявом національної культури), використовуючи їх у практиці правового виховання громадян. “Фольклорне” право вбирає у себе пережитки минулого і своєрідне народне право, що узгоджується із державним правопорядком. Тому у “фольклорному” праві основним компонентом є юридичний фольклор, який захищає звичаї, традиції, звичаї “старого” права від порушень установлених правових норм.
   Йдеться про старі правові порядки в нових, більш цивілізованих умовах. Адже не кожен звичай можна віднести до народного, правового та й фольклорного.
   “Фольклорне” право позитивно впливає на виховання законослухняності громадян. Законослухняність є результатом правового виховання, коли громадяни усвідомлюють свої вчинки, знають про можливе правове покарання. Законослухняною поведінка є тоді, коли громадяни правильно розуміють право як реалізацію свободи, відчувають дію духу права.
   Отже, динаміку української правової культури наприкінці XX ст. характеризує активне формування національної правової системи. Нині у правовому полі склалася така ситуація, при якій правовий диктат вже немислимий, а до свободи волевиявлення за сучасних умов громадяни ще не готові. Професійна юридична практика має сприяти тому, щоб громадяни повністю відчули дієвість Справедливості як храму Права, розуміли глибинну сутність позитивного права, високе покликання права, спрямованого на їх захист.
   Таким чином, справжня правова культура юриста може набути прогресивного розвитку тільки на засадах діалогу культур. Відтак, актуалізується значення інформаційного забезпечення професійної діяльності юриста.